Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.1. Українофільство та державоохоронна політика царизму

Українофільство та державоохоронна політика царизму

 

XIX ст. в Україні як певна історична доба національного самоу­свідомлення народу було, за справедливим спостереженням І. Лисяка-Рудницького, дещо ширше календарного століття. Розпо­чавшись з ліквідації козацької державності, воно тривало до Пер­шої світової війни. Власне, тут не було чогось особливо оригіналь­ного: європейська історія теж мала довге XIX ст., яке розтягнулося в часі від Великої Французької революції до Першої світової війни й теж увійшло в історію як час формування сучасних націй. Якщо й далі шукати певні паралелі між українськими та європейськими ва­ріантами історії XIX ст., то найбільш відповідними будуть аналогії з "малими", або "недержавними", європейськими народами, які всю свою суспільну енергію в XIX ст. акумулювали на проблемі націо­нального визволення і реалізували її по закінченні Першої світової війни. Цим шляхом йшла і Україна.

Постановка національної проблеми відбулась під впливом єв­ропейських ідей романтизму вузьким колом гуманітарної інтеліге­нції, яка займалася вивченням української етнографії, історії та фольклору. Здавалося б, чисто кабінетна академічна "боротьба" за спадщину Київської Русі стала однією з перших сходинок до націо­нального самоусвідомлення модерних українців. Першорядну роль тут відіграла також поява нової української літератури, особливо творчість Т. Шевченка, твори якого стали культовими. Своє завер­шення "академічний" етап українського руху знайшов у діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Написана одним з керівників братства М. Костомаровим "Книга буття українського народу" слу­шно вважається першою редакцією української національної ідеї. Вона наповнена вірою в історичне майбутнє України, її державно-національний ренесанс з демократичною політичною системою влади. ".. .Голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і по­встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні ца­рівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходите­льства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщи­ні, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.

Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'ян­ським"1.

Як бачимо, поряд з ідеєю суверенності українського народу, його необмеженого права на вільний державний розвиток, автор "Книги" відстоює ідею єднання слов'янських народів. Протягом багатьох десятиліть ці ідеї трактувались як ідеї федералізму і були присутні в більшості українських політичних програм, включно з початковою програмою Української Центральної Ради. Пряма лінія розвитку вела від Кирило-Мефодіївського братства до Центральної Ради, вважав згаданий вище І. Лисяк-Рудницький. Ідеї кирило-ме-фодіївців мали вирішальний вплив на ідеологію українського націо­нально-визвольного руху другої половини XIX ст., проте лінія роз­витку цього руху ледь не обірвалася після розгрому братства цариз­мом.

Розслідуючи справу кирило-мефодіївців, царські жандарми до­сить точно визначили, що головна небезпека в діяльності членів то­вариства полягала в перетворенні слов'янофільства, яке ні в кого особливої тривоги не викликало, в українофільство, в якому, пам'я­таючи польське повстання 1830 p., побачили ймовірного союзника поляків. У зв'язку з цим було вирішено публічно братчикам у про­вину українофільства не ставити, оголосивши, що провідною ідеєю їх було прагнення до об'єднання слов'ян. У доповідній записці III відділення про завершення слідства зазначалося, що корисніше бу­де не показувати вигляду малоросіянам, що уряд має причину сум­ніватися в тому, "чи не посіяні між ними шкідливі ідеї, і вжити захо­дів стосовно них, абсолютно протилежних тим, які застосовувалися у Царстві Польському"2. Кари зазнали лише чільні діячі братства, найжорстокіше розправились з Т. Шевченком, якого заслали в сол­дати на 10 років без права писати та малювати. Знову ж таки його звинуватили не у формуванні української ідентичності, а у випадах проти цариці. Були заборонені до друку твори не тільки Т. Шевченка, а й М. Костомарова та П. Куліша. Київська навчаль­на округа була безпосередньо підпорядкована генерал-губернатору Південно-Західного краю. Царській адміністрації на місцях була дана вказівка звертати увагу на всіх, хто займається українською іс­торією та літературою, припиняти "в цій галузі наук всяке зловжи­вання, але найбільш непомітним та обережним чином, без явних пе­реслідувань і, наскільки можливо, не дратуючи уродженців Мало­росії"3.

Як не хотів приховати царський уряд факт формування україн­ської ідеї ("Книга буття українського народу" вперше була надру­кована лише 1918 p.), яких заходів не вживав для того, щоб унемож­ливити розвиток національної самосвідомості, він не зміг досягну­ти бажаного. Національна ідея знаходила нових волонтерів.

Як тільки миколаївський режим впав після поразки Росії у Кримській війні та смерті Миколи І, як тільки в Росії почалася лібе-

ралізація влади та громадського життя, український рух негайно на­гадав про себе. На початку 1856 p., після вступу на російський пре­стол Олександра II, М. Костомаров був звільнений від поліційного нагляду, була знята заборона на публікації його праць. Це дозволи­ло йому вже наступного року перевидати монографію "Богдан Хмельницький". У 1859 р. остаточно реабілітований М. Костома­ров очолив університетську кафедру російської історії у Санкт-Пе­тербурзі. Роком раніше, після десятиліття солдатської неволі, у сто­лицю повернувся Т. Шевченко. В Санкт-Петербурзі створилася но­ва українська громада — національний осередок, провідна роль в якому належала П. Кулішу. Він мав у столиці власну друкарню і до­кладав всіляких зусиль для отримання дозволу на видання україн­ського журналу. Часопис потрібен був насамперед як інструмент формування української літературної мови, тобто для вирішення проблеми, яка визнавалась центральною на перших етапах націо­нально-визвольного руху. Принаймні такої "мовної" стратегії в першій половині XIX ст. дотримувався чеський національний рух, який слугував українцям за зразок до наслідування.

Дискусії навколо статусу та майбутнього української мови роз­горнулися між українцями та росіянами ще в першій половині XIX ст. В 40-ві роки з апологією мовної уніфікації в імперії висту­пав В. Бєлінський. Він вважав, що, потрапивши в обійми імперії, Україна (в його термінології "Малоросія") відкрила для себе двері цивілізації, просвіти та мистецтва, а тому: "Мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть област­ное малороссийское наречие, как есть беларусское, сибирское и другие подобные им областные наречия"4. Що ж до літературної мови, то "литературный язык малороссиян должен быть язык их об­разованного общества — язык русский"5. У своїй мовній українофо­бії В. Бєлінський не був поодиноким. Нападками на українську мову відзначився професор Московського університету М. Каченовський, який публічно на лекціях доводив, що українська мова — лише попсований поляками варіант російської.

Опір асиміляторській та уніфікаторській політиці та практиці складали суть українського руху, творили його протестний харак­тер. Відстоюючи право на видання українського журналу, П. Куліш писав у кінці 1858 р. слов'янофілу С. Аксакову, що українці більш, ніж будь-який народ імперії, позбавлені свободи слова, мають свою пісню співати на чужій землі. "Ми маємо проти себе не один уряд, але й вашу громадську думку, — з докором відзначає П. Куліш. — Ми маємо проти себе навіть власних земляків-недоумків. Нас жменька тих, хто зберігає віру в своє майбутнє, яке на наше глибоке переконання не може бути однаковим з майбутнім великоросійсь­кого народу"6.

