Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.2. Політизація українського руху на початку XX ст. (Частина 1)

Політизація українського руху на початку XX ст.

 

У XX ст. Росія прийшла, поєднуючи процеси економічної, со­ціальної модернізації з залишками кріпосницької системи, голов­ним уособленням якої була державно-політична структура країни.

Американський історик Л. Гаймсон відзначає: "З соціального погляду це поєднання полягає в тому, що, незважаючи на розвиток класових відносин у суспільстві, в селах і навіть містах зберігалися залишки станової і кастової системи, особливо у взаєминах верхів і низів. З економічного погляду це значило, що, незважаючи на без­сумнівний розвиток ринкових і капіталістичних відносин навіть у селі, воно мало відбиток докапіталістичного ладу напівкріпосниць­ких відносин у функціонуванні селянського двору й поміщицького землеволодіння, а також у їх взаєминах. У політичному житті ці пережитки докапіталістичної ери помітні в переважаючій ролі дер­жавного апарату, де домінувало дворянство, а також у чисельній перевазі крупних земельних власників у центральних і місцевих представницьких закладах..."53.

Проілюструємо це спостереження деякими цифрами. У 1900 р. на шахтах Донбасу було видобуто майже 672 млн пудів вугілля, що у 8 разів перевищувало показник 1880 р. Ще вищими темпами підніма­вся видобуток залізної руди у Криворіжжі. У 1900 р. він перевищив 156 млн пудів і порівняно з 1881 р. зріс у 79,8 раза. Вугільна й мета­лургійна промисловість були об'єднані монополіями "Продамет" та "Продвугілля". На початку XX ст. протяжність залізничних ко­лій України досягла 2 тис. верст. Залізниця з'єднала всі промислові центри, створила принципово нові умови для розвитку народного господарства, розширила ринки збуту, сприяла тіснішій інтеграції української території.

Поліпшення транспортної інфраструктури, втягування України в товарно-грошові відносини сприяли інтенсифікації сільськогоспо­дарського виробництва. У 1900 р. валовий збір зернових досяг 740,9 млн пудів, що майже вдвічі перевищувало показники 60-х ро­ків. Високі темпи економічного розвитку приваблювали іноземний капітал. Сума іноземних інвестицій у російську економіку у 1901 р. склала 975 млн крб.

Високі темпи розвитку народного господарства позначилися на демографічній ситуації. До 1897 р. населення України порівняно з 1863 р. збільшилося на 10 млн осіб і складало 23,4 млн. Україна за­лишалася селянською країною, але її соціальна структура поступо­во змінювалася.

Товарно-грошові відносини проникали в сільське господарст­во, що призводило до диференціації селянства. На кінець XIX ст. соціальна структура селянства була такою: 448 тис. селянських за­можних господарств, 550 тис. середняцьких, 1550 тис. бідняцьких.

Перехід від натуральних до ринкових форм ведення господарст­ва породжував проблеми інтенсифікації праці, поліпшення агрокуль­тури, збуту продукції, закупівлі знарядь праці, тобто вимагав від се­лянина підвищення освітнього та фахового рівня. Останнє посилю­вало його увагу до проблем освіти, культури, науки і, звичайно, до національної проблеми. Ця тенденція свідчила про те, що українське питання рано чи пізно мало вирватися з вузького кола українофільст­ва і стати політичною потребою дня.

Поступово змінювався характер стосунків між містом і селом. Місто виступало не лише адміністративно-бюрократичним осеред­ком, але й промисловим, торговельним та культурним центром. В умовах капіталістичного розвитку невпинно зростала роль інтеліге­нції в суспільному поділі праці. За підрахунками Г. Касьянова, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 125,8 тис. осіб, які займалися інтелектуальною працею, що, однак, сягало лише 0,5 % загального складу населення54. Проте професії інженера, лікаря, вчителя, агро­нома ставали дедалі поширенішими, а їх тісний зв'язок з міщанст­вом і селянством сприяв змінам характеру суспільства.

З іншого боку, змінювалися джерела формування інтелі- генції. Якщо у середині XIX ст. основним контингентом вищих навчаль­них закладів була дворянська молодь, то на початку ХХ-го серйоз­ну конкуренцію їй складали діти міщан, ремісників та селян. У 1913 р. в університетах вони складали майже 39 % студентів, а в ін­ших вищих навчальних закладах — 54 %.

Міста відтягували на себе частину "зайвого" сільського населен­ня. За рахунок сільської бідноти поповнювалися лави робітничого класу, який стрімко зростав. З 1900 до 1917 р. його чисельність збіль­шилася на 1,2 млн осіб і складала 3,6 млн. Проте населення міст насам­перед зростало за рахунок міграції росіян. Якщо вихідці з Росії стано­вили у 1874 р. лише 11 % населення Києва, то через 23 роки цей показ­ник піднявся до 54,3 %55. 40 % міського населення на Правобережжі складали євреї, які контролювали малий бізнес та дрібну торгівлю.

Потрапляючи до російськомовних міст, український етнічний елемент маргіналізувався. Цей процес загострював його національ­ні почуття. У XIX ст. Росія здобула собі славу "тюрми народів" і з цією славою непорушно увійшла в XX століття.

Відомий російський історик та політичний діяч П. Мілюков від­значав з цього приводу: "...Протягом всього царювання Олександ­ра III націоналізм зробився офіційною доктриною і почалися перші в російській історії офіційні урядові гоніння проти цілих національ­ностей: особливо єврейської та фінської.

І в тому, і в іншому випадках ці гоніння викликали у відповідь сильні спалахи націоналізму: єврейський "сіонізм" та фінський "активізм". Те ж відбулося і в Закавказзі, почалися національні пе­реслідування, як, наприклад, закриття вірменських шкіл у 1897 p., конфіскація національного церковного майна в Ечміадзіні в 1902 p., причому остання призвела до сутички з військами... З цього ж часу зіпсувались польські стосунки і виникло "українське питання.. ."5б.

Отже, на початку XX ст. створилася ситуація, в якій капіталіс­тичні відносини сприяли розвиткові національної проблеми, тоді як державна російська влада блокувала можливості до її розв'язання. Таке поєднання робило національну проблему одним із чинників зростання революційних настроїв суспільства.

З 90-х років XIX ст. у російському суспільстві почали активно розвиватися процеси соціального й політичного невдоволення, які західні історики визначають як "різке підвищення рівня соціальних очікувань і вимог". Така революція очікувань торувала шлях до справжньої революції. Навіть велика буржуазія в Росії була відсто­ронена від управління державою і була не проти звільнитись від її патерналізму.

Робітничий клас бідував. За законом 1897 p., офіційно робочий день складав 11,5 години. Нерідко частину заробітку робітникам видавали продуктами харчування. У 1900—1903 pp. становище

пролетаріату значно погіршилось у зв'язку з загальноросійською економічною кризою, яка призвела до масового скорочення робіт­ничих місць та заробітку. Влітку 1903 р. Україну охопив загальний страйк, в якому брало участь 200 тис. робітників, які поряд з еконо­мічними вимогами висували й політичні. Це засвідчувало, що і в ро­бітничому класі відбувається революція настроїв, що, як і в буржуа­зному класі, в середовищі пролетаріату народжується новий тип людини — громадянина, особистості. Людина чи група людей, які висували соціальні вимоги, уже цілком могли бути носіями не лише соціальної (класової) свідомості, але й національної.

