Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.2.24. Дохристиянські вірування українського народу

Відомо, що наші предки серед усіх божеств визнавали наймогутнішого бога, який посилав блискавку, йому жертвували худобу. Вони не визнавали призначення й не вірили, що воно мало якусь силу над людьми, поклоняли­ся річкам, німфам, божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвопринесень.

Найвищий бог фігурує під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонця, Сварог — вогню. Поклонялися наші предки також Велесові (Волосові) — богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, які з них були влас­не слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших на­родів. Так, Перун, можливо, давньогерманський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів, а Хоре, мабуть, боже­ство, перейняте від давніх іранців. Збереглися у народній пам'яті русалки, мавки, водяники, лісовики, домові та ін. Жертви приносили у річках, болотах, колодязях, у га­ях, під старими деревами, при вогнищах. Купці, переправ­ляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під старезним дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував — зарізаною чи живою.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Наприклад, у Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимирових богів). Слов'яни не мали жерців, кожний робив жертвопринесен­ня сам. Але у великій шанобі були знахарі й чаклуни, які лікували людей і займалися ворожінням. Називали їх вол­хви, потворники, обавники, відуни, зілійники.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Це свято пізніше об'єднали з християнським Великоднем і зеленими свята­ми. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що ви­ходили з води й гуляли на березі. Святкували також мерт­вецький Великдень, присвячений пам'яті померлих пред­ків. Свято Купала, що злилося із днем св. Івана, — це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скар­би й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки, розкладала вогнище, водила довкола нього танки, перестрибувала через вогонь, переганяла через нього худобу, щоб уберег­ти її від чар. Під осінь приходило свято Коструба (прощан­ня з літом): тоді ховали ляльку, що символізувала смерть. Ідея посмертного життя була невироблена. Потойбічний світ уявляли як рай, вирій, гарний сад, де по смерті щас­ливо проживали праведники. Тому до могил приносили страви та різні ужиткові речі. Люди, які зажили недоброї слави, мали бути прокляті по смерті й стати вічними ра­бами.

ГОЛОВНІ ДОХРИСТИЯНСЬКІ БОГИ

Остаточно не встановлено, чи слов'яни мали єдиного бога, бо всі відомості свідчать про них як про многобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у своєму творі "Про готську війну" розповідав, що слов'яни та ан­ти шанували "єдиного бога, що посилає блискавку", виз­наючи його "владикою всіх". Так само історик XII ст. Гельмольд, розповідаючи про віру балтійських слов'ян, твердить, що вони визнають одного великого бога, що є богом Землі та неба. У початковому літописі йдеться про одного бога в киян.

Первісні люди небо обожнювали здавна, бо бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їх уявленнями, небо — це місце, де живуть боги, це палата божа, а зорі — то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще — на небі, бо то — боже, а звідси давня приказка: живе, як у Бога за дверима.

сварог

Можливо, спершу слов'яни головним богом вважали Сварога — бога неба, небесного вогню. Його назва ймовірно походить від санскритського svar, svarga — небо, сонце, сонячне світло (хорватський дослідник В. Ягич ви­водить його із слов'янського — варити). Сварога вважали основою всього, прабогом, владикою світу. Сварог — бать­ко сонця й вогню, від нього пішли всі інші боги — Сварожичі. Даждьбог — бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти.

Свого часу Ягич намагався довести, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян і в давніх пам'ятках з'явився випадково. Крім того, це був бог північний, новгородський, а не південний. Інші дослідники вважають, що Сва­рог взагалі не був богом, його назва походить від слова — сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли. То­му його нема серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Але не всі погоджуються з твердженням Ягича (М. Грушевський), визнаючи Сварога володарем українського Олімпу. В літературі Сварог — це бог вогню, тому опікун ковальства і ковалів, винахідник плуга, під чиїм крилом були ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги — Гефест і Про­метей.

перун

У X ст. українська міфологія визнає найголовнішим не Сварога, а Перуна, відомого й іншим слов'янським наро­дам, а також литовцям. Перун — бог родючості, грому й блискавки, володар неба. Він — творча сила, що оживляє все, дарує дощ. Пізніше — це і бог-воїн, покровитель війська. Військо завжди заприсягалося Перуном. У Києві на одному з пагорбів стояв його дерев'яний бовван з срібною головою та золотими вусами.

По небу він їздив у вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні своїм могутнім молотом розбивав зи­мові пута землі, і все знову оживало. За давніми переказа­ми, зозуля, прилетівши з вирію, будить Перуна від зимо­вого сну, він одмикає небо й пускає на землю тепло.

У Початковому літописі Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 pp. русичі клянуться Перу­ном як головним серед інших богів. У давньослов'янському перекладі грецького оповідання про Олександра Маке­донського ім'я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про значення цього бога. Це підтверджує і чесь­кий Глосарій 1202 р., в якому слово "Перун" подано сло­вом "Юпітер". Перуна згадують й багато інших пам'яток.