Натякнувши на "земляків-недоумків", П. Куліш, очевидно, хо­тів показати, в яких складних умовах доводилося розвиватися укра-

їнофільству. Воно самоусвідомлювало себе, не лише переборюючи урядові бар'єри та утиски, але й земляків з малоросійською іденти­чністю. З іншого боку, до табору українофілів прийшли представ­ники раніше полонізованих шляхетських родин, які, назвавши спо­чатку себе "хлопоманами", згодом оголосили себе українцями. Один з лідерів "хлопоманів" В. Антонович стає ініціатором створен­ня київської "Громади" — товариства, яке об'єднало сили українсь­кої інтелігенції і поставило собі за мету розгортання агітаційно-просвітницької діяльності в народних масах, використовуючи для цього науково-просвітні та освітні засоби.

Рух "хлопоманів" хай і не значно, але потенційно послаблював польський рух і до того ж розмежовував, ділив, принаймні на Пра­вобережжі, суспільний рух на українську та польську сторону. Ця обставина не могла бути не поміченою царським урядом, який осте­рігався польських виступів значно більше, ніж українських.

Можливо, саме тому, а також в силу лібералізації влади, уряд наприкінці 50-х років не застосовував жорстких санкцій проти українців, хоча був завжди напоготові до вжиття охоронних захо­дів. Принаймні через перлюстрацію листування він був у курсі ідейних настроїв і Т. Шевченка, і П. Куліша, і М. Костомарова та ба­гатьох інших, проте прямих репресивних заходів не тільки не вжи­вав, а й після всіляких відтягувань дозволив у 1861 р. видавати жур­нал "Основа". На одержання дозволу вплинула й та обставина, що видавці наголошували на необхідності практичного використання народної мови в початковій освіті та релігійному житті (проповіду­ванні), а уряд напередодні звільнення селян від кріпосної залежно­сті не бажав жодних додаткових ексцесів і якимось чином розра­ховував, що рідною мовою вдасться швидше й дохідливіше по­яснити селянам суть реформи.

Так чи інакше, а 1861 р. відбулося піднесення українського ру­ху, і було воно пов'язане насамперед з виданням журналу "Основа". Навколо часопису згуртувалось кілька десятків допису­вачів та співробітників, серед яких — Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, В. Антонович. Кожна книжка "Основи" відкривалась віршами Т. Шевченка, за яким міцно закріпилось ви­знання батька українського народу. Постать Кобзаря стала культовою. На жаль, Т. Шевченко помер у березні 1861 р. у віці 47 літ, далеко не вичерпавши свій літературний потенціал. Але навіть його смерть стала приводом для маніфестування національної свідомості. Журнал "Современник" з приводу смерті поета визнав: "Шевченко зробився народним поетом, і Малоросія, його мила краї­на, з гордістю та любов'ю повторює його ім'я"7. Перенесення праху поета з Санкт-Петербурга до Канева через Київ пароплавом по Дніпру весною 1861 р. набрало сакрального значення. На похорони

зійшлися не лише жителі Канева, але й навколишніх сіл, з'їхалась українська інтелігенція. Як відзначав О. Кониський, в той день зібралось стільки народу, скільки Канів не бачив за всю свою істо­рію. Над могилою було сказано чимало гарячих промов. Інформую­чи начальство про хід похорону, канівський поліцмейстер у рапорті писав: "Шевченка називали батьком України, слава якого не помер­кне надовго, бо його твори містять зародок майбутньої величі ос­піваної ним країни"8.

Найбільш глибоку аналітичну розробку національна ідея на сторінках "Основи" знайшла у статтях М. Костомарова. В часописі вперше були опубліковані знамениті статті історика "Две русские народности", "Правда москвичам о Руси" та "Правда полякам о Ру­си", в яких була розгорнута теза про відмінність українців як від ро­сіян, так і від поляків. М. Костомаров вперше публічно заявив про українців та росіян як про два різні народи в магістерській дисерта­ції 1843 р. і далі послідовно дотримувався цієї думки. В 1860 р. він анонімно опублікував у герценському "Колоколе" статтю "Украйна", в якій йшлося про осібність українців, які в майбутньо­му слов'янському союзі повинні утворити окрему громадянську одиницю. Стаття завершувалася фразою, яку згодом часто цитува­ли: "Хай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, за­селені нашим народом"9.

Фактично публіцистика "Основи" так чи інакше обігрувала тезу української самодостатності та відмінності українців від росіян. На­приклад, П. Житецький у статті "Русский патриотизм. Ответ «Дню»" ставив під сумнів думку про монополію російської мови в царині на­уки та освіти. В цій же статті він стверджує, що російська мова "не є ближчим і прямим органом малоросіян"10. Сучасний російський іс­торик О. Міллер, аналізуючи діяльність "Основи", відзначив, що просвітницькі інформаційні завдання журналу дуже швидко відсту­пили на другий план, пропустивши вперед завдання національно-мо­вної ідентифікації. "Основа" стала знаменом боротьби за сучасну українську літературну мову, яка була потужним засобом формуван­ня нації. "В центрі уваги публіцистів "Основи" було завдання сфор­мулювати особливу малоросійську чи українську ідентичність з ти­повою для такого націоналістичного дискурсу увагою до питання про самостійність української мови, а також до історії і до проблеми національного характеру"11, — робить висновок О. Міллер.

На нашу думку, "Основа" зовсім не відмовлялась від освітньо-інформаційних та культурологічних завдань, але унікальність часо­пису, єдиного і першого українського літературно-публіцистично­го органу, помножена на суспільні виклики того часу, робила його засобом національної самоідентифікації.

На сторінках "Основи" була надрукована стаття В. Антоновича "Моя сповідь", в якій він говорить про причини, що змусили його

стати до лав українофілів і порвати з власним соціальним середови­щем. Для В. Антоновича цілком очевидно, що сполонізовані пред­ставники шляхти повинні виступити на захист українського наро­ду, допомогти йому здобути освіту та самосвідомість або виїхати з України на польські етнічні землі. Видання "Основи" стало потуж­ним каталізатором розширення українофільських лав, до яких потя­глася інтелігенція. Журнал сприяв появі мережі громад в містах України та поза її межами, разом з його появою спостерігався ріст недільних шкіл, які українська інтелігенція розглядала як своєрідні лабораторії вирощування національної ідентичності.

