Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.19. Росія. Спроба економічних реформ

Наприкінці 1991 р. на міжнародній політичний арені виникла нова держава — Російська Федерація (РФ), у складі якої були 89 регіонів, у тому числі 21 автономна республіка. Державна влада складалася із двоступене­вої системи представницької влади — З'їзду народних депутатів і двопа­латної Верховної Ради. Головою виконавчої влади всенародним голосу­ванням був обраний президент Б.М. Єльцин.

Наприкінці жовтня 1991 р. план економічних реформ був оприлюдне­ний на З'їзді народних депутатів президентом Б.М. Єльциним. Хоча про­грама економічних реформ була проголошена президентом, її прийняття і проведення стало пов'язуватися з Є.Т. Гайдаром, який зайняв місце віце-прем'єра з питань економіки, а потім і прем'єра Росії. Радикальна еконо­мічна реформа включала введення вільних цін з січня 1992 р., яке повинно було визначити ринкову вартість товарів і ліквідувати товарний дефіцит.

Лібералізація торгівлі мала прискорити товарообмін, створити інфраструк­туру зі збуту максимально можливих обсягів вітчизняної та імпортної продукції. Нарешті, широка і швидка приватизація житла, держпідприємств мала перетворити .маси населення у власників, створити у них трудовий, накопичувальний та інші економічні стимули діяльності. Як і раніше, народу обіцялось, що ліберальні реформи не погіршать, а поліпшать його добробут. Гірше буде, твердили реформатори, тільки півроку, а на кінець 1992 р. наста­нуть стабілізація економіки, поступове зростання добробуту.

Проте ціни зразу ж виросли в 10—12 разів, а зарплати і пенсії збільши­лися лише на 70%, що призвело до того, що більшість населення опинилося за межею бідності. За рік ціни виросли в 26 разів. Припинилися виплати грошових збережень громадян.

Радикальні реформи, так звана "шокова терапія", викликали не лише незадоволення широких мас, а й досить широку опозицію у Верховній Раді, яка прийняла резолюцію про засудження реформ, а президенту рекоменду­вала змінити склад уряду. Вихід з цієї кризи був знайдений на двосто­ронніх поступках.

Чергова криза між радикальними реформаторами і консерваторами була викликана у зв'язку з кредитуванням промисловості. Верховна Рада з ме­тою призупинення економічного краху цілих галузей промисловості й мож­ливого, в разі масового безробіття, соціального вибуху наполягала на фінан­совій допомозі підприємствам. Центральний банк Росії такі кредити на­дав. Це був удар по реформах. У другій половині 1992 р. середньомісячні темпи зростання грошової маси підскочили з 11,4 до 28%. Різко упав курс рубля. Висока інфляція зробила неможливими фінансово-грошову ста­білізацію і зведення до мінімуму бюджетного дефіциту.

Опір реформам дістав досить широку підтримку в суспільстві, насам­перед у галузях військово-промислового комплексу і бюджетних сферах, де було зайнято більшість населення. Тому в реформаторський курс були внесені корективи. Однією з основних в урядовій ідеології стала концеп­ція швидкого створення широкої підтримки реформам шляхом формуван­ня середнього класу — власників-акціонерів приватизованих підприємств. Було приватизовано 24 тис. підприємств. Тим самим державний сектор втратив роль провідного в індустріальній сфері. Проте широкої соціаль­ної підтримки реформи не здобули, бо не дуже зріс середній клас.

Для зниження соціального напруження влітку 1992 р. була проведена реформа заробітної плати в бюджетній сфері. Була введена тарифна сітка із 18 розділів, яка враховувала складність праці, кваліфікацію, освітній рівень працівників. Ареною гострої боротьби реформаторів і консерваторів став VIIЗ'їзд народних депутатів, що відбувся в грудні 1992 р. Президент орієнтував з'їзд на встановлення політичного перепочинку хоча б на рік — півтора. Проте з'їзд залишився глухим до цих закликів. Кульмінація і фінал з'їзду були повні драматизму. З'їзд поставив мету скинути уряд. Прези-

дент назвав з їзд "твердинею консервативних сил і реакції" і звернувся до громадян Росії з пропозицією терміново провести всенародний рефе­рендум з запитаннями: кому ви доручаєте вивести країну з кризи: з'їзду та Верховній Раді чи президенту?

