Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

8.3. Реалізація принципів свободи совісті в Україні

Проблеми, пов'язані із забезпеченням свободи совісті в Україні, залишаються надзвичайно важливими щодо правового регулювання і досить складним напрямом внутрідержавної політики.

Відомо, що українцям властиве специфічне сприйнят­тя і відображення у суспільно-історичній практиці ідео­логічних постулатів та організаційних форм релігії. Впро­довж своєї історії український народ зберіг трактування релігії як засобу збереження власних і загальнолюдських надбань: родинної моралі, виховання морально розвину­того молодого покоління, глибокої поваги до життя і прав інших людей, милосердя тощо. Чужі йому крайні форми релігійно-національної нетерпимості, релігійний екст­ремізм і почуття власної винятковості чи зверхності у взаєминах з іновірцями.

Потреба захисту власної релігійної самобутності, ото­тожнюваної з культурно-національною самобутністю, ста­вала причиною масових народних повстану, національно-визвольних воєн, важливим чинником у зовнішньо­політичних відносинах. Наприклад, у Зборівській (1649) і Гадяцькій (1658) українсько-польських угодах декларува­лися визнання політичної рівноправності українського і польського духовенства, відмова від польського релігійно­го прозелітизму (намагання навернути у свою віру послідовників інших віровчень) в Україні.

Після підписання Переяславського договору (1654) про входження України до складу Російської держави зру­шень щодо формування прогресивних правових основ свободи совісті в Україні не відбулось. З 1721 р. православ­на церква стала, по суті, державним міністерством — го­ловним знаряддям встановлення духовно-світоглядної мо­нополії. Російська імперія була країною з найбільш невідокремленою" від держави церквою, отже, державна вла­да не уявлялась без церкви. Звід законів Російської імперії 1832р. та "Уложеніє о наказаниях уголовных и исправи­тельных" 1845 р. проголошували російське православ'я панівною релігійно-церковною структурою Будь-яка критика цієї церкви чи її віровчення, зречення церкви чи пе­рехід в інше віровизнання і навіть недотримання церков­них правил вважалися у Росії державним злочином і кара­лися кримінальним законодавством. Обов'язковим було і розголошення на вимогу поліції таємниці сповіді свяще­ником.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українських землях, що у 1340—1772 pp. входили до скла­ду Речі Посполитої, теж мало специфічні дискримінаційні риси. Визначальним у політиці Польщі щодо церкви в то­гочасній Україні було створення максимального правово­го, економічного і духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385) та Люблінської (1569) уній подалася на схід, відтісняючи від державного управління українців і литовців. Саме тоді польський католицизм і вся правова система Польщі набули рис різкої релігійної не­терпимості. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диференціації за схемою: домінуюча роль — католикам, другорядна — пра­вославним, греко-католикам, тобто місцевому українсько­му населенню.

Існували відмінності у правовому регулюванні релігій­но-церковного життя у Росії та Австро-Угорщині. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті було започатковано лише у 1905 p., то в Австро-Угорській імперії основними державними за­конами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. було гаран­товано права "без конфесійних осіб" (атеїстів), визначено позиції церкви у приватноправових відносинах, скасова­но обмеження щодо не католиків. Позитивним для подаль­шої долі українського народу (особливо Галичини) стало те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772), було припинено сваволю та правовий нігілізм польської шляхти, яка змушена була діяти в жорстких рам­ках австрійських законів. Українську греко-католицьку церкву в Галичині було зрівняно в правах з

 римо-католицькою, її духовенство одержало реальне і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських кос­тьолів та монастирів.

На початку XX ст. громадсько-політичне життя Ук­раїни ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах та маніфестах форму­лювали своє ставлення і до релігії та церкви. Наприклад, програма Української народної партії (1902) передбачала забезпечення свободи "релігії, совісті, переконань", містила досить великий за обсягом розділ "Релігія". В ньо­му йшлося про відокремлення церкви від держави, невтру­чання державних органів у релігійні справи, відмову від будь-якої "пануючої" в Україні релігії, встановлення ор­ганізаційно-канонічної незалежності української церкви, виборність духовенства; право релігійних громад вирішу­вати церковні справи, позбавлення церковних соборів будь-якої "адміністративної влади", утримання духовенст­ва винятково за рахунок релігійних громад. Як вважали ав­тори програми, тільки такий устрій церкви може забезпе­чити свободу релігії, переконань, свободу поширення поміж людьми різних знань, здобутків культури і науки.