Перун на всіх наводить страх, метаючи свої вогненні стріли в демонів, недобрих людей. У деяких областях Ук­раїни дотепер збереглося давнє прокляття "Бодай тебе Пе­рун побив!" Уявлення і повір'я про грім та блискавку ма­ють дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, то­му там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати Разом з ними.

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. До­тепер збереглося повір'я: коли гримить, слід перехрести­тися й опертися спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болітиме цілий рік, а людина буде щасливою. Пе­рун посилає блискавки, які навесні будять землю до жит­тя й запліднюють її дощами. Блискавки проганяють хма­ри, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що за­палила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним мо­локом або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов'язаних з громом свят: Гавриїла — 13, Кирика — 15, Іллі — 20, тріскучої Анни — 25, Паликопа (Пантелеймона) — 27. Найпопулярніший громовик — Ілля. Він їздить небом на вогнен­ному возі, полює на чортів вогненними стрілами та бли­скавками. Свято Іллі на Гуцульщині звуть "громовим". Володарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочили до хати.

Існує твердження, що Перун був головним богом тільки київських князів Рюриковичів—Ігоревичів та їх військ, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. Ставши можновладцем, Володимир хотів вознести Перуна: бог ве­ликого князя мав стати богом богів. Володимир у 980 р. виставив ідол Перуна на стіни "Теремного Двору" для все-людного вшанування. Це зробив він і в Новгороді. Однак ця версія має вразливі місця, оскільки є багато свідчень про те, що Перун був головним богом для всіх. Саме сло­во "Перун" поширене по всій Україні, а це свідчить, що він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли тягли Перуна в Дніпро.

даждьбог (Длжвог)

Даждьбогові як богові Сонця (син Сварога і Неба) по­клонявся весь слов'янський світ. Уперше згадується про нього у південнослов’янському перекладі візантійського хронографа VI—VIII ст. Іоана Малали. Іпатієвський літо­пис (1114) подає з цього хронографа уривок, де Геліоса на­звано Даждьбогом. Він — сонячний бог, визначає сили й

дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родоначальником руського народу.

В історичних пам'ятках це ім'я подано в давньослов’янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. Складається воно із слів "даждь" — дай, і "бог" — "багатство".

хорс

Як бог Сонця, він теж належав до Володимирових богів. Можливо, його ідентифікували з "нічним світ­лом" — Місяцем. Дехто з учених твердить, що Хоре і Даждьбог — одна особа. Але пам'ятки подають цих богів окремо.

Назва Хоре у пам'ятках фігурує в різних варіантах — Харс, Хурс, Хурьс, Хоре, Хьрс, Хрос. У "Слові про Ігорів похід" Хоре — бог Сонця, зветься Великим. У слов'янсь­ких перекладах грецьке ім'я Аполлон часом перекладене нашим Хоре. Був він добре відомий і західним слов'янам, що засвідчують непоодинокі згадки про нього у давніх пам'ятках. Літопис від 980 р. називає його серед Володи­мирових богів.

велес (Волос)

Одним з найважливіших богів України-Русі був і бог достатку Велес (за Початковим літописом — "скотній бог"). Спершу він теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення. Слово "скот" в давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, — бог багатства, достатку, торгівлі, опікун купців. Його вважали не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клянуться Перуном і Велесом у договорах з греками. Починаючи з 907 p., його часто згадують як "скотній бог". У Літописах домінує форма Волос, а в інших пам'ятках — Велес. У "Слові про Ігорів похід" поета і співця Бояна названо Велесовим ону­ком: "Віщій Бояне, Велесов внуче". Це свідчить, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким, за даними Початкового літопи­су, Володимир поставив боввани у Києві, Велеса нема. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на по­чатку XI ст. — у Ростові.

Пізніше Велес був широко відомий, його ім'я збереглося у східнослов'янських топографічних назвах. У місті Новгороді також стояв ідол Велеса, і цю вулицю довго зва­ли Волосовою. Були там монастир Болотов, церква Бого­матері на Волотові, збудовані на місці, де був ідол Волосів. Поблизу Володимира, Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії місто Белее, у Боснії — го­ра Велесова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов'ян.

Слово "Велес" відоме й іншим народам Східної Євро­пи. У чехів veles — нечиста сила, латиське vels — біс, ли­товське velis — небіжчик, vele — душі померлих. Припус­кають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став "скотнім богом".

За християнських часів Велеса заступив св. Власій (святкують 11 лютого). Мабуть, не тільки через фонетич­ну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, покровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфо­логії, вважаючи, що він постав із св. Власія. Очевидно, це перебільшення. У Греції св. Власія здавна вважають охо­ронцем худоби, таким його вшановують і в Європі. На іко­нах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Волос уже виступає як Власій.

стрибог

Його вважали богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У "Слові про Ігорів похід" йдеться про "вітри Стрибожі". А княгиня Яро­славна звертається до вітру, як до бога: "О, Вітре, Вітри­ло, чому, Господине, насильно вієши?". У 980 р. князь Володимир поставив у Києві бовван Стрибогів для по­клоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати Стрибога як бога-нищителя, бога війни. Деякі вчені шукали у назві чеський слід (шетржити) — берегти, милувати, намагали­ся знайти в ній іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це слово за назву яко­гось племені. Цілісної історії Стрибога не встановлено.