Не менше, ніж у місті, напруження спостерігалося і на селі. Ре­форма 1861 р. була проведена за рахунок селянства. На 1905 р. 32,5 тис. дворянських родин в Україні володіли 11 млн десятин зем­лі, тоді як 3 млн селянських дворів мали 20 млн десятин. Іншими словами, якщо населення за цей час збільшилося вдвічі, то площа селянського землеволодіння — лише на третину. Селяни змушені були орендувати у поміщиків 4,5 млн десятин землі і сплачувати за неї щорічно 63 млн крб. орендної плати, що складало 60 % загаль­ного прибутку. За умови постійного спаду цін на сільськогосподар­ську продукцію ціна землі невпинно зростала.

На основі перенаселення села і безземелля тут теж визрівали революційні настрої. Протягом 1900—1901 pp. в Україні відбулося 670 селянських виступів. Весною 1902 р. селянський рух набрав не­бачених до того масштабів. Антипоміщицькі виступи охопили 337 сіл Полтавської та Харківської губерній. У них брало участь 160 тис. селян. Вони відбирали поміщицьку землю, худобу, хліб, фураж. На придушення виступу уряд кинув війська. Восени 1902 р. Київська і Харківська судові палати розглянули десятки судових справ про розгром панських маєтків, за якими до суду були притяг­нуті тисячі селян.

Наприкінці XIX — поч. XX ст. в український рух прийшло нове молоде покоління, яке виростало в умовах швидкої модернізації Ро­сії, перетворення її в капіталістичну державу при одночасному збе­реженні імперської системи влади. Остання все більше перетворю­валася в гальмо суспільного розвитку, що приводило до зростання революційного руху та політизації громадського розвитку, в тому числі і українського руху. Українофільство втратило свою націо-нально-мобілізуючу функцію, вже в 90-х роках XIX ст. воно вигля­дало як відвертий анахронізм, який в молоді викликав лише різку критику, бо життя стрімко оновлювалося.

Заборона легальної політичної діяльності аж ніяк не зменшува­ла рівень політизації суспільства. З кінця XIX ст. в Росії починають виникати нелегальні політичні партії — загальноросійські та націо­нальні. Характерна з цього приводу думка І. Лисяка-Рудницького: "Існує історична закономірність, стверджена досвідом, що, згідно з

нею, в країнах, які не мають свободи, ми зустрічаємо тенденцію до "ідеологізації" політики і рівночасно до політичної культури й духо­вного життя. Де громадські прямування не можуть виявлятися в ле­гальній, практичній діяльності, там вони звертаються в царину тео­ретичних програм й ідеологій. У цих умовах творці та носії культур­них вартостей вирощують у собі сильне почуття свого громадянсь­кого покликання"57.

Ця думка досить чітко пояснює, чому наприкінці XIX ст. ми спостерігаємо політизацію українського руху і чому саме в середо­вищі інтелігенції створюються перші українські політичні організа­ції.

Вище вже йшлося про розкол "громадівців" і про позицію М. Драгоманова. Під впливом його ідей у Східній Галичині, у Льво­ві, у жовтні 1890 р. постала Русько-українська радикальна партія. До проводу партії увійшли С. Данилович, Є. Левицький, М. Павлик, І. Франко та Р. Яросевич. Майже одночасно влітку 1891 р. в Каневі студенти М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик та І. Липа ство­рили таємне товариство "Братство тарасівців". Поява братчиків за­свідчила неминучість майбутніх змін в українському русі. Тарасів-ці встановили контакти з групами української студентської молоді Одеси, Полтави, Чернігова. У квітні 1893 р. вони опублікували у львівському часописі "Правда" спеціальну декларацію, в якій від­дали належне старому українофільству і розмежувалися з ним: "Що минуло, те не вернеться. Скажемо коротко: українофільство пока­зало нам і цілому світові, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабо-ваний нарід, що зветься українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний ґрунт; воно стало підвалиною сучасних українців. В сім його історична заслуга"58.

Тарасівці критикували українофілів за їх кабінетну любов до українського народу, дистанційованість, за якою не видно соціаль­них реалій "ні темноти, ні бідноти, ні голодної смерті, а ні величез­ного економічного й духовного підупаду загалу". Завдання тарасів­ців полягало в тому, щоб з українофіла зробити свідомого українця ("українську інтелігенцію в самому високому розумінні сього сло­ва").

Тарасівці розуміли український рух як "культурно-політичну справу", яка повинна створити альтернативу російському револю­ційному рухові, щоб спинити перехід молодих українців до його організацій. Водночас вони говорили про українців як окрему само­стійну націю і називали себе "інтелігентами загальноросійськими", наголошували, що стоять за повну автономію всіх народів, які вхо­дять до Російської держави. Утворення брат-ства засвідчило прихід до українського руху нового покоління інтелігенції, ближчого до народу, пройнятого соціальними і політичними настроями.

Можливо, найповніше ці настрої нового покоління висловив близький ідейно до "тарасівців" Б. Грінченко у "Листах з України Наддніпрянської", що публікувалися 1892—1893 pp. у газеті "Буковина". Грінченко вступив у полеміку з Драгомановим з при­воду становища і характеру української літератури, вказував на шкідливість для національної справи драгоманівського панрусиз-му, а одночасно й українофільства. "Українські націонали-народо-любці, — а саме від їх імені говорить Б. Грінченко, — вважають ру­сько-вкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, со­ціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збав­лено тепер сих прав, вони мають на меті вернуть їх їй"59.

Вперше з цілковитою однозначністю проблему політичної неза­лежності українського народу, державної самостійності України сформулював 1895 р. у брошурі "Україна irredenta" Ю. Бачинський. Ця брошура знайшла гарячу підтримку з боку І. Франка, який одразу ж відгукнувся на неї рецензією у журналі "Житє і слово": "Я не ду­мав входити в подрібний розбір брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важлива як факт нашого політичного життя, як прояв націо­нального почуття і національної свідомості, хоч прояв цей і прибра­ний на разі у доктринерську тогу. Будь-що-будь є це перша на гали­цько-руськім ґрунті спроба синтези певних поглядів і наукового об-ставлення того, що автор відчув як потребу свого розуму і своєї душі. Може, погрішуся проти матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби, так само як і потреби життя матеріального, поро­джують великі історичні події. А раз відчуття буде — у кого з націо­нальних, у кого з економічних причин — буде потреба політичної са­мостійності України. І справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться   .

На початку 1896 р. у Києві І. Стешенко та Леся Українка ство­рили першу українську соціал-демократичну організацію "Українська соціал-демократія". Того ж року тут започаткувалося таємне товариство "Україна молода", до складу якого входило 22 громади з різних міст України. У 1896—1897 роках відбувалася по­леміка між Лесею Українкою та І. Франком з питань тактики укра­їнського громадсько-політичного руху. Це свідчило про суттєву зміну характеру українського руху, його невпинну політизацію.

Спроба В. Антоновича та О. Кониського відродити громадівсь-кий рух на старих культурницьких засадах шляхом створення у 1897 р. Української загальної позапартійної організації помітного самостійного успіху не мала. Члени цієї організації змушені були втягуватися до політичної діяльності й склали ліберально-демокра­тичне крило українського руху.