Програми Української демократичної партії та Ук­раїнської радикальної партії (1903) містили положення про свободу совісті з установленням права незалежності від жодної з релігій і відокремлення церкви від держави, націоналізації церковних і монастирських земель, рівності прав громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Ук­раїнська демократично-радикальна партія (1905) домага­лася скасування національно-релігійних привілеїв та об­межень, надання громадянам права належати до будь-якої віри або не належати до жодної. Програма Української соціал-демократичної робітничої партії (1905) у цих пи­таннях обмежувалась вимогами знищення релігійних привілеїв і націоналізації церковного землеволодіння.

З-поміж завдань державотворення, що постали перед народом України після 1917 p., вирізнялися сформульо­вані у конституційних актах 1917—1920 pp. принципи за­безпечення свободи совісті. У цих актах переважно закріплювались демократичні цивілізовані основи свободи совісті та державно-церковних відносин.

Свободу совісті гарантував третій Універсал Україн­ської Центральної Ради (7 листопада 1917 p.), Конституція Української народної республіки, Декларація Української Директорії (грудень 1918 p.), Закон про тимчасове верхов­не управління в Українській народній республіці (12 лис­топада 1920 p.).

Українська народна республіка (УHP) визнавала неза­лежне становище православної церкви як автокефальної на чолі з патріархом у Києві. Передбачалося прийняття окремого державного закону, який мав регулювати за­гальні основи організації православної церкви в межах

Української держави, гарантуючи її внутрішню автономію, не порушуючи канонічних установ, а також визначати її правове місце у державі.

У Законі "Про тимчасовий державний устрій України" періоду Гетьманату (29 квітня 1918р.) зазначалося, що всі, хто належить до православної віри Української держави, а також всі мешканці України користуються вільним відправленням своєї віри і богослужіння. Проект Консти­туції УНР передбачав: "Артикул 24. ...вільність сумління і релігії забезпечуються кожному... Не можна нікого змушу­вати до участі в релігійних чинностях чи обрядах або на­лежати до якого-небудь віросповідання. Забезпечується кожному вільність зміни віросповідання. Ніхто з громадян не може ухилитися від виконання публічних обов'язків з причини своїх релігійних переконань.

Артикул 25. Всі визнані державою віросповідання пе­ред державою рівно рядні й рівноправні, мають право опо­ряджувати публічні на божества, виконувати релігійні об­ряди і засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію. Члени віросповідання, що його досі не визнала держава, не мають права до публічних на божеств, у місцях зачинених вони можуть ви­конувати свої на божества і релігійні обряди, що не супе­речать закону та публічній моралі.

Артикул 26. Порядок визнання віросповідання, що йо­го досі держава не визнала, встановить окремий закон". (Конституційні акти України. 1917—1920. — К., 1992. — С. 129.)

Отже, правові орієнтири УНР у ставленні до релігії й церкви відповідали прогресивним на той час принципам і здобуткам суспільно-політичної думки в Україні, врахову­вали конкретні соціальні, національні, релігійні особли­вості суспільства. УНР розпочала вироблення цілісної си­стеми законодавства про свободу совісті та релігійні ор­ганізації на демократичних, гуманістичних засадах. Крім декларованої свободи совісті, відокремлення держави від церкви, передбачалися заходи щодо збереження і розвит­ку національно-релігійних традицій українців, національ­них меншин, регламентувалось ставлення релігії до широ­кого спектра суспільних відносин і традицій (сім'ї, освіти, судочинства та ін.). В УНР була спроба здійснення право­вої профілактики і встановлення відповідальності за роз­палення міжконфесійних конфліктів. Так, проект Консти­туції передбачав кримінальну відповідальність священиків

і проповідників за прояви релігійного екстремізму щодо іншої віри, обов'язок органів державної влади дотримува­тися встановлених законом рівних прав усіх релігійних ор­ганізацій, визначав механізм оскарження дій посадових осіб релігійних організацій.