"Основа" проіснувала всього два роки і самоліквідувалася в кінці 1862 р. Причиною закриття часопису російські історики нази­вають фінансові проблеми, що постали перед видавцями через не­великі наклади часопису, які в свою чергу пояснювалися вузьким колом інтелігентів-українофілів. Історики української діаспори вважають, що "Основа" впала під ідейним та адміністративним тис­ком влади та російської громадськості. На наш погляд, свою роль зіграли як ті, так і інші фактори. У всякому разі не можна не поміти­ти той вал полемічної публіцистики, який з'явився на сторінках ро­сійськомовних видань після виходу "Основи". Зазначимо одразу, що реакція російської сторони не була однозначною. На підтримку українофільства висловлювалися О. Герцен та М. Чернишевський. Але вже соратник М. Чернишевського по виданню "Современника" М. Добролюбов дивився на українську проблему лише трохи толерантніше, ніж В. Бєлінський.

Гостро негативну позицію в українському питанні зайняла га­зета слов'янофілів "День". У статті В. Ламанського українська мова визначалась як діалект російської і відкидалась будь-яка доціль­ність перетворення її в окрему літературну мову тому, що і для України, і для Росії вже вироблена одна спільна літературна мова — російська. В. Ламанський повторює давно вкорінені в російському середовищі тези про українців, білорусів та великоросів як єдиний народ.

З літа 1862 р. нападки російської преси на українофільство на­бирають системного характеру. "Русский вестник", "Московские ведомости", "Современная летопись" не пропускають можливості негативно висловитися з цього питання. Роль соліста в антиукраїн­ському хорі перебирає на себе М. Катков. Критика українофілів та поляків стає одним із засобів формування російської ідеї, вироблен­ня принципів інтеграції російської нації. Переломним моментом тут стала боротьба проти польського повстання 1863 р. І влада, і ро­сійське суспільство зрозуміли, що західні та південно-західні про­вінції Росії ще не настільки інтегровані до складу імперії, щоб "польські мрійники" не могли не думати про їх відторгнення. М. Катков, озвучуючи ці думки, твердив, що вся справа — в єдності

Росії: "В этом согласны все русские; за это дело, как мы уже упомя­нули, стоит даже вся наша журналистика [...] разногласие относит­ся лишь к преемственности мер. Огромное, можно сказать, несмет­ное большинство русского общества говорит: прежде всего надоб­но упрочить единство России, надобно связать с ней западный край неразрывными узами; пока это дело еще не сделано.. ."12.

Польське повстання підштовхнуло уряд до державоохоронної політики, що була спрямована не лише проти поляків, а й українців. З літа 1862 р. III відділення з ініціативи військового міністра Росії починає активно відслідковувати діяльність українофілів. У січні 1863 р. шеф жандармів Долгоруков запропонував Київському гене­рал-губернатору Анненкову вжити заходів для припинення діяльно­сті Київської громади. Однак компромату проти громадівців не було, тому Анненков пропонував Долгорукову спровокувати у пресі дис­кусію за участі українофілів з тим, щоб згодом використати їх висту­пи проти них же. Окрім того, Анненков просив жандармів заслати в українофільське середовище свого агента, звернувши також їхню увагу на справу перекладу "Священного писання" українською мо­вою. Сам генерал-губернатор був різко проти українського видання Євангелія, оскільки вважав цю справу не культурологічною чи ре­лігійною, а суто політичною. "Добившись же перевода на малорос­сийское наречие Священного писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности мало­российского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опи­раясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автоно­мию Малороссии", — прогнозував Анненков13.

Вникнувши в українофільську справу, Анненков одразу ж став на державоохоронні позиції, як того й вимагала посада генерал-губе­рнатора, але одночасно він діяв і як російський націоналіст. Він поставив перед столичним начальством проблему посилення росій­ського впливу в регіоні, уніфікації громадського життя Західної і Східної Росії задля того, щоб зберегти "повноту російської народної єдності". З доповідями Анненкова знайомився Олександр II, а також через шефа жандармів Долгорукова вони лягли на стіл міністра внут­рішніх справ П. Валуєва, який солідаризувався з поглядами київсько­го генерал-губернатора. Таким чином, серед вищої управлінської еліти імперії визрів намір, чи швидше план, антиукраїнських дій.

Спочатку в травневому номері "Русского вестника" була ін­спірована стаття Іванова "О малорусском языке и обучении на нем". Як відзначається в сучасній російській історіографії, вона бу­ла найпослідовнішим і найаргументованішим викладом антиукра­їнської позиції російської преси14.

Нам же впадає в око те, що це була ретельно спланована прово­кація, її автор не дискутує з приводу тотожності української та ро-

сійської мов. Він згоджується, що українська може бути перетворе­на в розвинуту самостійну мову, але одразу ж запитує: кому це по­трібно, коли є російська мова. Потрібно це, виявляється, лише укра-їнофілам-сепаратистам, які хочуть зруйнувати загальноросійську спільноту, які прагнуть розвинути серед українського народу "поняття про його якусь різку і повну відмінність від великоро­сів"15. Стаття майоріла нападками на українофілів і, очевидно, пи­салася з надією викликати з їх середовища емоційну відповідь. Про­те її не було. Тоді за перо взявся сам М. Катков, який весь свій пуб­ліцистичний гнів спрямував проти М. Костомарова за те, що остан­ній взявся за збір грошей для видання українських книжок. М. Катков називає М. Костомарова "одним профессором, составив­шим себе литературную известность"; софістом, який придумав нісенітницю про два руські народи та про дві руські мови тощо.

Одразу ж після виступу Каткова київська цивільна влада ареш­тувала В. Синегуба, який заявив про свою причетність до "Київського товариства малоросійських пропагандистів". Напри­кінці червня 1863 р. голова київського цензурного комітету Нови-цький направив П. Валуєву чергову доповідну про стан україно­фільства. Вона мала тенденційній характер, знову йшлося про те, що ніякої окремої української мови не було і не може бути; що її ви­роблення є справою рук поляків і лише деяких українців. У цьому пасажі й була захована вся суть — автор доповідної просив міністра звернути увагу уряду на те, що український сепаратизм "співпадає з політичними задумами поляків і не виключено, що їм зобов'язаний своїм походженням"16.

Доповідна підштовхнула Валуєва до підписання циркуляру, яким фактично писемній українській мові було відмовлено у праві на існування. На думку міністра, такої мови не було, немає і бути не може, а "наречие, употребляемое простонародием, есть тот же рус­ский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что об­щерусский так же понятен для малороссов, как и для великоросси-ян; и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый некоторыми малороссами, в особенности поляками, так называемый "украинский язык". На "так званій мові" дозволялось видавати ли­ше твори, які належали до "изящной литературы", тоді як решту книжок "как духовного содержания, так и учебных и вообще назна­чаемых для первоначального чтения народа" друкувати забороня­лось17. 18 липня 1863 р. циркуляр, який одержав пізніше назву Ва-луєвського, був розісланий до цензурних комітетів.

Відчуваючи наближення грози, М. Костомаров за кілька днів до підписання циркуляру виступив у газеті "День" із спростуванням вигадок про солідарність українофілів з поляками. Він намагався також звести справу лише до намірів викладання українською мо­вою в початковій школі. Звичайно, цей виступ, як і аудієнція украї-

нофілів у міністра внутрішніх справ, успіху не мав. Валуев у своєму щоденнику лише цинічно-принизливо відзначив, що Костомаров був "сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохо-льском наречии", а він (Валуев) "прямо и категорически объявил ему (Костомарову — Авт.), что принятая мною мера останется в силе"18.