Межею остаточного переходу українського руху до політично­го періоду діяльності варто вважати появу двох політичних партій, які виникли майже одночасно на західно- і східноукраїнських зем­лях. 26 грудня 1899 р. у Львові було створено Українську націо­нально-демократичну партію (УНДП). її керівний орган — Тісніший Народний комітет — складався з 13 осіб на чолі з Ю. Романчуком, членами комітету були М. Грушевський, К. Левицький, І. Франко та ін. Партія оголосила, що її ідеалом є "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культу­рну державу". Це була свого роду стратегічна перспектива, ближче завдання полягало в створенні з українських земель Галичини та Буковини "одної національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним сеймом". У відповідності до цього гасла формулювалися вимоги в галузі економіки, культури, освіти. Пар­тія мала ліберально-демократичний, поступовий характер. Його то­чно висловив І. Франко у статті "Поза межами можливого", яка бу­ла опублікована 1900 р. в "Літературно-науковому вістнику": "Іде­ал національної самостійності в усякому погляді, культурнім і по­літичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспекти­ви, поза межами можливого, — писав він. — Нехай і так. Та не забу­ваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто-таки під ногами, і що тільки від нашої свідомості цього ідеа­лу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стеж­ками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений т. зв. матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, а разом з тим і політичні) ідеали му­сять бути осягнені самою "імманентною" силою розвою продукцій-них відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кивнути, чи ні, належать сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра у відьми, нечисте місце і феральні дні. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вжи­вати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина"61.

Лівішою за політичним спектром від УНДП виявилася створе­на у січні 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП) — перша масова українська політична організація. Існувало шість ор­ганізацій (вільних громад) партії в Україні, Північний комітет РУП у Петрограді та група в Москві. В грудні 1902 р. в Києві відбувся І з'їзд РУП, який обрав до складу ЦК партії Д. Антоновича, Є. Голіцинського та В. Винниченка. Партія нелегально видавала га­зети "Гасло", "Праця", "Селянин", вела агітаційно-пропагандистсь­ку роботу в масах, переважно серед інтелігенції та селян.

Оскільки РУП була першою модерною політичною партією на східноукраїнських землях, вона увібрала в себе більшість молодих політичних сил України, її достоїнство виявилось одночасно і недо­ліком, який дав про себе знати, як тільки партія вирішила сформу­лювати свою програму.

Спочатку як декларативний документ використовувалась брошу­ра М. Міхновського "Самостійна Україна". Однак вона не стала про­грамою РУП, оскільки самостійницька ідея не знайшла загальної під­тримки. "Велику помилку зробив би той, — зазначалося в статті "Від редакції", вміщеній у першому номері "Гасла" за січень 1903 p., — хто лічив би світогляд тої брошури тепер типічним для нашої партії. Оче­видно, головна засада брошури — ідея самостійної України має свою вагу; партія завше яскраво обстоювала сей пункт своєї політичної про­грами, даючи йому відповідне місце з погляду на його практичне зна­чення, і для того ми не потребуємо, очевидно, його зрікатися; але ми повинні визнати не досить для нас відповідним брак соціалістичного світогляду тої брошури в обґрунтуванні сеї ідеї і навіть подекуди про-риваннє націоналістичних тенденцій". В результаті М. Міхновський з невеликою групою своїх прибічників вийшов з РУП.

З відходом самостійників ідейні суперечки в РУП не припини­лися. Характерною у цьому плані стала дискусія між Д. Анто­новичем та М. Поршем в оцінці національного питання. На думку Д. Антоновича, національне питання було вигадкою буржуазії. А оскільки українці не мали власної буржуазії, то, за логікою ліде­ра партії, і національного питання для них не існувало. В одній із статей марксистська ортодоксія приводить Д. Антоновича до ви­сновку, що й української нації не існує62.

Таку постановку питання заперечив М. Порш. Він доводив, що демократизація суспільства не може обминути національну проб­лему. Тому завдання партії полягає в формуванні національної свідомості пролетаріату й розробці програми з національного пи­тання. Як аргумент на свою користь, М. Порш наводить рішення Брюннського (1899 р.) з'їзду австрійських соціал-демократів, який визнав "усю незмірну вагу національного питання для пролетаріа­ту"63. Нігілізм Антоновича Порш вважав шкідливим і тому, що в та­кій його постановці національна справа потрапила б "під безроз­дільний вплив ідеологів і політиків буржуазії". Незважаючи на пев­ну протилежність у поглядах і оцінках, і Антонович, і Порш не ба­чили можливості для створення єдиного національно-визвольного українського руху, оскільки це суперечило їх розумінню класового поділу суспільства. Згоджуючись з Антоновичем у думці про не­зрілість українського пролетаріату й буржуазії, М. Порш пропону­вав на першому етапі національно-визвольної боротьби дотримува­тись моделі національно-територіальної автономії, а вже згодом ставити питання про самостійність.

Позиція лідера партії, як і звертання М. Порша до досвіду авст­рійської соціал-демократії, свідчили про відсутність у рупівців по­літичної традиції щодо національного питання. Ставши на шлях за­перечення українофільства, вони виявилися змушеними, з одного боку, шукати вирішення завдання в програмах західноєвропейсь­ких чи російських соціал-демократів, а з іншого — вступити у супе­речку з діячами українського ліберально-демократичного табору.

Зрештою, еклектичність ідейної бази РУП призвела до розколу партії, який стався наприкінці 1904 р. при спробі провести II з'їзд партії. В центрі уваги делегатів знову постало національне питання, проблема з включенням до програми тези про автономію. "З самого початку з'їзду справу було поставлено в гострій і категоричній фор­мі, — згадував учасник подій В. Мазуренко. — Виявилась велика розбіжність думок. Давні друзі стали один супроти одного, бук­вально брат проти брата, жінка проти чоловіка, доходило до істери­ки, до зомління під час найвищого напруження"64. Меншість на чо­лі з М. Меленевським, яка виступала проти автономії, залишила з'їзд і в такий спосіб його зірвала. На початку січня 1905 р. конфлікт отримав продовження, прибічники М. Меленевського вийшли з партії і створили Українську соціал-демократичну спілку. 12 січня ця група видала декларацію, де пояснила свій вчинок прагненням "пособити з'єднанню свідомого пролетаріату усієї Росії в єдине за­кристалізоване ціле, пособити збудуванню централізованої проле­тарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріат в бік буржуазно-радикальної "Самостійної України", себто стати на перешкоді затемрінню класової свідомості українського пролета­ріату"65. То ж не дивно, що "спілка" стала складовою частиною пар­тії російських меншовиків.

Більшість РУП на II з'їзді партії у грудні 1905 р. перейменувала себе в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), тоді ж була ухвалена програма партії. Вона вимагала де­мократизації Російської держави з забезпеченням автономії Украї­ни. У програмі застерігалися громадянські права, права нації на са­мовизначення, широке місцеве самоврядування, знищення класо­вих і станових привілеїв, рівність мов у школах, судах та урядових установах, заміна армії народною міліцією. Детально обумовлюва­лося питання охорони праці робітників та земельних перетворень.

