Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

8.2. Сутність свободи совісті й умови її забезпечення

У практичному вжитку поняття "свобода совісті1' функціонує як категорія права, тісно пов'язана зі станов­ленням суспільства і держави, декларованим і реалізованим ставленням до світоглядних орієнтацій людей, пере­дусім до їх релігійного вибору.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується че­рез поняття "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії", "толерантність". Важливе значення в цьому контексті має і саме поняття "совість".

 

Совість — здатність особистості формулювати свої мо­ральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконан­ня, здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку своїх думок і вчинків.

 

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній само­контроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на при­мус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маючи по­чуття і розум, має також і свободу вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що люди­на не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інте­реси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Оскільки релігійні відносини — складовий елемент суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавче ре­гулювати їх.

Гарантуючи при цьому можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, права і свободи всіх громадян. У цьому контексті конституція Японії, наприклад, свободу віросповідання поєднує з не­обхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов'язків. Навіть у дек­ларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимо­ги світської влади, дотримуватися фомадського порядку, а громадянське суспільство вправі захищатися від зловжи­вань під релігійними гаслами.

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті — публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії", яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогля­ду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє са­мовираження на їх основі.

Свобода релігії — правові, суспільно-політичні, еко­номічні можливості й гарантії для вільного самовизначен­ня та самореалізації особистості, незалежного функці­онування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття "свобода совісті" й "свобода релігії" взаємо­пов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і само реалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віро­сповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання — законодавче гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу оби­рати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принци­пом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право ви­бору передбачає і право відмови від вибору.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти ви­яву — свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важ­ливе значення має "зовнішнє сповідування віри", яке, на­приклад, християнство вважає суттєвою ознакою христи­янської совісті й розглядає його як необхідну умову пере­бування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих при­хильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до хри­стиянства.

Першим правовим актом, який проголосив "свободу сповідання релігії", був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм "Міланський едикт про віротерпимість". Поняття "свобо­да віросповідань" відображає можливість вільно, без зовнішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед зако­ном як віруючих, так і релігій.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії — межі свободи, в яких, згідно з віро­сповіданням, може реалізовуватися ініціатива та са­модіяльність віруючих щодо тлумачення головних поло­жень віровчення, відправлення культів.

Вона є одним з аспектів свободи совісті, виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних ціннос­тей, норм, установок тощо. Реалізація її нерідко є пробле­матичною й розцінюється як єресь.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і неза­лежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського жит­тя. Це справа її совісті. Сфера совісті — приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікат­ну царину людського буття. Вона не повинна нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів.

Обов'язок держави — забезпечити (законодавче, еко­номічно та політичне) гарантії вільного самовизначення та самореалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Одним з принципових положень свободи в релігії є можливість для індивіда добровільно об'єднуватися з  іншими одновірцями в релігійні спільноти з метою! публічної відправи богослужіння, пропаганди своїх! релігійних поглядів, місіонерської діяльності. Релігійна І організація як вільне утворення громадян-одновірців має! свої структуру, статут, який регламентує не тільки пробле­ми, пов'язані зі сповідуванням релігії, культовими діями, | а й норми поведінки віруючих тощо.

Тобто реалізація принципу свободи совісті тісної пов'язана з дотриманням гарантій не лише свободи релігії,) свободи в релігії, а й свободи церкви.

Свобода церкви — законодавче закріплене й гарантова-1 не державою право на вільну діяльність церкви та інших \ релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви,! незалежності від втручання держави в її внутрішні справи] тощо.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апара-1 ту породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. На­приклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах — іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм, у Греції — право­слав'я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство ЗО країн обумовлює зайняття вищих посад в державі прий­няттям релігійної присяги; в 17 країнах посаду глави дер­жави можуть обіймати тільки ті особи, які належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад США, Україна.

Поняття "свобода церкви" передбачає свободу створення,   управління,   функціонування   релігійних   ор­ганізацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Законодавче врегулювання свободи церкви в Україні, як і релігійної свободи  загалом,  узгоджується  з  вимогами   і! нормами міжнародного права, відображеними, зокрема, у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переко­нань від 25 листопада 1998 p., у 16—18-х статтях Підсумкового документу Віденської зустрічі представників дер­жав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р.