Звернемо увагу на той факт, що з літа 1863 р. зусилля уряду й націоналістичного сегменту російської інтелігенції стають суголо­сними і взаємопов'язаними в українському питанні. Хоча, здава­лось, норми ліберальної етики ніколи не дозволяли російській інте­лігенції співпрацювати з владою. Після видання циркуляру М. Костомаров апелював до М. Каткова листом, в якому зазначав, що після катковських випадів проти українофільства влада починає вживати адміністративних заходів проти видання української літе­ратури. М. Катков не без зловтіхи відповів на це в передовій статті "Московских ведомостей" 4 вересня 1863 р. в такий спосіб: "Он (М. Костомаров —Авт.) воображал, что мы очень огорчимся при вести о неприятностях и неудобствах, встречаемых им на его по­прище, и что мы бросимся опрометью помогать ему. Но какое нам дело до затруднений, которые он встречает? И из каких побуждений стали бы мы способствовать устранению их? Мы от всей души жела­ли и желаем, чтобы дело его не имело успеха [... ] мы повторим с пол­ным убеждением, что сознательно или бессознательно украинофилы служат очень дурному и вредному делу, что сознательно или бессоз­нательно они служат орудием самой враждебной интриги"19.

М. Катков виступав як рупор російського націоналізму. Росій­ський національний інтерес є для нього найважливішим імперати­вом, а все, що нехай і потенційно може скласти йому загрозу, ви­кликає агресію. Катков не приховує, що насамперед його хвилює польська проблема як найголовніша і найстрашніша загроза Росії. Він не розуміє, як можна бути російським підданим і не бути росій­ським патріотом. Лише тоді, коли поляки стануть російськими пат­ріотами, можуть скластися підстави до примирення з ними, в про­тилежному випадку про це не може бути й мови. Катков закликає до активних санкцій проти тієї частини суспільства, яка не має лояль­ності до російської держави: "Если же целые классы западного края сомнительны в этом отношении, если мы не хотим допустить, что­бы принадлежность этого края к России оставалась предметом воп­росов, если мы сознаем, что наш долг относительно России не по­зволяет нам допускать это, то мы обязаны сказать прямо и открыто, что существование этих классов в том виде, как теперь, несовмест­но с интересом России, которым мы не вправе жертвовать"20. Сам Катков формулює завдання, за виконання якого візьметься уряд: розділити польське землеволодіння і збільшити число російських поміщиків у регіоні повстання, а також і число російської бюрокра-

тії, яка повинна прийти на зміну польській. Фактично це план руси­фікації регіону. Але Катков не був би Катковим, якби обмежився лише польською проблемою. Принагідно він не забуває і україно­філів, продовжуючи вести вогонь по Костомарову. Він не такий наї­вний, щоб повірити запевненням Костомарова про те, що справа об­межувалась лише поширенням початкової освіти українською мо­вою. На його думку, справа, якою займається Костомаров, "в сущ­ности нисколько не лучше, а может быть, и хуже, чем польское де­ло". М. Катков пояснює, чому він так вважає: "Ему (Костомарову — Авт.) понятна и приятна мысль о двух русских народностях, но другие не могут выносить такой мысли, другие знают и хотят знать только одну русскую народность, только один русский язык и зна­ют, что если бы могли явиться две русские народности, то одна из них тотчас же перестала бы быть русской. Другие не могут допус­тить мысли о возможности какого бы то ни было разъединения ме­жду южной Россией и северной, о каком бы то ни было соперничес­тве между ними — и к этим-то другим принадлежим мы всею ду­шою, и эти другие, как мы крепко убеждены, все русские люди, лю­бящие свой народ и преданные своему отечеству, где бы они ни жи­ли, в Киевской, Харьковской или Архангельской губерниях"21. От­же, в побудовах М. Каткова немає місця українцям, натомість є єди­на територія і єдиний російський народ, інтелектуальний замах на яких Костомарова робить його в очах Каткова сподвижником поля­ків, а українофільство — частиною підступних польських планів.

Публіцистичний вогонь М. Каткова по українофілах і переду­сім по М. Костомарову став своєрідним ідеологічним забезпечен­ням запровадження Валуєвського циркуляру в життя. О. Міллер вва­жає, що Валуєв передбачав тимчасову дію циркуляру, і наводить на користь цієї думки кілька важливих фактів, проте ми знаємо, що за­борона розтяглася на довгі роки, а, головне, логіка державоохорон-ної політики царизму не передбачала будь-яких поступок українст­ву. Циркуляр міг мати коротку історію лише в тому випадку, коли б остаточно знищив українофільство, але так не сталося. Без сумніву, гальмівний ефект Валуєвської акції для українців був відчутним. Якщо в 1860— 1863 pp. друком з'явилося 114 назв книжок україн­ською мовою, то у 1864—1869 pp. це число зменшилося до 24 назв22. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в грома­дах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприк­лад, О. Кониський та П. Чубинський, в північні губернії Росії, а час­тина під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепарати­змі та поліційних утисків відійшла від громадської роботи.

Заборони, здійснені Валуєвським циркуляром, не були б таки­ми болючими, якби не складали частину більш широкої програми "обрусения" України, як і Білорусії, Литви та Польщі. "Політика,

яка проводилася, починаючи з 1863 p., стосовно поляків, українців, білорусів та литовців, вперше в історії Росії відкрито переслідувала мету культурно-мовної русифікації"23, — вважає А. Каппелер. Для русифікації використовувалися не лише державний апарат, армія, система народної освіти, преса, поширення російськомовної літе­ратури, а й модернізаційні процеси та індустріалізація, зокрема будівництво залізниць, які повинні були зв'язати Україну з цент­ральною Росією. Однак при всій уявній величі Росії її асиміляторсь­кі можливості виявилися малопотужними. Державному апаратові не вистачало чиновників, системі народної освіти — вчителів.