Наведені проекти програм і конституційних актів через різні обставини так і не набули чинності, але кожен з них по-своєму спричинився до розвитку традицій правового регулювання релігійно-церковного життя, формування де­мократичних засад щодо реалізації свободи совісті.

Згодом насаджуваний в УРСР атеїзм став ідеологічним знаряддям зміцнення тоталітарного режиму. Формально відокремлена від держави церква перебувала під пос­тійним контролем державних органів, зазнавала постійних втручань у справи релігійних організацій. Державні орга­ни регламентували усі вияви суспільної активності релігійних організацій та внутрішнє життя кожної з них. Законодавчі акти, відомчі інструкції СРСР та УРСР базу­вались винятково на ідеологічних постулатах комуністич­ної партії та сваволі партійно-державних функціонерів.

Законодавче регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийнят­тя 19 січня 1919 р. декрету Тимчасового робітничо-се­лянського уряду України. Він був майже дослівним викла­денням декрету Раднаркому РСФСР від 23 січня (2 люто­го) 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", декларуючи право громадян сповіду­вати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, скасуван­ня усіх позбавлень прав, пов'язаних із сповіданням будь-якої віри або не сповіданням жодної", заборону будь-яких місцевих законів або постанов, які б "утискали або обме­жували волю сумління чи встановлювали будь-які перева­ги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян. Одночасно декрет скасовував викладання основ релігії в усіх державних, громадських, приватних учбових закладах, будь-які субсидії держави релігійним ор­ганізаціям. Церква втрачала усі свої майнові права, не могла бути суб'єктом правовідносин. Відповідно до цього декрету було прийнято постанову Народного комісаріату освіти "Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі"

(4 лютого 1919 p.).

Конституційні норми щодо свободи совісті були сфор­мульовані в Конституції УРСР, затвердженій 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з'їздом Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції — ВУЦВК (14 березня 1919 p.). Вона пе­редбачала надання в УРСР притулку всім іноземцям, пе­реслідуваним за релігійні злочини. На відміну від У HP, де релігійні організації мали право висувати своїх представ­ників до законодавчого органу держави, Конституція УРСР позбавляла виборчих прав усіх священнослужителів і ченців.

Наприкінці 20-х років усі повноваження щодо "цер­ковної політики" були надані Наркомату внутрішніх справ. У квітні 1929 p. HKBC подав вищому партійно-дер­жавному керівництву УРСР довідку про те, що релігійні організації протидіють заходам радянської влади і підбу­рюють проти неї селян. Наслідком цього стали судові та позасудові репресії проти віруючих і духовенства. Було розпочато кампанію з ліквідації духовних храмів. В сере­дині 30-х років їх кількість зменшилася до 9 % дорево­люційного рівня (у Російській Федерації — 35,6 %). Після вироку Верховного суду УРСР за сфабрикованою НКВС справою Спілки визволення України (СВУ), за якою до­поміжною структурою СВУ оголошувалась Українська ав­токефальна православна церква, почалися масові закриття храмів і арешти тисяч священнослужителів УАПЦ, яка ще до згаданого судового рішення була "саморозпущена" як "контрреволюційна".

За радянських часів конституційні гарантії свободи віровизнання не мали жодного значення і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала періодич­них коливань у зв'язку зі зміною лідерів комуністичної партії. Про декларативний характер тодішніх правових га­рантій свободи совісті свідчить те, що не було зареєстро­вано жодного випадку притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за дискримінацію вірую­чих (наприклад, відмова віруючим багатодітним матерям у присвоєнні їм звання "Мати-героїня", цькування служ­бовців, перешкоди у здобутті вищої освіти тощо).

Специфічні риси правового регулювання свободи совісті в УРСР: повна невідповідність його правової бази (Конституції, урядових постанов та інструкцій, директив партійних органів) інтересам та-реаліям релігійно-церков­ного життя; порушення конституційно-правових норм са­мою ж державною владою; нехтування Конституцією і чинним законодавством; систематична і масова анти­релігійна пропаганда; компрометація церкви і духовенст­ва; поступове скорочення кількості церков і священнослужителів; постійний нагляд над духовенством з боку ор­ганів державної безпеки; перешкоди в залученні до церк­ви нових віруючих, здійсненні богослужінь і обрядів.

