Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4. 4.2. Давньоримська релігія

Початок цивілізації на Апеннінському півострові по­в'язують із заснуванням Риму (753 до н.е.). Суспільство Давнього Риму складалося з трьох триб (племен) — лати­нян, сабінян і етрусків. У кожній трибі було десять курій, а в курії — десять родів, які складалися з родин. Кожна курія мала спільні землю, божества, обряди. Члени курії збирались у "священному місці" (де було вогнище), при­носили жертву своєму богові та здійснювали культову тра­пезу. Виконував релігійні церемонії куріон (військовий керівник курії).

Рід очолював "патер фаміліас", він мав необмежену владу над життям і смертю будь-кого з роду. Члени роду, які брали участь у куріальних зборах, звалися патриціями, вони були повноправними громадянами. Крім них, у римському суспільстві були ще вільні, але без політичних прав плебеї, можливо, вихідці із сусідніх общин. Існувала й численна група рабів.

Римляни поклонялися Юпітеру — богові неба, світла, володарю погоди і дощу, носію перемоги; Юноні — дру­жині Юпітера; Мінерві — богині родючості, покрови­тельці мирної праці й ремесел, наук і мудрості, медицини й мистецтва; Марсу — богові війни. Вірили вони і в чис­ленних дрібних божеств, духів, часто вдавалися до во­рожіння і магічних дій.

Поступово відбувалося злиття культів курій і триб у більш-менш єдину релігію міста-держави. Особлива заслу­га у формуванні початкової давньоримської релігії нале­жить другому із семи царів Риму — Нумі Помпілієві, яко­го вважають його засновником. Давньоримський історик Тіт Лівій у своїй "Історії від заснування Риму" зазначає, що Нума Помлілій, одержавши владу, вирішив встанови­ти у місті порядки, згідно з правом і законами, їх автори­тет мав забезпечуватися страхом перед богами.

Нума Помпілій встановив посаду верховного жерця бога Юпітера, оскільки цареві, який теж був верховним жерцем, доводилось часто залишати Рим, вирушаючи у походи. А кидати місто без верховного жерця не можна бу­ло. Верховний жрець мав двох помічників — жерців богів Марса і Квіріна. Цар встановив посаду понтифіка (члена найвищої жрецької колегії), якому доручив наглядати за жертвопринесеннями. Отже, Нума Помпілій започаткував процес упорядкування релігійного культу, формальний бік  якого згодом набув у давньоримській релігії виняткового значення.

Римляни старанно дотримувалися всіх обрядових норм. Вважалося, що найменше порушення їх могло роз­сердити божество. Всі заклинання, магічні формули, звер­нення і заклики до богів були чітко нормовані: не мен­ше — бо це зневага до бога, якому поклоняються; не більше — бо це зневага до інших богів. Потрібно було су­воро дотримуватися календаря поклонінь, а також врахо­вувати всі обставини поклоніння, жертвопринесення (сприяють вони йому чи ні). Жрецтво мало певну спеціалізацію: жреці-фламіни обслуговували якогось од­ного бога; жреці-авгури ворожили, беручи за основу ха­рактер польоту птахів; жреці-гарусники ворожили на нут­рощах тварин; жреці-весталки доглядали вогнище в храмі богині Вести. Всіх їх обирали, їхню працю не оплачували, проте вони мали значний вплив у суспільстві.

 

РЕЛІГІЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО РИМУ

 

Республіканський період в історії Давнього Риму (кінець V ст. до н.е. — ЗО р. до н.е.) характеризувався піднесенням могутності держави. У межах цього історич­ного періоду майже два з половиною століття точилася бо­ротьба плебеїв з патриціями, яка завершилася поділом суспільства на кілька станів: сенаторський (нобілітет); вершники (багаті громадяни, які служили в кінноті й були основою римського війська); міський (люмпен-проле­таріат) і сільський (дрібні й середні землевласники) — плебс. Значну частину населення становили раби, кількість яких збільшувалася за рахунок поневоленого на­селення.