Таким чином, РУП, а потім її спадкоємиця УСДРП, вперше ви­вели український рух на шлях політичної боротьби. Наголошуючи на принциповій важливості цієї обставини, В. Дорошенко писав: "Завдяки існуванню й діяльності РУП маса живої, революційно-на­строєної молодіжі на Україні не пропала для українства. Давніше молоді сили, що рвалися до безпосередньої боротьби з царизмом, марно гинули для української справи, бо, не знаходячи для себе від­повідної української організації, йшли в ряди російських партій і

там зникали без користі для рідного краю. Перед РУП багато не­свідомої або малосвідомої молодіжі на Україні вважало цілком сер­йозно, що зміст українства — се заняття етнографією, мовою, укла­дання укр. словаря, видання якихось невинних брошурок і нічого понад се, й з легковаженням ставилося до "українофілів" та вважа­ло їх мало що не реакціонерами... РУП самим фактом свого існуван­ня раз на завжди розрубала сей гордіїв узол"66.

П. Феденко назвав РУП "політичною школою масової україн­ської революційної роботи"67. Цю школу пройшли майбутні члени Центральної Ради Д. Антонович, В. Винниченко, М. Ткаченко, Б. Мартос, В. Садовський, М. Порш, С. Петлюра. Перебування в РУП наклало безумовний відбиток на всю їх наступну діяльність. Українські соціал-демократи тісно поєднували розв'язування на­ціональної і соціальної проблем. Як ортодоксальні марксисти, вони надто багато уваги приділяли соціалістичній ідеї, вважали її провід­ною, тому, очевидно, так і не змогли піднятися до розуміння само-цінності створення суверенної української держави.

Вийшовши з РУП, М. Міхновський зібрав довкола себе групу націонал-революціонерів (М. і С. Шемети, О. Макаренко, О. Степаненко, М. Шаповал), яка утворила в 1902 р. Українську на­родну партію (УНП). Іі лідером та ідейним натхненником був М. Міхновський, адвокат за фахом, надзвичайно честолюбна і тала­новита людина, прекрасний оратор і публіцист. Його перу належала брошура "Самостійна Україна", з якої УНП і черпала свої програм­ні гасла. Як можна зрозуміти з назви брошури, головна мета партії — "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж до Кавказьких"68. Автор "Самостійної України" різко ополчився на українофілів, звинуватив їх у сервілізмі, безідейності, інертності, в тому, що вони "зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним", надавши йому "характер недоношеної розумом етнографічної теорії"69. Ого­лосивши, що молоде українське покоління пориває з українофіла­ми, М. Міхновський постав перед проблемою пошуків історичного легітимізму для висунутого ним гасла "до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної". Цю проблему він розв'язав, ого­лосивши минулі від Переяславської угоди 1654 р. 247 років "важким антрактом української історії", і закликав повернутись до первісних умов цієї угоди, "щоб — спадкоємці Богдана Хмельниць­кого — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною"70.

УНП створила своє видавництво й видала у Львові та Чернів­цях ряд агітаційно-пропагандистських матеріалів, зокрема книгу "Справа української інтелігенції в програмі Української народної партії". На обкладинці цієї книги були видрукувані знамениті

"Десять заповідей УНП", які складали квінтесенцію партійних ідей: "1. Одна, єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу, самостій­на, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди суть вороги нашого народу, аж поки вони панують над нами і визискують нас. Україна для українців. Отже, вигонь звідусіль з України чу-
жинців-гнобителів. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ін­тересів.

Не зробись перевертнем-відступником.

Не обкрадай власного свого народу, працюючи на ворогів України.

Допомагай своєму землякові наперед усіх. Держись купи.

Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобіворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаси їм сили і відваги"71.

Програма УНП визнавала "соціалістичний ідеал як єдиний, ко­трий може остаточно задовольнити український і інші народи, зни­щити визиск, безправ'я, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні"72.

Рушійні сили національно-визвольного руху УНП бачила на­самперед у робітниках і селянах, яких і збиралась об'єднати для "боротьби з пануючими, гноблячими і визискуючими". Тому в її програмі так багато місця було відведено робітничому і селянсько­му питанням. Партія відстоювала 8-го динний повний робочий день і 4-годинний — у суботу, скорочений день на шкідливому виробни­цтві і для юнаків 16—18 років, заборону праці вагітних жінок, за­безпечення гігієни праці та помешкання. Аграрний розділ програми УНП вимагав наділення всіх селян землею, а свій ідеал у цій галузі партія бачила в націоналізації землі "для запровадження соціаліс­тичного строю і соціалістичного оброблення землі"73.

У програмі УНП знаходимо ще одну важливу думку, яку варто віднести до її пріоритетів. У розділі "Чуже лихо не болить" УНП на­голошувала, що процес демократизації панівної нації ще зовсім не обіцяє демократії для нації пригнобленої: "Байдужість демократій пануючих націй до становища зневолених мимоволі викликає підо-

зріння, що демократія пануючих націй, вирвавши політичну власть із рук вищих класів, ставши у власті державної, може заняти їх при­вілейоване становище щодо націй підвладних, і може це легко зро­бити..."74. УНП звертала на цю обставину увагу всіх пригноблених націй і закликала знищити національне гноблення по всьому світу.

Незважаючи на радикалізм програмних вимог, апеляцію до ро­бітничого класу і селянства, Українська народна партія не дістала якоїсь широкої підтримки, вона залишалася невеликою групою ін­телігентів, у роки реакції припинила свою діяльність, відновивши її лише весною 1917 р. Незалежна соціалістична Українська держава була надто екстравагантною політичною ідеєю для початку XX ст., щоб бути засвоєною широкими робітничими і селянськими масами, а інтелігенцію, надто міцно прив'язану до російського суспільства, вона лякала "зоологічним націоналізмом" (М. Грушевський). Націо­налістичні гасла не знаходили широкого співчуття і розуміння се­ред українського загалу, і ця обставина сильно позначилася на дія­льності Центральної Ради.

На зламі століть українська культура зробила значний крок уперед, вийшла за межі описового етнографізму. Література, збага­чена іменами Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського, В. Стефаника, піднялася до нагальних соціальних і морально-етичних проблем. Поряд із селянською тематикою вона активно починає розробляти міську.

Помітних успіхів досягли суспільні та гуманітарні науки. Реорганізоване у Львові 1892 р. Наукове товариство ім. Т. Шевчен­ка, особливо з приходом до його керівництва М. Грушевського, пе­ретворилося у модерну дослідницьку наукову інституцію. У 1898 р. у Львові розпочалося видання багатотомної "Історії Укра-Їни-Руси" М. Грушевського. В основу цієї праці талановитий учень В. Антоновича М. Грушевський поклав нову схему історії українсь­кого народу, яка базувалася на одрубності українців від росіян, до­водила, що українці як етнос мають відмінне від росіян історичне коріння.

Наукова праця, організаторські здібності, участь у суспільно-політичному житті Східної Галичини досить швидко вивели М. Грушевського на роль лідера, ідеолога ліберально-демократич­ного напряму українського руху. Одночасно з ним піднімалась постать С. Єфремова, автора "Історії українського письменства", ак­тивну громадсько-політичну позицію займав Б. Грінченко — упоряд­ник "Словаря української мови", чимало інших діячів української культури.