У 1938 р. Російській православній церкві (РПЦ) було дозволено зберегти дореволюційну назву ("Російська") і "монархічну централізовану структуру" (патріархат). Одержавши дозвіл на поширення своєї юрисдикції на віруючих Балтії, Бессарабії та Північної Буковини (1940), зайнявши місця розстріляних і ув'язнених священиків за­бороненої більшовиками греко-католицької церкви, РПЦ репрезентувала модель нової історичної спільноти — ра­дянського народу.

До нормативної основи законодавчого регулювання релігійно-церковного життя в Україні радянського періоду належали також прийняті 26 березня 1966 р. Президією Верховної Ради Української РСР Указ "Про адміністра­тивну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи" і Постанова "Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР". Указ пе­редбачав адміністративну відповідальність керівників незареєстрованих релігійних організацій, а також відпо­відальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів та церемоній, за створення позакультових струк­тур, груп тощо. У постанові йшлося, що порушення зако­нодавства щодо відокремлення церкви від держави і шко­ли від церкви підлягають кримінальній відповідальності. Це — відмова у прийнятті на роботу, до навчального за­кладу, звільнення з роботи або навчального закладу, поз­бавлення встановлених законом пільг або переваг, інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлен­ня до релігії. Практичного застосування щодо посадових осіб ці норми не мали, а з юридичного погляду були дале­кими від демократичних принципів свободи совісті. Але вони широко застосовувалися до віруючих і священнослу­жителів. Так, штрафами карали священиків РПЦ, які відправляли богослужіння в період основних сільськогос­подарських робіт, пресвітерів, які дозволяли виступ непо­внолітніх з різдвяними віршами на молитовних зборах, "вели релігійну пропаганду" над труною небіжчика. Хоча за радянськими законами жоден релігійний обряд чи таїнство не мали юридичної чинності, пресвітерам заборо­нялось здійснювати водне хрещення неповнолітніх, приїжджий проповідник не міг виступати перед місцевою

громадою, не можна було бити у дзвони, нести хрест пе­ред похоронною процесією тощо.

У 1976 р. було ухвалене "Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР", яке зі змінами, внесени­ми Верховною Радою Української РСР у вересні 1990 p., діяло до прийняття Закону УРСР "Про свободу совісті та релігійні організації" (23 квітня 1991 р.). Ним розширюва­лись повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР, яка перебрала від місцевих ор­ганів влади вирішення питань реєстрації релігійних об'єднань, користування культовими приміщеннями, кон­тролю за дотриманням законодавства щодо релігійних культів тощо.

У 1978 р. Верховна Рада Української РСР прийняла но­ву Конституцію. В останній радянській конституції (ст. 56) проголошувалось: "Громадянам Української РСР гаран­тується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Розпалювання ворожнечі й ненависті через релігійні віру­вання забороняється.

Церква в Українській РСР відокремлена від держави і школа — від церкви".

Від попередніх ця конституція відрізнялася тим, що не просто проголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві й сподівання віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії й церкви. Однак до другої половини 80-х років, коли із зародженням руху за демократизацію суспільного життя активізувались процеси національно-культурного відродження, ця політика залишалася незмін­ною.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-цер­ковних відносин в Україні з особливою гостротою поста­ли у другій половині 80-х років. Перші кроки щодо демо­кратизації суспільства спричинили нечувану активізацію громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Ук­раїні набрала форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протес­тантської віросповідної орієнтації, вимог реабілітації неза­лежних від московського патріархату УГКЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель заявили також зростаючі релігійні громади кримських та­тар та іудеїв.

Одночасно з кількісним зростанням посилювався вплив церкви на суспільні процеси і політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій активно включа­лась у громадсько-політичну діяльність. Нові явища і тен­денції у релігійно-церковному житті другої половини 80-х років досить вагомо впливали на правове регулюван­ня свободи совісті, яке зумовило реалії нинішнього стано­вища релігії й церкви в Україні.