Розглянуті нами події свідчать, що на початку 60-х років XIX ст. інтелектуальні еліти і українського, і російського народів виявили готовність до реалізації власних націотворчих проектів. Український проект був вельми скромним, ставив собі за завдання вироблення модерної національної ідентичності та прищеплення її народним масам. Він опирався на ідеї романтичного націоналізму, роблячи наголос на мовні, етнокультурні та ментальні відмінності українців від росіян та поляків. Росіяни ж були в значно вигіднішо­му становищі. Вони мали незрівнянно потужніші ресурси, насампе­ред державу та її бюрократичні інститути, вироблену мову, літера­туру, систему освіти та засоби масової інформації, проте і завдання, які перед ними стояли, були куди складнішими. На початку XIX ст. Російська імперія завершила формування своєї території, що про­стяглася зі сходу на захід від Тихого океану до Балтійського моря і яку населяли десятки великих і малих народів. Як відзначив Р. Пайпс, росіянам вдалося асимілювати східні народи в часи стано­вого суспільства, бо східна знать не мала таких привілеїв, як росій­ське дворянство, проте вони зазнали невдач у західних провінціях, де місцева шляхта відчувала себе вищою за московське дворянст­во24. Поділивши Польщу, приєднавши до себе Правобережну Укра­їну, Білорусь, Литву, Латвію, Естонію та Фінляндію, Росія встано­вила панування над народами, які були більш європейськими, ніж вона сама. І відбувалося це саме тоді, коли Європою почали оволо­дівати національні ідеї. "Із виникненням новочасної ідеї "народу" нові підлеглі російських царів дедалі певніше почали вважати себе "поляками" (у старій Речі Посполитій "поляками" були лише дво­ряни), фінами, українцями, литовцями, естонцями тощо, — зазна­чає Р. Шпорлюк. — Якби російська еліта вчилася на досвіді Заходу, вона б шукала способу витворити нову спільну ідентичність із тата­рами та іншими підкореними народами, як це, наприклад, зробила Англія з Уельсом та Шотландією, витворивши спільну британську ідентичність"25.

Але, як ми знаємо, Росія ще на зламі XVII—XVIII ст. зробила свій європейський вибір. Прорубавши вікно в Європу, а згодом за­хопивши Східну і частково Центральну Європу, Росія стала дово-

дити свою європейськість. Шпорлюк, посилаючись на А. Каппелера, пише, що росіяни, взявши на озброєння суто західні національні концепції, "почали писати історію імперії та її попере­дників як російську національну історію [...] їхні історики XIX ст. навчили росіян дивитись на імперію як на національну російську державу, були створені також нова філологія та етнографія, які ви­значили росіян як слов'ян та православних християн"26. Слов'янсь­ка ідея передбачала перетворення слов'янського населення імперії у велику російську націю, яка повинна була протистояти неетніч-ним росіянам — інородцям. Проект великої нації передбачав аси­міляцію українців. "Між проблемами, що віч-на-віч з ними стояв український народ у XIX ст., не було важливішої, ніж дилема щодо вибору між асиміляцією з всеросійською нацією та утвердженням власної окремої національної індивідуальності"27, — відзначав І. Лисяк-Рудницький, розмірковуючи над роллю України в новітній історії. Отже, український та російський національні проекти були контраверзіями. Кожен з них міг реалізуватись лише через запере­чення іншого. Запровадження Валуєвського циркуляру, аналогічні заборони білоруського та литовського друкованого слова наче го­ворили на користь росіян.

Проте тут в історію знову втрутився польський фактор, про який ми вже згадували. "Польський національний рух був першим і та­ким, який сильніше за все струсонув Російську імперію, — відзна­чив А. Каппелер. — Він кинув виклик не лише урядові, але й шир­шим групам російського суспільства і вплинув на литовців, білорусів і українців, які століттями були залежні від польської шляхти і знахо­дились під впливом польської культури"28. Згоджуючись з виснов­ком А. Каппелера, відзначимо, що нас цікавить інша обставина, яка залишилась поза межами цієї цитати. Зокрема те, що український рух ідентифікував себе не лише в боротьбі з росіянами, а й з поляками.

Про цю обставину добре знали жандарми III відділення. Відря­джений у вересні 1863 р. в Україну з завданням вияснити масштаби "малоросійської пропаганди" жандармський полковник Мезенцов у своїх рапортах застерігав від радикального покарання україно­філів, бо це могло б призвести до їх зближення з поляками, а тоді, на його думку, "малоросійська пропаганда" могла б стати дійсно не­безпечною29. Як вважає О. Міллер, Мезенцов бачив у "малоросійській партії" об'єкт боротьби російського та польського впливів і навіть можливого союзника у боротьбі з польським ру­хом30. Саме тому репресивні заходи проти українофілів у 1863 р. не були жорстокими. Всі вислані на північ отримали можливість пра­цювати, а до кінця 1860 р. повернутися в Україну. Редакторам "Основи" П. Кулішу та В. Білозерському було запропоновано уря­дові посади у Варшаві.

Пауза в українському русі розтяглася до початку 70-х років XIX ст., коли під впливом зростання суспільно-політичних рухів у

Росії українським діячам вдалося відновити діяльність "Громади" спочатку в Києві, а потім і в інших містах України. За цей час підрос­ло нове покоління української молоді, а на зміну старим лідерам М. Костомарову та П. Кулішу прийшли нові — В. Антонович та М. Драгоманов. Тепер вони визначали завдання та стратегію діяль­ності "Громади". Драгоманов намагався виправдати українофільст­во в очах громадськості та влади. У "Вестнике Европы" за 1872 p. він опублікував свою працю "Восточная политика Германии и об­русение", в якій поставив під сумнів доцільність русифікації захід­них районів Росії, в яких ця політика викликала негативну реакцію місцевого населення і зрештою була невигідна Росії, бо посилювала позиції її ворогів — німців та поляків. Він застерігав від голого за­позичення французької асиміляційної політики, оскільки ситуація французька значно відрізнялась від ситуації російської. Драгома­нов намагався інтерпретувати українофільство як частину слов'я­нофільства (пізніше в еміграції він напише, що це був тактичний крок). Він вважав, що Україна (Малоросія) і так є частиною Росії, тому в її додатковому "доруссении" немає великої потреби31. З ін­шого боку, того ж 1872 р. М. Драгоманов підготував статтю "Ант­ракт з історії українофільства (1863—1872)", в якій критично ви­словився на адресу попереднього покоління українофілів за їх мак­сималізм у мовному питанні. Він відмовився від протиставлення української мови російській, вважаючи, що викладання в початко­вій школі може вестися двомовно, а знання російської мови україн­цям не завадить. Як ерудит Драгоманов бачив, що українцям катас­трофічно не вистачає високої культури і саме на її вироблення і тре­ба спрямувати всі сили32. В одному з листів він напише, що українці як нація ще не сформувалися і є річчю в собі. Тому Україні "треба наукової й літературної праці, щоб себе пізнати"33, а не крикливої агітації та пропаганди. Щоб забезпечити умови для такої праці, гро-мадівці доклали певних зусиль для відкриття в Києві Південно-За-хідного відділу Російського імператорського географічного това­риства, який зробили центром своєї діяльності. Організувати Відділ вдалося завдяки підтримці київського генерал-губернатора О. Дондукова-Корсакова, який у квітні 1872 р. направив голові Ро­сійського імператорського географічного товариства вел. кн. Кос­тянтину відповідне прохання. Генерал-губернатор дуже добре знав організаторів відділу, їх українофільські переконання, але розрахо­вував на те, що, отримавши можливість легальної діяльності, гро-мадівці не будуть переступати межі дозволеного, з одного боку, а з другого — будуть певною противагою полякам.