Швидка політизація суспільного життя не могла не відбитися на українському культурництві. 1897 р. у Києві була створена за ініціативою О. Кониського Українська загальна позапартійна орга-

нізація (УЗПО). Вона "мала за завдання згуртувати всі свідомі укра­їнські сили, розкидані по різних місцях, і, з'єднавши їх, виступити спільними силами на боротьбу за національні права українського народу, — відзначав В. Дорошенко. — До речі сказати, тарасівці увійшли в цю організацію. Була вона, з огляду на тодішні порядки в Росії, конспіративною, таємною; складалася з місцевих автономних громад, зв'язаних на федеративний лад; виконавчим органом її бу­ла виборна Центральна Рада, а законодатним — періодичні з'їзди делегатів місцевих громад, що відбувалися тричі нарік"75. У 22 міс­цевих громадах, що входили до УЗПО, налічувалося 438 членів. Се­ред почесних та найактивніших був, по суті, цвіт української націо­нальної еліти — В. Антонович, Б. Грінченко, О. Кониський, С Єфремов, М. Лисенко, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, М. Ста-рицький, В. Чехівський, Є. Чикаленко, І. Шраг, тобто значна части­на тих людей, які весною 1917 р. виступили організаторами Цент­ральної Ради.

В основу діяльності УЗПО було покладено культурницьку дія­льність, видання і поширення української книги. Насамперед члени організації налагодили нелегальне транспортування української літератури з-за кордону. Користуючись послабленням цензурних утисків, вони створили видавництво "Вік", завдяки якому "українська книжка починає топтати стежку і під сільську стріху, і в господу інтелігентних людей"76. Водночас Рада УЗПО займалась протегуванням через земські установи свідомих українців на поса­ди лікарів, учителів, статистиків, державних службовців. На почат­ку нового століття чимало зусиль і уваги організації було затрачено на розгортання кампанії за відновлення права на друковане україн­ське слово та запровадження освіти рідною мовою. Оскільки забо­рони царського уряду в царині української культури залишалися, то, хотіли того чи ні керівники УЗПО, її діяльність політизувалася. Яскравим прикладом перетворення культурної акції в політичну демонстрацію стали урочистості з приводу відкриття у Полтаві па­м'ятника І. Котляревському. Обурені забороною губернатора про­голошувати вітальні промови українською мовою, українські діячі демонстративно залишили зал міського театру, що викликало вели­чезний резонанс у країні.

В умовах, коли українське друковане слово було заборонене, видання або нелегальне транспортування з-за кордону української літератури ставало справою політичною, а поширення таких кни­жок серед міського і сільського населення — і поготів. Під впливом наростання революційних подій у країні назрівав конфлікт поко­лінь і в УЗПО. Молодші її члени наполягали на політизації організа­ції. Як наслідок конфлікту, у 1904 р. виникла Українська демокра­тична партія (УДП). У програмі партії, опублікованій "Літературно-науковим вістанком" у червні 1905 p., говорилося, що

головною причиною утворення партії стала потреба "боротьби за знищені права українського народу". Головним ворогом партії бу­ло названо російське самодержавство, а разом з ним — централіза­ція влади, політика яких "не числиться з індивідуальностями окре­мих народів", "примушує їх до такого порядку життя, який не від­повідає ані їх національним, ані суспільно-економічним осно­вам"77. Отже, партія мала ліберально-демократичну програму, яка виходила з необхідності демократизації, децентралізації Росії, пе­ретворення її в парламентську державу з забезпеченням автономії України шляхом скликання українського сейму і ухвали ним конс­титуції (особливого органічного статуту). До Ради УДП в 1904 р. входили Б. Грінченко, С. Єфремов, Ю. Квасницький, В. Чехівський, М. Левицький, Є. Чикаленко. Наприкінці року Б. Грінченко, С Єфремов і М. Левицький вийшли з партії і невдовзі утворили Українську радикальну партію (УРП). У платформі партії цент­ральне місце було відведено національній проблемі, говорилось про принизливе становище українців як народу, поділеного між двома державами, наголошувалося на особливостях російської дис­кримінаційної політики ("нашу мову скрізь заборонено, нас силую­ться денаціоналізувати з найбезсоромнішою жорстокістю, і ми не маємо тут ні одної національної інституції"). У платформі партії хоч і говорилось, що її соціальні ідеали можуть бути здійснені "при повній політичній самостійності українського народу", але, як і УСДРП, і УДП, радикали бачили Україну автономною одиницею федеративної, демократичної Росії. Розбіжності між УДП і УРП ви­явилися настільки несуттєвими, що 1906 р. партії знову об'єднали­ся в Українську радикально-демократичну партію. "Слабкою сто­роною сеї партії був її надто мішаний склад — під її прапором об'єдналося майже все свідоме укр. громадянство з виїмкою соц.-демократів, — відзначав В. Дорошенко. — Тож серед укр. де-мократів-радикалів можна було знайти людей і дуже радикально, а то й соціалістичне настроєних і, навпаки, людей досить уміркова-них. Се, розуміється, не могло не вести до незгоди, котру даремне пробувано полагодити частим перероблюванням програми. Але ця широкість рамок партії мала й свою додатню сторону — завдяки їй багато елементів, що інакше стояли б осторонь, втягнулися в орга­нізоване укр. життя. Се значно зміцнило й поширило українську пропаганду"78.

Таким чином, на початку XX ст. в Україні з'явилося кілька на­ціональних партій лівого та центристського гатунку. О. Субтель-ний звернув увагу на те, що в українському політичному спектрі не вистачало партії консерваторів. Це був, на його думку, недолік, бо згадана прогалина змушувала "українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій"79. Тоді варто зами­слитись, а що ж заважало "українцям відповідних переконань»

створити свою власну партію? Очевидно, що брак української кон­сервативної традиції. Спроби П. Куліша започаткувати державни­цький напрямок суспільно-політичної думки не знайшли і, очевид­но, не могли в реаліях 2-ї пол. XIX ст. знайти послідовників. Лише окремі представники класу великих землевласників-поміщиків ви­являли національну свідомість, в той час як основна їх маса через систему станових пільг була так тісно зв'язана з царизмом і по­міщицькими верствами Росії, тому плекати найменші надії на їх участь у національно-визвольному русі, в основі якого до того ж ле­жала демократична традиція, не доводилось. Події революції 1905—1907 pp. показали, що консервативні елементи склали осно­ву політичних партій, які стали на захист самодержавства. Спроби В. Липинського сформулювати українську ідею на територіальній основі і в такий спосіб залучити до українського руху землевласни­ків після революції 1905 р. теж особливого успіху не мали. Коло прибічників Липинського не перевищувало 30 осіб.

