6.7. Економіка і культура

6.7. Економіка і культура

Культура — це своєрідний механізм, який безперервно відбирає з наявних у минулому цінностей і норм життя те, що може служити сьогодні та в майбутньому і бути корисним. Вона охороняє, передає й закріплює ці цінності з покоління в покоління, озброює їх певними стереотипами свідомості й поведінки, періодично оновлює існуючу ціннісну нормативну систему відповідно до змін, які відбуваються в суспільстві. Ось чому зміна в культурі викликає у людей серйозні переживання і навіть стреси або шок.

Відомий американський культуролог та футуролог О. Тоф­флер пише: «Культурошок — це шок від зіткнення з чужою культурою непідготовленої до неї людини. Це те, що відбувається, коли звичні психологічні орієнтири, якими керується людина в суспільстві, раптово замінюються новими, незвичайними або незрозумілими. Футурошок — це наслідок різкого прискорення темпу розвитку суспільства. Він виникає як результат приходу нової культури на місце старої»1. Отже, слід пам’ятати, що в умовах складних суспільних змін, аби зняти соціальну напругу, доцільно використовувати шокову терапію, також і при налагодженні ринкових відносин.

Спеціаліст з питань стратегічного управління І. Ансофф пише про залежність між рівнями мінливості культурного середовища і типами мислення, які необхідні для досягнення успіху в підприємницькій діяльності (табл. 24)2.

Таблиця 24

СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ ТИПОМ МИСЛЕННЯ
І КУЛЬТУРНИМ СЕРЕДОВИЩЕМ

Психоаналітик Е. Фромм поділяє орієнтації людини на плідні та неплідні. Серед неплідних він вказує на рецептивну, експлуататорську, користолюбну. Є, на його думку, лише одна плідна орієнтація людини — ринкова (що базується на обміні)3. Рецептивну орієнтацію він характеризує як мазохістську, експлуататорську — як садистську, користолюбну — як деструктивну,
а ринкову — як чесну. Таким чином, є природні якості, природні орієнтації людини, які, на його думку, більш придатні для підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин.

Річ лише в тім, щоб люди з такими якостями були затребувані. «Онаучена культура» та «окультурена наука» повинні стати основою вищої освіти, котра в свою чергу стане одним з інструментів розбудови «високої цивілізації». Цей процес веде до взаємозбагачування й універсалізації науки, освіти і культури. На це на початку ХХ ст. звернув увагу В. І. Вернадський: «Очевидно, і форми вищої школи кожної історичної доби повинні бути однаковими для всього людства й різнитися в різних державах і у різних народів лише відтінками, що не торкаються основних умов її існування»1.

Процитована думка В.І. Вернадського вперше висловлена в його листах про вищу освіту в Росії. Саме там він звертає увагу на проблеми глобалізації вищої освіти і на три універсальні умови її розвитку: перша з них — це розвиток знання і його наукової організації, друга — демократизація суспільного й державного життя, третя — розповсюдження єдиної культури на всю земну кулю. Останню умову В. І. Вернадський уточнює тезою про доступність єдиної культури (передусім на базі науки) для всіх країн і всіх народів, для всього людства, тому що саме наукове знання обумовлює єдність людської культури незалежно від історичного або географічного місця й часу. Власне кажучи, в ідеалі освячена наукою вища освіта в умовах глобалізації повинна формувати не тільки висококласних творчих фахівців, а й громадян, здатних поєднати пріоритетні національні інтереси з системою не менш пріоритетних завдань загальнолюдського і планетарного вимірів, тобто в одній особі поєднати спеціаліста, громадянина національної держави і громадя­нина планети Земля.