Установчі збори Відділу відбулися 13 лютого 1873 p., його го­ловою було обрано великого землевласника Г. Галагана, рід якого мав козацько-старшинське коріння, а виконавчим секретарем, в ру­ках якого зосереджувалося керівництво поточною діяльністю, відо-

мого етнографа, члена "Громади" П. Чубинського; його заступни­ком став О. Русов. Ф. Вовк так згадував пізніше цю подію: "Із 17 членів, що їх перераховано в протоколі цього історичного засідання, 10 або 11 були членами нашої "Громади", 3 належали до так званого співзвучного ґрунту — до "Громади" вони формально не належали, але співчували й сприяли її меті. Лише троє — М.К. Бунге, В.Я. Шульгін та, здається, П.К. Любимов — були для нас люди ціл­ком сторонні (а Шульгін починав вже тоді робитись відверто воро­жим). Яким кумедним не здавалося нам оце засідання "Громади" під головуванням генерал-губернатора, але нікому і в голову не приходило, що ми ніби користуємося з чужої необачності. В дійс­ності ми одержали лише те, на що ми мали за здоровим розумом по­вні права: збиратись і відкрито займатись науковою діяльністю про Україну й для України"34.

Згодом дійсними членами Відділу стало понад 100 осіб, перева­жна більшість з них належала до "Громади", яка направляла діяль­ність відділу. З іншого боку, можливість легальної праці у Відділі, патронат над ним генерал-губернатора сприяли притоку в україно­фільські лави нового поповнення. О. Русов, згадуючи "Громаду" того часу, відзначав, що, крім 70 осіб її основного складу, був ще цілий загін молоді, який допускався на її засідання. Отже, кількіс­ний склад науковців нараховував до 200 осіб. М. Драгоманов, який після довгострокового закордонного відрядження повернувся до Києва у вересні 1873 p., був приємно вражений національним підне­сенням, яке панувало у місті. "У Києві я застав чималий рух україн­ців, — згадував він. — Старші (по більшій частині учителі гімназії) чинили зерно нововідкритого "Юго-Западного Отдела Географиче­ского Общества", молоді студенти збиралися у кружки й працюва­ли над словарем, подумували і про популярні книжки"35.

"Громада" перебрала в свої руки газету "Киевский телеграф", яка друкувала статті і російською, і українською мовами, купила друкарню, де видавались дешеві книжки для народу. Найбільшим досягненням Південно-Західного відділу Російського географічно­го товариства стала публікація семи томів "Трудов этнографичес-ко-статистической экспедиции в Западно-Русский край", проведен­ня у Києві археологічного з'їзду та одноденний перепис населення Києва 2 березня 1874 р. Перепис був унікальним статистичним яви­щем того часу, який ставив собі за мету розібратись з етнічним складом населення міста та мовною ситуацією. Кияни повинні були визначитися з своєю рідною мовою. 74 % опитаних виявилися наро­дженими в Україні, 21,5 % визнали себе "уроженцами Московщи-ны". Питання про українську мову із зрозумілих причин не могло бути прямо поставленим, воно було сформульоване як "малорусское наречие" російської мови. Перепис показав, що 80 %

киян говорили російською або її діалектами (наречиями), причому малоросійським — 39,26 %. Це свідчило, що асиміляційні процеси, принаймні у великих містах, вже набирали обертів. Драгоманов з цього приводу ставив риторичне запитання: "Що ж буде, якщо міс­та України зовсім відокремляться від українських сіл і своєю освітою, неукраїнською мовою?"36.

Активізація українофілів, їх легальна діяльність у Відділі гео­графічного товариства не могла не турбувати антиукраїнські сили. Якщо в 1862—1863 pp. головним опонентом українофілів виступив М. Катков та його періодичні видання, то 1874 р. цю роль на себе взяв "Киевлянин", місцева газета, редактором якої був В. Шульгін. Разом з М. Юзефовичем В. Шульгін розпочав у 1874 р. кампанію проти українофілів та їх діяльності у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства. Знову на поверхню були ви­тягнуті мовні проблеми. Газета не залишила каменя на камені від пропонованого М. Драгомановим проекту двомовного навчання. "Киевлянин" з культурологічної площини перевів цю проблему в політичну. Газета лякає громадськість тим, що, почавши з початко­вої школи, згодом українофіли почнуть думати над відкриттям гім­назії, а після цього вимагатимуть діловодства українською мовою у волосних управах, мирових та окружних судах. А це вже, на її дум­ку, кримінал, підрив державних підвалин. "Киевлянин" не міг за­спокоїтися і від того, що у згаданий вище перепис населення Києва був включений пункт про українську мову, якої, згідно з Валуєвсь-ким циркуляром, не могло бути. Вся ця кампанія велася одночасно з ліквідацією владою наслідків народницького "ходіння в народ". Під впливом цих нападок у відставку пішли Г. Галаган та О. Борисов, які мали великий вплив у Санкт-Петербурзі. Проте ки­ївський генерал-губернатор О. Дондуков-Корсаков та куратор Ки­ївської навчальної округи П. Антонович продовжували патронувати Відділ. Коли наприкінці березня 1875 р. М. Юзефович у черговий раз вирішив використати шпальти "Киевлянина" проти громадівців, ге­нерал-губернатор змусив цензуру заборонити публікацію, а мініст­рові внутрішніх справ О. Тімашову написав, що йому (генерал-гу­бернатору) "відомо все, що робиться у відділі Товариства, він, по-моєму, не є центром українофільських змагань; коли серед членів його знаходиться багато людей, що співчуваюче ставляться до українофільства, то із цього ще не виходить, щоб сам Відділ був центром подібних змагань"37. Ф. Савченко в свій час, посилаючись на окремі щоденникові записи О. Кістяківського, висловив припу­щення, що на поведінку генерал-губернатора наклали відбиток більш ніж холодні відносини з Юзефовичем38. О. Міллер, який теж досить детально вивчав перебіг зазначених подій, вважає, що київ­ський генерал-губернатор дотримувався зовсім іншої тактики в стосунках з українофілами. Він хотів попередити газетну полеміку,

щоб не надавати українофільству того політичного значення, якого воно насправді не мало39.

Позицію, близьку до генерал-губернаторської, займав куратор Київської навчальної округи П. Антонович. Спочатку він залишив без відповіді листа міністра народної освіти графа Д. Толстого, в якому йшлося про те, що "существующая в Киеве партия украино-филов стремится провести в народе мысль о выгодах отделения ма­лорусского края от России"40. Через кілька місяців на адресу П. Антоновича прийшов аналогічний лист від заступника міністра О. Ширинського-Шихматова. Від куратора вимагали надіслати у міністерство список осіб, підозрюваних в українофільстві. Проігно­рувати фактичний наказ вдруге було небезпечно, тому П. Антонович підготував розгорнутого листа, в якому говорив про стан справ у окрузі. Українофільству в ньому було приділено чимало уваги, а ви­сновок був таким: "... Я не могу указать ни на кого, кто бы навлекал на себя сомнение в украинофильском направлении, разумея это по­следнее в смысле сепаратистических стремлений; найдутся лица, любящие и поющие малороссийскую песню, лица, вынесшие с детс­тва из семьи привязанность к малороссийским обычаям, но подозре­вать их по этому в политической неблагонадежности без всяких дру­гих поводов к тому едва ли будет основательно"41.