Якщо говорити про органічні вади українського політичного ру­ху на етапі його становлення, то варто звернути увагу на обмеже­ність його соціальної бази. Загалом її складала інтелігенція, до якої долучалася лише незначна частина робітничого класу і селянства. Через зрусифікований характер українського міста промисловий ро­бітничий клас потрапив до сфери впливу російської соціал-демокра­тії, яка до того ж утворилася дещо раніше української і мала розгалу­жену мережу організацій в Україні. Непростими вийшли й стосунки УСДРП з селянством. Через соціал-демократичну доктрину, яка роз­глядала селянство як рудимент феодального суспільства, українське селянство не знайшло в УСДРП виразника своїх соціальних настро­їв. Як на характерний приклад варто зіслатися на оцінку II з'їздом УСДРП селянських антипоміщицьких стихійних виступів 1905 р. Ці рухи українськими соціал-демократами були визнані "виразом дріб­нобуржуазних інстинктів", "цілком реакційними". З'їзд ухвалив "не тільки не підтримувати таких селянських рухів, але всі сили ужити для того, щоб розвіяти ті ілюзії, які селяни покладають на ці розрухи, і щоб переконати селян, що лише організована і планомірна боротьба за соціалістичний лад є для них, як і робітників, єдиним виходом з те­перішнього пригніченого становища"80.

Не змогли перетворитись у масові політичні сили ні Українська радикально-демократична, ні Українська народна партії. За таких умов в українських містах створювався сприятливий ґрунт для дії загальноросійських політичних сил, а село значною частиною зали­шалося поза політичним життям. У своїх спогадах М. Ковалевський писав: "Брак політичної організації тодішнього українства бив про­сто в очі: адже довкола були українські села з їх соціальними і по­літичними потребами, були часто свідомі своїх зусиль селяни, які знали, чого хотять, і для яких розв'язання української справи поєд-

нувалося з необхідними соціальними реформами. Була й інтеліген­ція, що могла сформулювати ці політичні і соціальні прагнення на­родних мас. Отже, були всі елементи для поширення політичної ба­зи українського руху. Ця стихійна сила українства відчувалася на кожнім кроці: не було, однак, ще тієї іскри, яка народню енергію скерувала б в українське річище"81.

Певну конкуренцію українському рухові складали російські народницькі організації. Вже в 2-й пол. 90-х років XIX ст. в Украї­ні діяло кілька груп російських есерів. В Полтаві, Києві та Харкові вони провели три з'їзди і створили так звану "південну" партію есерів, яка згодом інтегрувалась до Російської партії соціалістів-революціонерів. Під час революції 1905—1907 pp. російські есери зібрали під свої прапори в Україні до 10 тис. членів.

Наростання суспільно-політичного напруження в поєднанні з кризовими явищами економіки на початку XX ст., невдалий для Ро­сії розвиток війни з Японією обернулись революцією 1905—1907 pp. Звістка про січневу "криваву неділю" у Петербурзі розлетілась по всій країні і стала поштовхом масових антиурядових робітничих виступів. 12 січня 1905 р. в знак протесту проти розст­рілу петербурзьких робітників розпочався політичний страйк ро­бітників промислових підприємств Києва. Аналогічні страйки в січ­ні відбулися у Харкові, Катеринославі, Житомирі, Бердичеві. В січ-ні-березні в Україні мали місце 180 страйків, в яких взяло участь 170 тис. осіб. Поряд із робітничим класом до революційної боротьби включалось селянство: за перші три місяці 1905 р. в Україні відбуло­ся 140 селянських виступів. Селяни громили поміщицькі маєтки.

Протягом року революційний рух наростав. У вересні-грудні 1905 р. в Україні сталося 1900 селянських виступів, було розгром­лено 600 поміщицьких маєтків, селянський рух охопив 64 з 94 по­вітів України, в 61 селі мали місце зіткнення селян з поліцією та вій­ськами. Криваву розправу над селянами каральні війська влаштува­ли в с Великі Сорочинці на Полтавщині.

У жовтні відбувся всеросійський політичний страйк, в якому взяли участь 120 тис. робітників України. Гасло "Геть самодержав­ство!" оволодівало масами. Революційний рух проник у армію. 14 червня спалахнуло повстання на броненосці "Князь Потемкин-Тав-рический", деяких інших суднах Чорноморського флоту. В повс­танні взяло участь близько 2 тис. матросів. У листопаді в Севасто­полі повстали моряки крейсера "Очаків", у Києві відбувся виступ саперів під проводом Б. Жаданівського, у Харкові — збройна де­монстрація солдатів 269-го Богодухівського піхотного полку. Кульмінацією революції стало грудневе збройне повстання робіт­ників Москви. Збройні сутички робітників з військами мали місце в Києві, Катеринославі, Харкові, Олександрівську, Дебальцевому.

Розвиток революції супроводжувався організацією робітничого кла­су створенням Рад робітничих депутатів та профспілок. На селі діс­тали поширення організації "Всеросійського селянського союзу".

Під натиском революційних мас царизм був змушений піти на ряд поступок у демократизації суспільно-політичного ладу країни. 17 жовтня 1905 р. цар підписав маніфест "Про удосконалення дер­жавного порядку", який обіцяв запровадження громадських свобод слова, друку, сумління, зборів та спілок, скликання законодавчої Державної Думи.

Політичні маневри царизму потягли за собою перегрупування політичних сил країни, формування нових політичних партій. У жо­втні виникла Конституційно-демократична партія Росії. Кадети, до складу яких увійшли видатні діячі науки, освіти, юриспруденції, медицини, стали однією з найвпливовіших політичних сил країни. Партія ставила своїм завданням перетворення Росії у конституцій­ну парламентарну монархію. Осередки кадетів виникли в багатьох великих містах України. Загальна кількість їх членів наближалась до 10 тис. Серед них були відомі своїми українськими симпатіями М. Василенко, А. Вязлов, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Науменко, Ф. Штейнгель. У національному питанні кадети обрали класичну ліберальну позицію, яка не ставила питання про національну тери­торію і не розглядала народ-націю юридичним суб'єктом. У про­грамі партії 1905 р. було записано: "Основной закон Российской империи должен гарантировать всем населяющим империю народ­ностям, помимо полной гражданской и политической равноправно­сти всем гражданам, право свободного культурного самоопределе­ния, как-то: полную свободу употребления различных языков и на­речий в публичной жизни, свободу основания и содержания учеб­ных заведений и всякого рода собраний, союзов и учреждений, име­ющих целью сохранение и развитие языка, литературы и культуры каждой народности"82. Альтернативою національно-територіаль­ній автономії кадети бачили місцеве самоуправління. Показовим був той факт, що кадети не захотіли підтримати розгляд у Держав­ній думі питання про українську автономію, яке було внесено укра­їнською парламентарною громадою, але до порядку денного так і не було заявлене. Велика промислово-торговельна та фінансова бу­ржуазія, а також значна частина великих землевласників об'єдна­лися в "Союзе 17 октября". Октябристи боронили єдину і неподіль­ну Росію з сильною монархічною владою. Партійні організації (від­ділення) "октябристів" в Україні нараховували приблизно таку ж кількість членів, як і кадетські — близько 10 тисяч. Серед октябрис­тів було кілька представників старовинних козачих старшинських родів, які вже давно інтегрувались 1917 р. у російське дворянство і свої станові інтереси ставили куди вище національних. Ця обстави-

на, за спостереженням М. Ковалевського, відкидала "цю панівну верству нащадків колишньої старшини до реакційного російського табору"83.