Це лобове зіткнення президента і з'їзду теж завершилося компромі­сом. З'їзд визнав право президента мати свою кандидатуру на посаді голови уряду, а президент погодився запропонувати З'їзду для голосування не одну, а три кандидатури. Сформувати новий уряд було доручено В.С. Чорно-мирдіну.

Реформи, пов'язані з ім'ям Гайдара, продовжувалися один рік. Резуль­тати їх були суперечливі. Ідеологи реформ доводили, що в результаті їх проведення було зрушено з мертвої точки механізм ринкового формуван­ня попиту і пропозиції, стала складатися банківсько-посередницька, збутова та інша інфраструктура ринкової економіки, збільшення цін і лібералізація торгівлі наповнили прилавки товарами, недоступними для більшості грома­дян. Виник широкий прошарок бізнесменів, банкірів, торгівців, а підприєм­ницький менталітет став частиною суспільної свідомості.

Критики реформи вбачали їх результати зовсім в іншому світлі. Вони робили акцент на непомірне високій соціальній ціні реформ. Реальні дохо­ди населення скоротилися на 44%. Доля витрат на харчування в бюджеті сім'ї в середньому становила 60%, а у сім'ях пенсіонерів — 80—90% грошових надходжень. Різко скоротилося фінансування науки, культури, освіти, медицини.

1992 р. приніс серйозні зміни в розстановку політичних сил Росії, які коротко можна узагальнити так: табір демократів все більше розколюєть­ся, а консерватори тісніше змикають свої ряди. На кінець 1992 р. в Росії практично не залишилося жодної політичної партії, яка беззастережно підтри­мувала б попередній реформаторський курс.

Новий уряд вже в першому своєму документі констатував катастро­фічний стан російської економіки. Проте пріоритети урядової політики на 1993 р. в основному повторювали гайдарівські підходи. Основними серед них оголошувались зміцнення рубля, фінансова стабілізація і боротьба з інфляцією. Російський президент взяв під свою опіку новий уряд, а зако­нодавцям запропонував зробити вибір: або укласти угоду з виконавчою владою на основі визнання її права проводити попередній курс, або провес­ти всенародний референдум. Він мав вирішити, кому — президенту чи законодавцям — повинні бути вручені владні повноваження.

Проте законодавці не збиралися іти на поступки уряду в питанні про поділ владних повноважень. Хиткий компроміс, який був досягнутий не­щодавно, і антагонізм влад швидко досяг ще більшої гостроти. Однією з головних причин конфлікту між виконавчою і законодавчою владою, який завершився кривавою сутичкою в жовтні 1993 р., були розходження в питанні про соціально-економічний і політичний курс. Серед законодавців

більшість були прихильниками регульованої економіки. Захисники радикаль­них ринкових відносин опинилися в меншості. Не менш важливою причи­ною антагонізму була відсутність досвіду взаємодії в рамках систем роз­поділу влад, що Росія практично не знала. Законодавці намагалися відсуну­ти владу на державні задвірки. Російський президент у свою чергу виявив схильність до ігнорування волі норовистих законодавців. Вони погодилися на референдум, але питання сформулювали самі. Три перших серед чотирьох були безпосередньо спрямовані проти президента: чи довіряєте ви прези­денту, чи схвалюєте сучасну соціально-економічну політику, чи вважаєте необхідним дострокові вибори президента, чи вважаєте необхідним достро­кові вибори народних депутатів. Референдум приніс успіх Єльцину, зміцнив­ши його легітимність. За довіру президенту висловилося 58,7 %, за соціально-економічну політику президента і уряду — 53 % виборців. Проте це не зняло напруженості між двома владами. Більше того, парламентське і прези­дентське угруповання розпочали відкриту психологічну війну. Гостра бо­ротьба між законодавчою і виконавчою владами продовжувалася все літо.