мокоша

Ця богиня теж належить до Володимирових богів. Відомостей про неї небагато. Дослідники твердять, що східні слов'яни вважали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. Початковий літопис називав її "Мокошь", інші пам'ятки подають ще форму "Макош", пізніше "Мокоша". "Слово св. Григорія Богослова" згадує її серед пер­шорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) молять­ся єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші".

Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є еле­менти, споріднені з мордовським "Мокоша", черемись­ким "Мокш".

Академік Б. Рибаков висловив припущення, що Моко­шу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось стави­лася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

лада (ЛАДО)

Належить ця богиня східнослов'янській та давньоук­раїнській міфології, її вважали матір'ю-благодійницею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше — богинею весни, кохан­ня, добробуту, її чоловік Лад (Ладо) — бог вірного подруж­нього життя, любові, веселощів, щастя. Слово "лада" оз­начає "вірна дружина", "любка", "полюбовниця", а "лад" чи "ладо" — "вірний чоловік", "полюбовник". Вони час­то трапляються в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не бу­ло. В українських весільних піснях згадується "ладо", тобто молодий чи молода. Збереглося це слово й у приспівах веснянок: "Ой, лад-ладо виорем".

лель (полель)

Згідно з міфологією, він — син Лади, був богом кохан­ня. Уявляли його красивим юнаком, який закохував у се­бе дівчат. З'являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім'я часто згадується у фольклорних піснях. Деякі дослідники вважають, що іме­нами Лель і Полель давні слов'яни називали одне й те са­ме божество. Значення слова не з'ясоване. Згадується во­но і в польському фольклорі.

ярило

Відомий з сивої давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження.

Ярило-яр, ярий — означає сильний, особливо в лю­бовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний. У давніх пам'ятках згадок про Ярила нема, але традиція його свят­кування дуже сильна. Свято це припадало на запусти пе­ред Петрівкою або зразу по Петрі. Бог цей більше знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менш живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам'ятають.

купало (купайло)

Його вважали богом літнього сонця, плодючості, ра­дості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю — Купала. Густинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому прино­сять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося із Святом Івана Хрестителя і стало Івана Купала.

ДИВ (ДІВА)

Це — демонічний персонаж східнослов'янської міфо­логії, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спу­скався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова "див", "диво", "дивний" од­ного походження з санскритським і перським "Deva" — божество, латинським "Deus" — бог, грецьким "Zeus" — Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовись­ком. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у "Слові про Ігорів похід". Тут згадується й бо­гиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див — лиховісний птах, пугач, лісовик. Одні твердять, що він належав до божків, інші заперечують це.

тур

Серед інших богів історичні пам'ятки згадують і бога Тура, але що це за бог — невідомо. Інколи ототожнюють його з сонячними богами. Слово "тур" з давен існує як

епітет хоробрості. Князь Всеволод у "Слові..." зветься Яр-тур, Буйтур або просто Тур. У Львівському Номоканові XVII ст. серед поганських ігрищ згадані тури. Згідно з де­якими дослідженнями, в Галичині (Подністров'ї) на свято Тура чи Туриці на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й поди­вися". А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.

Слово "тур" є елементом багатьох топографічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно вико­ристовується воно в народних приказках.

Род. рожаниця

Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В "Питаннях" Кирика з XII ст. розповідається: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приносили жертви. За дея­кими версіями, Род — бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці — богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'являються при народженні дітей.

Устав св. Сави в "Сповідальних питаннях" зараховує Род і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто сприймає Рода за лісо­вика.

троян

У давніх пам'ятках часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора "Хожденія Бо­городиці по мукам" (XII ст.), "грішники" поробили собі ідолів — Трояна, Хорса, Белеса, Перуна. В рукописі XVI ст. "Слово і откровеніє св. Апостола" зазначено, то люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дня і Трояна".

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному опові­данні йдеться про те, що він мав три голови, воскові кри­ла й козлині вуха.

Доля

Про бога Долю давні пам'ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнською пантеону. За народним повір'ям, кожен має свою долю, призначену Богом. Ця Доля з'являється в образі нової

зірки в небі одразу після народження людини, а з її смер­тю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поділилася на добру й злу — Долю й Недолю.

Серед українського народу віра в долю здавна надзви­чайно сильна: "Кожному доля визначає шлях від колис­ки", "Відзолі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає", "Його спіткала зла доля", "Що має бути, того не минути", "Що Бог дасть, те й у вікно подасть".

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло до нас ще з Чорноморсько-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

переплут

У "Слові св. Іоанна Златоуста" (1407) йдеться про те, що люди "вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплута". Але детальніших відомостей, що це був за божок, немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до не вивірених вчинків, плутатися, блудити.

марена

Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Маре­ни постало ще за родового ладу. Відзначали його над во­дою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми — Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.