Через таку складову, як художня література, культура, з одного боку, відбиває проблеми певних соціально-економічних відносин, а з другого боку, формує необхідні стереотипи мислення. Для розкриття цього питання оберемо як приклад декілька творів вітчизняної та зарубіжної художньої літератури. Найбільш ранній і цікавий погляд на ринкове мислення й ринкову свідомість мав М. В. Гоголь. Це підтверджує російський філософ Д. М. Мережковський. Він називає двох заповзятливих гоголівських героїв Хлєстакова і Чичикова двома полюсами єдиної сили, братами-близ­нюками, дітьми середнього про­шарку російського XIX століття, «найсереднішого» і «найбуржуазнішого» з усіх століть. Риси, якими наділив їх М. В. Гоголь, полярні: Чичиков ґрунтовний у думках, діяльний, спокійний, консервативний, справний; Хлєстаков — легковажний, він спостерігач, ліберал, сповнений фантастичних задумів. Для Хлєстакова все бажане — дійсне, а для Чичикова все дійсне — бажане. Вони доповнюють один одного. Але Чичиков задумувався М. В. Гоголем як герой «більш позитивний», ніж Хлестаков. Головна позитивна думка Чичикова — «стати твердою ступнею на міцну основу», а головна думка Хлєстакова — «зайнятися, нарешті, чим-небудь високим». Але насправді Чичиков байдужий до «інших» основ, а Хлєстаков — до духовних вершин буття. За консервативною ґрунтовністю в одного відкривається така ж «химера», пустота, як за ліберальною «легкістю думок» — у іншого.

Спосіб, яким Чичиков намагався стати на «міцну основу»
і який заповідав йому батько і все духовне батьківство того часу — XIX століття: берегти й накопичувати копійку, бо з її допомогою можна досягнути всього. Але сила грошей для Чичикова — це не зовнішня груба сила, а внутрішня сила духу, думки, волі. Вона по-своєму безкорислива наповнена своєрідним героїзмом, саможертовністю. В думках про гроші закладено для нього щось безумовне, початкове, нескінченне, майже релігійне. Це аж ніяк не православне ставлення до грошей і способу їх добування. Недарма про свій прихід до Христа М. В. Гоголь у листі до С. П. Шевирьова відзначає швидше протестантський, ніж католицький, а тим більше — православний шлях. У Чичикова не було уподобання до грошей заради самих грошей, його не можна звинуватити у скнарості. Не це штовхнуло його на фантастичну фінансову операцію з «мертвими душами». Йому уявлялися у перс­пективі життя в достатку, будинок, маєток, екіпажі, смачні обіди, доглянуті дружина й діти, тобто все те, що характерно для європейського позитивізму. Головний смертельний страх Чичикова — не за себе самого, а за свій майбутній рід, за сім’ю. І, звичайно ж, має рацію Д. С. Мережковський, коли пише з цього приводу: «Неусвідомлена сутність «позитивізму» як учення про зміст життя, від Конфуція до Канта, є заперечення кінця, ствердження нескінченного продовження людського роду, нескінченного «прогресу»: нам добре, дітям нашим буде краще, онукам, правнукам — ще краще, і так без кінця. Саме людство є Бог, іншого Бога нема. Нема особистого безсмертя, а є лише безсмертя в людстві. Кожне століття «промишляє», «набуває» для майбутніх століть; нескінченне придбання, накопичення мертвого капіталу — скарби «мертвих душ», яке ніколи не витрачається, — ось неусвідомлена, але й безумовна суть прогресу».

Як підприємець Чичиков у своєму придбанні не йде напролом, а дотримується «правил гри», благопристойності, благогідності. Коли він зізнається в своєму шахрайстві, то виправдовує його тим, що пряма дорога не дозволила б йому реа­лізувати свої цілі, а «крива дорога» вела прямо до мети. І в той самий час Чичиков щиро вважав, що ніколи не вдавався до підлих вчинків. «Добро і зло, — писав Д. С. Мережковський, — для нього такі умовні — порівняно з вищим благом — придбанням, що він ніколи сам не зумів би відрізнити одне від одного; сам не знає, де закінчується вкладений у нього природою інстинкт «господаря», «набувача», і де починається підлість: середня підлість і середнє благородство, змішуються в одне — «благопристойність», «благогідність».

Чичиков — західник: у російському провінційному закутку він почувався представником європейської освіти і прогресу. Його тягне на Захід, оскільки там він відчуває свою силу і своє майбутнє «царство». Проте російська культура, як повелося з часів Петра, знімає з західної лише ласу пінку чи накип. І Чичиков із західної культури вибирає лише те, що йому треба, а все інше, дуже глибоке й високе, зводить до граничної пласкості й лаконічності. Всі філософські й релігійні сподівання минулих століть були для нього метафізичними й теологічними мареннями, вільнодумними химерами юності. В Чичикові, як вважав Гоголь, «було все, що потрібно для цього світу». Помірна ситість, спокійна розкіш усього людства в комфортабельних палацах є не що інше, як царство Чичикова. Це царство лише в деталях відрізняється від ідеалу суспільного устрою європейської соціал-демократії.