Найпотужнішу інтервенцію на українські землі на початку XX ст. здійснили праві консервативні російські сили, які ставили собі за мету охорону самодержавства та експансію російського на­ціоналізму. Вони користувались підтримкою уряду; міністр внут­рішніх справ Росії (1902—1904 pp.) В. Плеве, поборник політики русифікації російських окраїн, був одним з ініціаторів розгортання російського чорносотенного руху. Організаційним центром чорно­сотенства в період революції 1905—1907 pp. став "Союз русского народа", створений у листопаді 1905 р. Його ідеологія будувалась на тезах про єдність і неподільність Російської імперії, єднання ца­ря і народу, на запереченні національних автономій та відвертому антисемітизмі. Великі організації союзу виникли в Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові. В Україні "Союз русского народа" об'єднав у своїх лавах 190 тисяч членів, що складало майже половину його складу. Поряд з союзом в Україні утворились і діяли різноманітні російські монархічні й водночас націоналістичні організації, серед завдань яких обов'язково була присутня боротьба з українським ру­хом, їхнім друкованим органом стала газета "Киевлянин", яку реда­гував Д. Піхно. До таких організацій належали "Партия правого по­рядка", "Русское братство", "Русская монархическая партия", "Киевское русское собрание". Всі вони мали ідеологію, аналогічну "Союзу русского народа", а тому через якийсь час опинились у його лавах.

Помітну роль у політичному житті України відігравали єврей­ські політичні партії. Поряд із соціал-демократичним Загальним єв­рейським робітничим союзом Росії та Польщі ("Бунд"), який виник ще у 1897 p., під час революції 1905—1907 pp. створилися Союз досяг­нення повних прав євреїв у Росії, Єврейська народна партія, які сто­яли на сіоністських позиціях, а також три соціалістичні партії: Сіо­ністська соціалістична робітнича партія, Єврейська соціал-демок-ратична робітнича партія ("Поалей-Ціон") і Єврейська соціалістич­на робітнича партія ("Серп"). Певним впливом, особливо на Право­бережній Україні, Волині, користувались польські партії. Загалом на початку XX ст. в Україні діяла 31 політична партія.

У розбурханому революцією морі соціальних пристрастей, у досить широкому спектрі політичних сил довелось шукати місце й українським політичним партіям. Досвід 1905 р. показав, що поряд з економічними й соціальними вимогами революція піднімала й на­ціональні гасла. У листопаді 1905 р. у Петербурзі відбувся з'їзд пре­дставників політичних партій неросійських народів імперії. В його роботі взяли участь понад 100 делегатів, з яких третина була украї­нцями. З'їзд ухвалив постанову про необхідність перебудови Росій-

ської держави у федерацію. Вимоги автономії України, запрова­дження навчання в школах рідною мовою висували українські орга­нізації "Всеросійського селянського союзу". З аналогічними вимо­гами виступали українські студентські громади. 2 березня 1905 р. Тимчасовий український революційний комітет, утворений сту-дентами-українцями Петербурга, видав відозву "До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі". В ній, зокрема, йшлося про те, що гасло демократич­ної республіки, виголошене російською демократією, не є самодо­статнім для українців, бо "українська демократія, українські маси потребують забезпечення не лише своїх загальногромадянських прав, але й своїх окремих прав національних... З цим гаслом націо­нального визволення і повинні виступити українські маси в Петер­бурзі"84. Зустрічалися національні гасла і у вимогах робітників та селян, але, без сумніву, соціальна складова у них домінувала. Ця обставина і визначила різну тактику і поведінку українських пар­тій у революції.

Розкол РУП відбувся під впливом того, що значна частина її членів за головний орієнтир політичної діяльності взяла саме со­ціальні проблеми, а національні вважала за перепону до класової консолідації пролетаріату. Українська соціал-демократична спілка в роки революції з питань стратегії і тактики поділяла погляди мен­шовиків, зрештою, перетворилася в територіальну меншовицьку організацію і цим себе вичерпала як українська політична партія. Характерними в діяльності "Спілки" були її зв'язки з "Бундом".

Революція стала важким випробуванням для УСДРП, лише в грудні 1905 р. вона зуміла зібрати свій з'їзд і конституюватись як політична партія. Арешти в грудні 1905 та лютому 1906 pp. великої групи провідних діячів партії, знищення її підпільної друкарні ви­кликали, зазначає Г. Касьянов, "своєрідну моральну кризу серед партійної інтелігенції, кризу, яка підсилювалась ворожістю до неї колишніх товаришів по РУП, які об'єдналися з російськими со­ціал-демократами"85. Прямою ознакою цієї кризи можна вважати лист, написаний групою членів партії з Лук'янівської в'язниці, в якому вони, посилаючись на обставини моменту, на відсутність со­ціального ґрунту для існування окремої української соціал-демок-ратичної партії, закликали однопартійців до об'єднання з РСДРП. "Ми твердо стоїмо на ґрунті принципів УСДРП, але разом з тим га­даємо, що ці принципи не можуть тепер висловлювати боротьби українського пролетаріату, не можуть з'єднати український проле­таріат, і тому Українська соціал-демократія як партія існувати не може, — говорилося в листі. — Це лише ідейна течія, котра в буду-чині розів'ється, і в будучині неблизькій..."86.

Об'єднавчі тенденції в лавах соціал-демократії в умовах, коли революція пішла на спад і єдність сил багато чого була варта, стали загальним явищем: більшовики об'єднувалися з меншовиками, до складу РСДРП увійшли "Бунд", соціал-демократія Польщі і Литви, Латвійська соціал-демократична партія. У квітні 1906 р. у Стокго­льмі зібрався IV (Об'єднавчий) з'їзд РСДРП. На нього з дорадчим голосом і пропозицією до об'єднання прибув представник ЦК УСДРП М. Порш. УСДРП була згодна увійти до РСДРП як крайова автономна організація. Єдиною умовою з боку українських соціал-демократів було внесення до програми РСДРП пункту про автоно­мію України. Визнаючи загалом принцип самовизначення націй, РСДРП не знайшла можливим конкретно визнати автономію Украї­ни, що й залишило українських соціал-демократів за межами РСДРП.

Незважаючи на це, УСДРП продовжувала діяти. В 1907 р. в її лавах налічувалося понад 3 тис. членів, в основному студентів, гім­назистів, ремісників, селян. За своєю тактикою і програмними ви­могами в соціальній сфері УСДРП була дещо лівіша "спілки", по­сідала проміжну позицію між більшовиками й меншовиками. Укра­їнські соціал-демократи, як і "спілчани", досить часто солідаризу­валися у виступах з РСДРП і "Бундом". Наприкінці 1905 p., коли Україною прокотилася хвиля антисемітських погромів, ці партії спільно зайнялися створенням робітничих збройних самооборон. У 1906 р. УСДРП, як і російська соціал-демократія, проводила по­літику бойкоту виборів до І Державної думи, висовувала гасло бо­ротьби за Всенародну установчу раду і збройне повалення царизму. В аграрному питанні УСДРП стояла за муніципалізацію землі, пе-редання всіх державних, удільних, монастирських та великих при­ватних маєтків у руки крайових самоврядувань. Тут вона виявилася ближчою до меншовиків, ніж до більшовиків. Партія взяла участь у виборах до II Державної думи і провела до неї одного свого пред­ставника, який входив до спільної соціал-демократичної фракції.