Перебудова державно-церковних відносин розпочала­ся з дозволу громадам РПЦ користуватися храмами, за­критими владою під час попередніх гонінь віруючих. Це було пов'язано з широким відзначенням тисячоліття за­провадження християнства в Київській Русі. Духовенству було дозволено поширювати релігійну літературу, одержа­ну від зарубіжних добродійних і місіонерських організацій, послабився натиск атеїстичної пропаганди у засобах масо­вої інформації.

Українська держава після здобуття незалежності заяви­ла про свою прихильність принципам демократії та право­вої держави. Нового змісту набув принцип свободи совісті. Конституція (ст. 35), законодавство України передбачають задоволення духовних потреб віруючих і атеїстів, заборо­няють дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії.

Це право передбачає свободу мати свою релігію чи пе­реконання, переходити в іншу релігію чи переконання, змінювати релігію, одноосібно чи разом з іншими сповіду­вати свою релігію, відправляти культ, виконувати релігійні обряди, дотримуватися канонів своєї релігії у житті, право батьків (чи опікунів та піклувальників) виховувати дітей відповідно до своїх особистих переконань, право на таємницю сповіді тощо. Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'яз­кова. Здійснення цього права може бути обмежене зако­ном лише в інтересах охорони суспільного порядку, здо­ров'я та моральності населення.

Створено необхідні правові умови діяльності релігій­них організацій, які прирівняні в правах до громадських організацій, мають статус юридичної особи. Питання власності, землекористування, підприємництва, релігій­них організацій, трудові відносини у них врегульовано

чинним законодавством про власність, підприємництво, землю, соціальне страхування, трудовим законодавством.

Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується І захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та конституційним законодавствами. Закони держави визначають обсяг прав і обов'язків вірую­чих і релігійних організацій у цих сферах життєдіяльності суспільства. Правове регулювання відносин держави і церкви здійснюється згідно із Законом "Про свободу совісті та релігійні організації в Україні" (1991 p.). Закон визначає статус релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, монастирів і братств, духовних навчальних за­кладів. Зокрема, зазначається, що після реєстрації статуту релігійна організація стає юридичною особою, корис­тується правами і виконує обов'язки відповідно до чинно­го законодавства і статуту. Релігійні об'єднання мають право: використовувати будівлі та майно, надане їм на до­говірних засадах державними, громадськими ор­ганізаціями, громадянами; будувати власні культові та інші приміщення; засновувати видавничі, виробничі, рес­тавраційно-будівельні підприємства, добродійні заклади.

На всіх працюючих у релігійних об'єднаннях поши­рюється чинне законодавство про працю, порядок оподат­кування, соціального страхування і забезпечення. Доходи релігійних громад не оподатковуються.

Реалізацію державно-церковної політики покладено на Державний комітет України у справах релігій.

Це стимулювало розвиток релігійної інфраструктури: після проголошення державної незалежності більш ніж ут­ричі виросла кількість духовних навчальних закладів та монастирів, у 8 разів — місій та братств. Функціонують недільні школи, пункти катехізації, зростає кількість періодичних видань. Значно поліпшилась матеріальна ба­за церков. Держава повернула їм 3 тис. культових споруд, понад 8 тис. предметів церковного майна. Споруджено по­над 1 тис. храмів, багато їх перебувають на стадії незавер­шеного будівництва.

Водночас, через різні обставини, останнє десятиліття XX ст. стало ареною міжконфесійних та міжцерковних конфліктів, в які втягнуто сьогодні найвпливовіші релігійні організації, відомих церковних діячів, десятки мільйонів віруючих. Міжцерковні протистояння в Україні глибоко вкорінені в Історичному розвитку нашої держави, є наслідком довготривалої відсутності державної самостійності України, перебування українських територій у складі сусідніх держав, які здебільшого безцеремонне втручалися у релігійне життя українців.

Отже, в Україні свобода совісті є конституційним принципом і нормою державного права. З одного боку, се­куляризовано державно-правові відносини (церква поз­бавлена можливості регулювати відносини в освітній, соціальній, трудовій сферах), з іншого — окремі сфери суспільного життя повністю перебувають у віданні держа­ви. Водночас релігійні організації діють в обсязі прав та обов'язків, встановлених законами держави, а релігія є особистою справою, якщо відправлення культів не нано­сить шкоди державі та суспільству.