Прихильне ставлення таких двох чиновників, як генерал-губер­натор та куратор шкільної округи, до пори до часу захищало Пів-денно-Західний відділ від нападу недоброзичливців. Очевидно, В. Шульгін та М. Юзефович зрозуміли, що власними силами ситуа­цію їм не переламати, тому 1875 р. вони знайшли собі союзника в особі М. Каткова. В "Русском вестнике", який він редагував, з'яви­лося кілька резонансних статей, спрямованих проти українофілів, зокрема проти надрукованої у львівській "Правді" 1874 р. статті М. Драгоманова "Література російська, великоруська, українська і галицька". Виступ "Русского вестника" наробив великого розголо­су, а особисто Драгоманову коштував професорського місця у Ки­ївському університеті, крім того, в кінці серпня 1875 р. за особис­тою вказівкою Олександра II було створено для всебічного обгово­рення справи українофілів спеціальну Нараду під головуванням міністра внутрішніх справ, до складу якої поряд з міністром народ­ної освіти, обер-прокурором Святішого Синоду та шефом III від­ділення був включений М. Юзефович42. Його поява в складі такої наради була наслідком доносу на український рух, який він напра­вив, швидше за все, на початку серпня 1875 р. шефу III відділення генералу Потапову. Вже перебуваючи в складі наради, М. Юзефович підготував для її членів записку "О так называемом украинофильском движении", в якій в розгорнутому вигляді з висо­ким рівнем відповідної патетики виклав свої погляди на проблему. Спочатку він говорить про росіян (русские племена) як гомогенну

етнічну спільноту з єдиною вірою, мовою, історією та ідеалами: "Со временем воссоединения Малороссии с русским государством не было с ее стороны ни одного признака обособления, а напротив того тысяча фактов свидетельствуют о ее постоянном стремлении к полному слиянию в общенародном единстве"43. На його думку, все було б добре, якби не з'явились українофіли, яких він визначає як "средства к произведению внутренней смуты для чисто революци­онных целей", а природу їх появи, зрозуміло, не логікою внутріш­нього розвитку народу, а польськими підступами ("Политические идеи малорусской исключительности есть измышление австрийс­ко-польской интриги, а у нас она пущена в ход поляками в начале 60-х годов"44). Від Юзефовича в черговий раз дістається "Основі", М. Костомарову, П. Кулішеві та В. Білозерському, але головний во­гонь був зосереджений по Відділу географічного товариства. Він став тою посудиною, за висловом М. Юзефовича, в яку були кинуті українофільські дріжджі. Нарешті, перо М. Юзефовича скеровуєть­ся на М. Драгоманова, головного виразника прагнень українофіль­ського демократизму. У автора записки немає сумніву, що саме "этому-то борзописцу мы и обязаны выяснением, не оставляющим никаких сомнений, того значения, какое заключает в себе настоя­щее украинофильское у нас движение". Висновок записки корот­кий, лапідарний, але не залишає жодних альтернативних можливо­стей: "Хотя политические заразы не могут иметь у нас такого разру­шительного значения, как на Западе, но были же у нас примеры та­кого заражения, которые угрожали судьбам России бедствием, о ка­ком страшно подумать. Поэтому энергические меры для пресече­ния зла необходимы; но меры не частные, пресекающие отдельные явления, и не паллиативные, а радикальные, искореняющие самые причины, которые дают злу возможность разрастаться"45. Тобто для М. Юзефовича головне — ліквідувати київський осередок укра­їнофільства, звести такі мури, за які б він вже ніколи і за жодних об­ставин не проник.

Запропонованим напрямом і пішла нарада — вона не стала роз­биратись в подробицях діяльності Південно-Західного відділу гег-рафічного товариства, а сформулювала висновки "для пресечения украинофильской пропаганды", які складались з 11 пунктів. Кожен з них починався імперативами "не допустить", "воспретить", "запретить газету", "усилить надзор", "очистить библиотеки", "обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей", "закрыть на неопределенный срок", "немедленно выслать из края".

У дещо зміненому вигляді висновки були 18 травня 1876 р. за­тверджені Олександром II у німецькому місті Емсі. Згодом вони дістали назву Емського указу, який відіграв в історії України зло­вісну, але не однозначну роль. Прямою дією указу стали ліквідація Південно-Західного відділу Російського географічного товариства

та закриття "Київського телеграфа", заборона друкування в межах Росії будь-яких оригінальних чи перекладних книжок українською мовою (за винятком історіографічних пам'яток та творів "изящной словесности", але з дозволу цензури та російською орфографією). Заборонялись навіть українські тексти під нотами. Не дозволялось завозити українські книжки з-за кордону. Кадрові нагінки були не такі жорстокі. М. Драгоманову ще на початку 1876 р. дозволили виїхати за кордон, а П. Чубинському, виславши його з Києва, до­зволили жити у Санкт-Петербурзі і навіть дали місце для роботи у міністерстві шляхів сполучення. П. Косач був поновлений на по­саді мирового посередника весною 1879 р. Неблагонадійними на території Київської шкільної округи було визнано 8 викладачів, п'ятьом з них запропонували змінити місце роботи і виїхати за ме­жі України.

Традиційно і давніша, і сучасна українська історіографія різко негативно оцінює Емський указ, і тут, очевидно, немає нічого див­ного. Як і свого часу Валуєвський циркуляр, він мав відчутну галь­мівну силу, ставши потужною перепоною для українського руху. "Диявольська то була думка поставити під заборону саме українсь­ке слово, бо сим на довгий час одтягнуто громадянську увагу од справ суто політичних українських та зосереджено на обороні ос­новного права самого українського слова, — писав О. Лотоцький. — Сим політичний рівень української думки принижено та зріст її здержано, порівнюючи з думкою громадянства московського, що мало привілейну розкіш оперувати в сфері самих розумінь політич­них поза національними форматами, в яких обмежень не знало. Звідси оте нещасне наше вузьке культурництво українського руху, що часто не піднімався справді над проблемами самого культурно-національного порядку"46.