Помітного успіху УСДРП досягла в агітаційно-пропагандист­ській діяльності. На початку 1906 р. вона почала видання у Петер­бурзі теоретичного органу — журналу "Вільна Україна", який був закритий цензурою на шостому числі. В травні того ж року в Києві українським соціал-демократам вдалося видати чотири числа газе­ти "Боротьба", після чого партія випускала нелегально "Соціал-демократ", а з травня 1907 р. — легальну газету "Слово". Крім того, УСДРП за час революції видала вісім брошур і понад мільйон примірників прокламацій. Представники цієї партії 1907 р. брали участь у роботі Штутгартського конгресу II Інтернаціоналу.

Соціальна складова частина політичної діяльності брала в УСДРП гору над національною, проте партія була далекою від на­ціонального нігілізму. Діалектику поєднання соціального і націо-

нального в політиці УСДРП можна простежити в статті С. Петлюри "Українські катедри і український пролетаріат", опублікованій 22 вересня 1907 р. в київському "Слові". Через систему міркувань про подвійний гніт пролетаріату пригнобленої нації автор статті прихо­дить до висновку, що український робітник "знає причини такого лиха і свідомо бореться проти нього. Але не обмежує цієї боротьби, як націоналісти, однією тільки боротьбою за національні права, а повстає проти капіталістичного ладу, який між іншими формами гніту для свого добробуту вимагає і гніту над недержавними нація­ми. От через віщо і український пролетаріат не ставиться байдуже до того, яка на Україні буде школа і культура"87.

Отже, для українського соціал-демократа С. Петлюри, як і для більшості його партії, національне не має особливої самоцінності, а сенс його стає зрозумілим на полі соціальної боротьби. Ця характе­рна особливість в її загальній формі буде притаманна діяльності УСДРП і в 1917 р.

Аналізуючи поєднання національних і соціальних аспектів дія­льності УСДРП в роки революції 1905—1907 pp., варто звернути увагу на зауваження меншовика К. Залевського в нарисі "Національні партії Росії" ("Общественное движение в России в на­чале XX века". Т. 3. Кн. 5. СПб., 1914). Даючи оцінку УСДРП, він від­значив: "Постійна діяльність серед широких робітничих мас сприя­ла подальшому звільненню її від націоналізму і зближенню з РСДРП". Додамо лише, що це зближення відбувалося за рахунок ослаблення контактів з українськими партіями, яких УСДРП вва­жала або ідейно, або класово ворожими до себе. Підставу для цієї думки дають рішення III з'їзду УСДРП (квітень 1907 p.), які, з одно­го боку, засудили створення Української трудової громади в складі Державної Думи, а з іншого — ще раз підтвердили готовність укра­їнських соціал-демократів до об'єднання з РСДРП на принципах автономії. Логіку цих рішень слід шукати в контексті політичних цінностей українських соціал-демократів. Для них класова солідар­ність здавалась незмірно вищою за національну. Негативне став­лення до створення українського депутатського об'єднання пояс­нювалось у постанові з'їзду його можливою класовою різнорідніс­тю. УСДРП брала на себе зобов'язання критикувати дрібнобуржуа­зну позицію громади, відколювати від неї пролетарські елементи, протиставляти націоналістичній позиції громади свої чітко класові погляди в галузі національного питання, зрештою, вважала немож-ливим належність депутатів соціал-демократів до громади .

УСДРП не допускала можливості блоку українських націо­нальних політичних сил. Класова марксистська ортодоксія панува­ла в ній над почуттям національної свідомості. Про ситуацію 1907 р. в статті "З українського життя в минулому році" С. Петлюра писав: "...у глибині народного життя українського народу відбу-

вається цікавий процес диференціації українського громадянства на класи, на групи, на гурти. Інтереси цих класів протилежні, не однакові: українська буржуазія, буржуазна інтелігенція єднається біля радикально-демократичної партії, українські трудящі маси, на чолі з українським пролетаріатом, гуртуються біля партії соціал-де-мократичної... Досі партія українських націоналістів, або, як вона себе називає, Українська народна партія, нічим на ділі себе не пока­зала і залишається пустоцвітом на українському політичному полі. Мало дає про себе знати і Українська демократично-радикальна партія"89.

Далі С. Петлюра критикує УРДП за її солідарність з Українською трудовою громадою, а останню за те, що вона використовувала націо­нальну ідею для консолідації українських сил. "Ставши на такий ґрунт, Громада зробила велику помилку і зашкодила скорішому по­ділу українського громадянства на протилежні по своїх економічних завданнях соціальні групи, так потрібному для розвитку класової бо­ротьби на Україні,"90 — підсумовує один із провідних діячів УСДРП.

З наведених цитат статті С. Петлюри можна зрозуміти, що Українська радикально-демократична партія обрала дещо іншу, ніж соціал-демократи, тактику. Згаданий вище К. Залєвський, хара­ктеризуючи УРДП, відзначив, що "її діяльність завжди мала при­страсний національний характер, але елемент націоналістичний був у ній дуже слабким". До цього слід додати, що поміркованість, поступовство були характерною рисою цієї партії не лише в націо­нальному питанні. Ліберально-демократична орієнтація партії, осо­бливо її провідних діячів, робила її близькою в загальнополітично­му контексті до партії кадетів. Чимало членів старої Громади всту­пили до Конституційно-демократичної партії, тому УРДП перебу­вала в полі впливу кадетів, але одночасно змогла винести від такого зв'язку і певну користь для себе і української справи.

На відміну від соціал-демократів радикал-демократи не стали бойкотувати вибори до І Державної Думи, активно використавши пропагандистсько-агітаційну кампанію. Якщо за власним списком УРДП вдалося провести до Думи лише В. Шемета, то за списком ка­детської партії туди потрапили І. Шраг, П. Чижевський, М. Біляшівський. Скориставшись цим успіхом, партія розгорнула діяльність з консолідації обраних від України депутатів у окрему думську українську фракцію, зрештою до неї увійшло 44 депутати, переважно селяни. І Державна Дума проіснувала всього 72 дні і бу­ла розпущена.

У II Державній Думі українська фракція ("Українська трудова громада") була ще більшою — 47 депутатів. Хоча жодного безпосе­реднього члена УРДП у фракції не було, остання в своїй діяльності керувалася програмними вимогами радикал-демократів: виступала за автономію України, місцеве самоврядування, запровадження

української мови в школі, суді, церкві. "Переважна більшість чле­нів фракції, як і в І Думі, була селянська, інтелігенцію становили два лікарі, один священик, народний учитель та ще зо двоє інте­лігентів, — згадував О. Лотоцький. — У праці фракції приймав бли­зьку участь член І Думи П. Чижевський. Деякі селяни, як Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло, А. Тесля, С. Таран, були досить освічені та зовсім політично свідомі. Для решти, щоб піднести їх освітній та по­літичний рівень, петербурзькі українці читали виклади з окремих питань фінансів, земської справи, з справи освітньої, самоврядуван­ня"91. Фракція підтримувала тісні зв'язки з Україною, одержувала звідти велику кількість листів та наказів, що зрештою підштовхну­ло її до підготовки та публікації власної декларації, в якій говори­лось про вихід членів громади з інших партійних фракцій, до яких вони раніше належали, та створення в Думі національної фракції (української парламентарної групи), вірної українській національ-ній ідеї .