Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.2. Політизація українського руху на початку XX ст. (Частина 2)

Уже перша думська українська фракція у спілці з петроградсь­кою українською громадою розгорнула в червні 1906 р. видавницт­во часопису "Украинский вестник", який став рупором української ліберально-демократичної думки в столиці імперії. Виходив часо­пис під редакцією М. Славинського — члена УРДП, активну участь у його підготовці брали М. Грушевський, Ф. Вовк, О. Лотоцький, О. Русов, П. Стебницький. На особливу увагу заслуговують статті М. Грушевського "Единство или распадение России", "Национальный вопрос и автономия", "О зрелости и незрелости", "Наши требования", в яких він познайомив російський загал з укра­їнською програмою і одночасно виклав своє власне розуміння ро­сійської і української історичної перспективи, сформулював теоре­тичне і політичне кредо, з яким пізніше став до керма Української Центральної Ради.

М. Грушевський виступив прихильником національно-терито­ріальної автономії України. Запровадження її він насамперед виво­див з необхідності вирішення національного питання як органічної складової частини демократизації державного ладу Росії: "Тюрма народів може зберігати своїх мешканців, лише поки зачинена і охо­роняється: в ній нема добровільних жителів. Зберегти єдність краї­ни можна тільки формуванням суспільних інтеграційних чинників. Шлях до цього один — широке запровадження принципу націо-

нально-територіальної і обласної автономії і забезпечення націо­нальних прав всім народностям на їх територіях і поза ними".

Цікаво, що, незважаючи на фах історика, Грушевський, на від­міну, скажімо, від Міхновського, підстави національного обособлен­ия українського народу не шукає у сивій давнині, історичній легіти-мності української держави, а виходить з факту існування українсь­кого народу, який "займає в Росії суцільну територію з ясно окрес­леними етнографічними кордонами" і до того ж за своїми психо­фізичними властивостями, історичними особливостями, за харак­тером економічних відносин, складом культури є цілком самобут­нім. На думку М. Грушевського, це є достатнім для того, щоб в оно­вленій демократизованій Росії українці знайшли "сприятливі умови для свого культурного і суспільного розвитку та національного са­мовизначення"93 .

Яким же бачить М. Грушевський механізм запровадження на­ціонально-територіальної автономії України? З демократизацією Росії відбувається її реорганізація у федеративну державу. Цент­ральна влада здійснює функції, які "в інтересах державного союзу і кращої своєї організації залишаться у веденні загальноімперських міністерств", але конституція країни повинна залишити місцевим органам широке поле діяльності і нормування місцевих відносин, право законодавчої ініціативи, а також такий порядок взаємин з центром, за яким економічні багатства краю були б зорієнтовані на забезпечення місцевих культурних і соціальних потреб. Грушевсь­кий висловлюється за децентралізацію церковного управління, ре­організацію армії з тим, щоб вихідці з окремих етнічних територій служили якомога ближче до рідних земель.

Етнічні, зокрема українські, землі повинні бути виділені з під­порядкування загальній адміністративно-державній системі управ­ління і поряд з органами місцевого самоуправління мають отрима­ти органи автономного обласного законодавства та управління. Ви­щим органом української влади має стати сейм, який обирається за­гальним, рівним, прямим і таємним голосуванням. Кордони Украї­ни повинні бути визначені за етнічним принципом. Важливим мо­ментом у пропонованій М. Грушевським схемі забезпечення націо­нально-державної автономії України є обстоювання прав націо­нальних меншин на її території. Меншини мають отримати правові гарантії "вільного існування і здійснення своїх національних і куль­турних запитів"94.

В ідеях М. Грушевського, передусім у принципі національно-територіальної автономії України, як вважає російська дослідниця І. Міхутіна, "російські ліберали не безпідставно побачили ґрунт для етнічного регіоналізму та послаблення державної єдності Росії"95. Повертаючись до теми діяльності УРДП за часів першої російської революції, поряд з думською діяльністю варто виділити ще добре

поставлену справу налагодження української періодики. Царський маніфест зняв перепони на українське друковане слово. 24 листопа­да 1905 р. у розвиток ідей маніфесту були видані тимчасові правила про друк, які дозволяли видання періодичної літератури мовами на­родів Росії, ліквідовували попередню цензуру. Вже у листопаді 1905 р. на кошти і зусилля родини Шеметів у Лубнах вийшла перша на території Наддніпрянської України україномовна газета "Хлібороб". У грудні розпочалося в Полтаві, а потім було перенесе­но до Києва видання журналу "Рідний край". 1 січня 1906 р. україн­ський читач отримав перше число щоденної газети "Громадська ду­мка", яка у серпні того ж року була заборонена, але швидко відно­вилася під назвою "Рада". 1906 р. Б. Грінченко почав видання жур­налу "Нова громада", а завдяки ініціативі М. Грушевського до Ки­єва у 1907 р. було переведено редакцію "Літературно-наукового вістника". Його ж зусиллями 1907 р. у Києві було створено Україн­ське наукове товариство за зразком Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

У 1905 р. у Східній Україні набули поширення "Просвіти". Перша з них виникла 8 жовтня 1905 р. в Катеринославі. В 1906— 1907 pp. з'явилася ціла мережа "Просвіт", які мали характер літера­турно-освітніх та мистецьких національних товариств. Одночасно "Просвіти" вели агітаційно-пропагандистську діяльність, поширю­вали і навіть видавали літературу.

Поряд з "Просвітами" у містах засновувалися українські клуби. Під час революції 1905—1907 pp. в Україні з'явився ряд видав­ництв ("Шлях", "Час", "Дзвін", "Лан"), завдяки яким українська книжка ставала масовою і доступною для читача.

Безумовно, це все можна віднести до активу діяльності лібе­рально-демократичних українських кіл та їх партії — УРДП. Про­те в масовій політичній роботі великих успіхів у партії не було. Вона залишалася переважно партією української інтелігенції.

Отже, на початку XX ст. український рух стрімко вийшов за ме­жі вузької українофільської діяльності. Нове покоління українсь­ких діячів піддало культурництво різкій критиці і заявило про роз­рив з ним. У зв'язку з цим українським рухом опановують політич­ні ідеї, відбувається організаційна перебудова руху на партійній основі. В Україні з'являється кілька центристських та лівоцентри-стських партій, які виявляють особливу увагу до соціальних проб­лем. Першість тут належала Революційній українській партії, а зго­дом її спадкоємиці — Українській соціал-демократичній робіт­ничій партії. Переважно національно орієнтованими були Україн­ська народна партія та Українська радикально-демократична пар­тія. Серед національних українських гасел цього часу домінували гасла національно-територіальної автономії України.

Українські партії об'єднували переважно молоду українську інтелігенцію і за своєю чисельністю поступались російським по­літичним партіям, які створювалися в цей же час. Національне пи­тання стало водорозділом, який унеможливив спільну практичну діяльність цих партій, а з боку російських консервативних громад­сько-політичних об'єднань воно викликало неприховану агресію.