Емський указ діяв без малого ЗО років, його дію явочним поряд­ком скасувала революція 1905—1907 pp. Це був безпрецедентний репресивний захід, заборони якого частково були пом'якшені лише 1881 p., коли на російський престол зійшов Олександр III, та в сере­дині 90-х років XIX ст., коли російським царем став Микола II*. В умовах дії указу виросло ціле покоління українського народу, по­збавлене можливості освіти рідною мовою, змушене або залиша­тись неписьменним, або здобувати її російською мовою. Поряд із запровадженням у 1874 р. загальної військової повинності, інтенси­вним зростанням міст дія указу була спрямованою асиміляційною акцією. Проте, як ми вже говорили, асиміляційна політика, побудо­вана на забороні, не була аж надто ефективною. С. Єфремов, який у 80-х роках навчався у Київській духовній семінарії, пізніше згаду­вав: "З 1883 p., коли і спектаклі, й концерти українські в Києві було заборонено, а університетське життя по студентських розрухах 1884 р. було дуже врізано, шляхів для свідомості української стало

менше, але все-таки вона звідкись бралась — чи то з води, чи з повітря, і свідомі національно люди в семінари не переводились . Подібну ремарку про своє навчання у Кам'янець-Подільській се­мінарії в 2-й пол. 80-х років, тобто через 10 років дії указу, залишив О. Лотоцький. Він відзначав, що, незважаючи на те, що серед се­мінаристів не було ідейного українського руху, "твердо держалася українська стихія, остільки твердо, що всі майже столітні заходи обрусєнія не вплинули навіть остільки, щоби витиснути з ужитку мову українську. Мова між самими семінаристами вживалася ви­ключно українська"48. За переписом 1897 р. українську мову як рід­ну визнало 72,57 % жителів України, але в містах відсоток українців ледь перевищував 30 %49. Беручи до уваги зростаючу роль міст, процеси модернізації та індустріалізації, можемо стверджувати, що це був тривожний для українців симптом. Не виключено, що ситуа­ція могла скластися значно гірше, коли б замість репресивного Емсь­кого указу спрацював більш гнучкий план Дондукова-Корсакова, який передбачав за рахунок невеликих поступок змусити україно­фільську інтелігенцію якщо не до співпраці з владою, то до лояльно­го ставлення до неї. Згадаймо, що у 1872—1873 pp. M. Драгоманов ще грався з ідеями "русского единства", говорив про двомовність шкільної освіти, про те, що російська мова не завадить українцям. Після Емського указу легальна національна культурницько-освітня робота в Україні стала практично неможливою, через це чисельність Київської громади різко зменшилась. І це начебто говорило на ко­ристь указу, якщо користуватись логікою його творців.

Однак не все було так однозначно. Київська громада не лише кількісно скоротилася, але й розкололася на дві частини. Одна з них пішла за В. Антоновичем, який виступав за традиційні для україно­фільства методи національного усвідомлення народу через культу­рно-освітню діяльність. Як ми знаємо, можливості її були дуже об­меженими. Інша частина громадівців, яку уособлював М. Драгоманов, стала на шлях політизації українського руху. 1876 р. останній виїхав за кордон і у 1878—1882 pp. видавав у Же­неві перший український політичний безцензурний часопис "Громада", завдяки якому Європа познайомилася з українською проблемою. Той поворот долі, який стався з М. Драгомановим під впливом підготовки, запровадження та дії Емського указу, обернув­ся його політичною українською місією. Розмірковуючи над приро­дою цієї місії, М. Грушевський підкреслив у ній "спеціально корис­ні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини". Насамперед він відзначив, що таким чином Драгоманов, хоч і змушений був вести гірке емігрантське життя, проте звільнився від тиску царського режиму, а також від місцевої буденщини та гуртківщини, в нього відпала необхідність говорити

езопівською мовою. Місія Драгоманова "витягла українство з ма­нівців провінціалізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи за­гального політичного і соціального визволення"50. На думку М. Грушевського, місія М. Драгоманова — це ціла епоха в україн­ському житті. І дійсно, вже в новому числі "Громади" Драгоманов закликав українців "жити по своїй волі на своїй землі"51. Цей заклик виходив далеко за межі освіти українською мовою, поєднуючи і со­ціальні, і національні проблеми українства. Він на довгі десятиріччя став основним гаслом українського руху і не випадково у червні 1917 р. був перефразований у тексті І Універсалу Центральної Ради. Діяльність Драгоманова знаменувала перехід українського руху від вузького культурництва до полі- тичного етапу.

Запровадження Емського указу дало ще один важливий для укра­їнства наслідок: воно стимулювало інтеграцію праці наддніпрянської та галицької української інтелігенції. Не маючи змоги вільно працюва­ти в підросійській Україні, українська інтелігенція шукала й знаходи­ла можливості до праці в Галичині. 1873 р. у Львові за ініціативою О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова, на кошти Є. Милорадович з роду Скоропадських було засноване Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. На початку 80-х років починають друкуватися газета "День" та журнал "Зоря". Емський указ завдав мо­рального удару по галицьких москвофілах — з кінця 80-х років украї­нофільство стає домінуючою течією громадського життя українців-галичан. Швидко Східна Галичина перетворюється в український П'ємонт, стаючи важливим чинником формування модерної українсь­кої ідентичності, яка поступово завойовує обидва береги Збруча.

Нарешті репресивні заходи царизму сприяли зближенню части­ни української інтелігенції з російським революційним рухом, оскільки народницька ідеологія була притаманна і українській, і ро­сійській інтелігенції. Діалектика цього зближення не була однозна­чною. З одного боку, воно радикалізувало українців, вводило їх в русло загальноросійського революційного руху, з іншого — розми­вало лави української інтелігенції, залучаючи значну частину укра­їнської молоді, невдоволеної поміркованістю українського руху, до російських революційних організацій.

Підсумовуючи викладений вище матеріал, можна уявити генезу українсько-російських стосунків 2-ї половини XIX ст. у вигляді двох протидіючих тенденцій. Насамперед відзначимо розвиток культур­ницької фази українського руху, яка була спрямована на консоліда­цію та мобілізацію української інтелігенції, що знаходилась під впливом ідей романтичного націоналізму, намагаючись формувати національну самосвідомість народу засобами освіти рідною мовою, створення модерної національної літератури та гуманітарної науки, передусім етнографії та історії.

Незважаючи на те, що ця інтелігенція була малочисельною і не виходила з кола культурологічних проблем, вона зустріла різкий спротив з боку імперської бюрократичної верхівки та тієї частини російського суспільства, яке було заангажоване ідеями російського націоналізму, що тільки почав зароджуватись і в основі якого лежа­ла ідея формування великої російської нації, яка мала об'єднати всі слов'янські народи імперії. Цей спротив швидко переріс у репресив­ну державоохоронну політику, найхарактернішими виявами якої стало підписання Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського ука­зу 1876 р. Ці акти поставили українську культуру за межі легально­го існування в імперії, надзвичайно сильно загальмували розвиток українського руху, інспірували асиміляційні процеси, долучились до формування малоросійської ідентичності у частини населення. Проте остаточно знищити репресивними заходами український рух творцям цієї політики не вдалося. Російська державна машина і мо­лодий російський націоналізм виявилися не готовими до реалізації цього надзвичайно складного завдання.

Як вважає О. Міллер, і з цим висновком не можна не погодитись, "українське питання" обернулося інтелектуальною поразкою само­державної верхівки, всі зусилля якої були спрямовані не так на реа­лізацію проекту великої російської нації, як на збереження імперії52. Ці два завдання були близькими, але не тотожними. Як це не парадо­ксально звучить, надмірна жорстокість і прямолінійність дій влади дали змогу українському рухові не лише вистояти, але й отримати додаткові стимули до саморозвитку.