Чим «Серединне Царство», вже реалізоване на Заході, багато в чому не прийшлося до смаку М. В. Гоголю і багатьом іншим, за рідкісними винятками, представникам російської інтелігенції? По-перше, тим, що в Росії й на Заході по-різному розуміють волю: на Заході воля здійснюється в межах закону, а в Росії вона поза законом. Для західного правоусвідомлення росіяни невільні, тому що їхні закони не дають можливостей для вільного існування й самореалізації людини, а для російської свідомості західне життя невільне, бо західний громадянин — раб своєї законослухняності. По-друге, російська (а потім і радянська культура) сфор­мувала з наших колишніх і теперішніх співвітчизників унікальний тип антисоціальної людини, яка за великим рахунком не вірить нікому і нічому, тоді як західна культура шліфувала характер індивідууму, правилом життя якого було: я поважаю тих, хто мене оточує, тому що поважаю себе і хочу, щоб мене поважали інші. По-третє, в російській, радянській і пострадянській свідомості немає розуміння багатства, нажитого чесно, бо і можливості такі були практично відсутні, а західна свідомість налаштована на реальні в рамках закону можливості збагачення людини шляхом різнобічного прикладання його сил і здібностей. По-чет­верте, любов до Росії вимоглива й тиранічна, вона ґрунтується на переконанні, що той, хто любить, краще знає, що треба коханому; любов на Заході спокійніша й розсудливіша, вона передбачає значну волю і незалежність один від одного, визначену дистанцію, межу зближення, яку переступати вважається непотріб­ним і недостойним. Нарешті, в той час як на Заході найбільш стійким і зручним психологічним типом є бадьорий оптиміст, у Росії найбільш зручним і життєстійким психологічним типом є той, що скаржиться на життя. Углядівши в Чичикові швидше західні, ніж російські риси, М. В. Гоголь не зумів їх до кінця зрозуміти і примирити з російською дійсністю. І все ж він бачив, що соціально краще організоване західне суспільство ґрунтується на чисельному середньому прошарку побратимів Чичикова по класу. В цьому він міг особисто впевнитися, перебуваючи після написання першого тому «Мертвих душ» на Заході. М. В. Гоголь жахнувся від скоєного ним у «Мертвих душах» і став у Росію «Божого Царства» лише вірити. А віра ця не вміщувалася в межі його розуму. Та й чи могло бути інакше, якщо й сьогодні ми використовуємо шанс, подарований нам історією, лише для того, щоб поєднати «недоліки соціалізму» з «пороками капіталізму» і тим самим створити ситуацію безмежжя «нових українців» та інших «нових», які насправді є нашими старими знайомими — чичиковими і хлєстаковими.

Російський філософ Є. М. Трубецькой у своєму дослідженні «Інша царина» і його шукачі у російській народній казці»1 пише про деякі національні ідеали економічного життя. Ці ідеали відповідають життєрозумінню, душевному складу багатьох генерацій більшості росіян. По-перше, це ідеал вульгарного «ситого достатку», котрий характеризується першим (нижнім) поверхом казки. По-друге, це ідеал «іншої царини», котрий є характерним для другого, більш глибокого за змістом, духовного рівня казки. По-третє, це злодійський ідеал як соціальна утопія, де «співчуття лінощам і злодійству межує з апофеозом ледаря і злодія» (яскравим прикладом утвердження подібного ідеалу є казки про Ємелю-дурня, сім Семенів-нероб, дезертира Мартишку тощо). По-четверте, це магія сну і чарівництва (Ілля Муромець, Спляча Красуня). Є певний зв’язок між присиплянням російського народного духу і торжеством злодійської утопії: там, де світлі сили дрімають і марять, там темні сили діють і руйнують. «Саме тому, на думку Е. М. Трубецького, сучасна Росія потрапила у становище людини, яку обікрали у глибокому сні»1. По-п’яте, це ідеалізація, звеличування дурня (Іванушко-дурень, Незнайко). По-шосте, це ідеал жіночого уособлення казкової мудрості (Василіса Премудра, «Про срібне блюдечко та наливне яблучко»). Як правило, носіями жіночої мудрості є або віщунні, або наречені. Перші мають багатий життєвий досвід і різні чарівні речі, другі — природну мудрість і красу. Саме вони програмують таємницю всезагальної солідарності. По-сьоме, це християнські ідеали Справедливості, Благочестя, Краси, Мудрості, Милості Божої. Саме під впливом християнства у російських народних казках дуже легко дурень перетворюється на юродивого, а марнотрат на безсрібника. Різниця між ними лише в тому, що «розум» дурня, марнотрата є проявом чарівних обставин, а «розум» юродивого, безсрібника — це прояв Божої благодаті.

Ще одна неринкова модель поведінки людини намальована німецьким письменником Г. Бьолем. В «Історії про падіння зацікавленості до праці» він пише про зустріч американського туриста на італійському курортному узбережжі з місцевим рибаком. Американець виглядає як вітрина добробуту, італієць — як жебрак. Красивий горизонт у сонячну погоду американець фіксує об’єктивом свого фотоапарата. Лише неохайна постать рибака бентежить його розум. Він звертається до італійця з побажанням доброго улову в гарну погоду. Той відповідає, що сьогодні він не виходитиме в море.

— Чому? Мабуть, ви погано себе почуваєте? — знов запитує американець.

— Ні, я себе почуваю відмінно! — відповідає італієць.

— Тоді чому ж ви сьогодні не підете у море? — дивується турист.

Відповідь рибалки дуже проста: «Тому, що я сьогодні вже був у морі».

— Чи був улов хорошим? — цікавиться американець.

— Настільки був успішним, що мені не треба ще раз виходити в море! Мені цієї риби вистачить навіть на завтра і післязавтра! — каже італієць.

Американець не заспокоївся, він радить рибалці піти в море вдруге, а можливо, втретє й вчетверте і піймати п’ять-десять дюжин риби. І так чинити щодня. Тоді за якийсь час він зможе купити моторний човен. Через два роки в нього буде вже два моторних човни. Через три-чотири роки він зможе купити катер, потім гелікоптер для спостереження за косяками риби, відкрити свою справу (коптильню, фабрику, рибний ресторан тощо). А потім…

— Що потім? — питає рибалка.

— Потім ви зможете, як я, спокійно відпочивати на цьому чудовому морі! — каже американець.

— Але я й зараз це роблю, — відповідає італієць.

Турист замислився: в нього не залишилось жодного сліду від співчуття до цього голодранця. Тільки з’явилося почуття заздрості до нього1.

Протилежну літературну версію життя маленької людини в рин­ковій системі пропонує Брюс Ален Джексон, експерт ООН у Лімі. Він написав есе «Від жебрака до підприємця всього за один день». У ньому він пише про маленького хлопчика Давида, що разом з багатьма іншими прошаками канючив милостиню в іноземних туристів біля найкращого готелю столиці Перу. Одному з найнастирніших хлопців він запропонував стати його компаньйоном у маленькому бізнесі — відкрити з ним на паях чистильню для взуття. Той спочатку відмовився, аргументуючи своє небажання займатися будь-яким бізнесом тим, що «капіталізм є лихом, і саме від нього люди голодують». Брюс упевнив хлопчика в тому, що нема нічого поганого у приватній справі, спроможності власною працею заробляти самому собі на життя. Більш того він запропонував хлопчику викупити, як тільки він це зможе зробити, його, Брюсову, частину сукупного капіталу і стати повністю самостійним господарем чистильні. За допомогою Брюса був складений бізнес-план (кошторис, оптимальна ціна послуги, необхідний розмір позики, відсоток відрахування від прибутку співвласникові тощо), куплений необхідний інструмент (щітки, креми, скриня) і відкритий пункт чистки взуття на майдані Св. Мартіна. Вже після першого трудового дня Давид розрахувався повністю зі своїм компаньйоном Брюсом і перетворився з жебрака на підприємця2.

Висновки

Виникнення, функціонування і розвиток того чи іншого типу господарювання, економічного життя суспільства тісно пов’язане з його духовним життям.

Крім традиційних складових суспільної свідомості (моралі, мистецтва, релігії, права, політики) існують також економічна свідомість (економічне мислення) та екологічна свідомість.

Економічна свідомість і економічне мислення тісно пов’язані з правосвідомістю, політичною, екологічною, моральною, релігійною свідомістю.

Існують ідеальні типи «економічної людини» і «моральних форм господарювання» у християнстві, буддизмі, ісламі, іудаїзмі, конфуціанстві та інших релігіях.

Мистецтво (естетична свідомість) також може формувати позитивне або негативне ставлення до того чи іншого типу економічного життя людини.