Усі державні справи вирішували коміції (народні збо­ри), сенат (державна рада) і посадові виборні особи (магістратура). До неї належали: консули (найвищі ви­борні особи); претори (помічники, заступники консула, згодом — вищі урядові особи); цензори (особи, що відали проведенням цензу — оцінки Майна громадян, стежили за їх поведінкою та політичною благонадійністю); едили (стежили за громадськими спорудами, храмами, постачан­ням міст продовольством, громадським порядком); квес­тори (відали фінансовими та судовими справами); народні трибуни (охороняли права плебеїв від посягання патриціїв); в особливих ситуаціях — диктатори. За певних умов на ці посади могли бути обрані й плебеї. Отже, Давній Рим був аристократичною демократичною рес­публікою. Щоправда, демократія була не для всіх.

Політична історія Римської республіки була буремною, що позначилося на розвитку і функціонуванні в суспільстві релігії. Республіканський Рим успадкував дав­ню релігію царської епохи. Але вона не могла встояти пе­ред впливом еллінської культури, і вже в III ст. до н.е. по­чалася її еллінізація, в римську релігію прийшли грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс, Кора, Меркурій ста­ли римськими Церерою, Лібером, Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа — культом Асклепія тощо.

На початку II ст. до н.е. остаточно склався культ 12 го­ловних богів: Юпітера та Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Мер­курія і Церери. Всі вони мали відповідних богів у грецько­му пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Рима, де відбувалися збори громадян і всі державні події, — Форумі — було встановлено антро­поморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішував се­нат.

Наприкінці 2-ї Пунічної війни з Карфагеном (218—201 до н.е.) в Римі поширився східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклоня­тися Кібелі й римляни. В 194 р. до н.е. на честь Кібели бу­ло засновано Мегалезійські ігри.

Давньоримська держава майже постійно вела загарб­ницькі війни, завоювавши до кінця III ст. до н.е. всі італійські землі, підкоривши Карфаген, Македонію і Ма­лу Азію. У II—І ст. до н.е. римляни вже були на південно­му узбережжі нинішньої Франції, завоювали східне узбе­режжя Середземного моря, підкорили нові землі в Малій Азії (Віфінтію, Понт, Фригію). В середині І ст. до н.е. за­хопили територію аж до Ла-Маншу. Тоді ж було завойо­вано землі на північ від Балкан та Єгипет.

До початку нової ери Давній Рим був світовою держа­вою. Римляни зверхньо ставилися до культур підкорених народів, вважаючи їх варварськими, але не рахуватися з ними не могли.

Релігія в цей час стала вкрай політизованою. Передусім вона задовольняла релігійні потреби громадян. Водночас була і зброєю в боротьбі за владу, що яскраво виявилося на завершальному етапі існування Римської республіки.

Правитель, прийшовши до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення своєї влади.

В середині II ст. до н.е. політична ситуація значно за­гострилася. Одне за одним спалахували повстання рабів, посилювався соціальний протест сільського плебсу, насе­лення провінцій. У сенатській верхівці загострилася бо­ротьба за владу. В І ст. до н.е. Рим охоплює громадянська війна, у 88 р. до н.е. вперше в його історії було запровад­жено військовий режим. Демократичні порядки поступа­ються місцем диктатурі. Зростання авторитету політично­го, військового діяча Гая Юлія Цезаря (100—44 до н.е.) після низки військових перемог привело його до одно­осібної влади. Сенат надав Цезарю довічну диктатуру, трибунську владу, звання "імператора", "отця вітчизни" тощо.

Римські імператори ставилися до богів, як до рівних: коли буря знищила флот Юлія Цезаря, він начебто вигук­нув, що і всупереч Нептуну досягне перемоги, і на най­ближчих святкуваннях усунув з урочистої процесії статую цього бога. Ще домагаючись влади, Юлій Цезар підкрес­лював свою причетність до богів. Виголошуючи промову на похованні своєї тітки Юлії, він заявив, що його рід схо­дить по матері до царів, а по батькові — до безсмертних богів. Це було відвертим використанням релігії для досяг­нення політичних цілей і одночасним обґрунтуванням її політеїзму: потрібно було багато богів, щоб серед них ут­вердити і культ диктатора. Тому в Римській імперії при­родний процес розвитку релігії до монотеїзму був пригаль­мований.

релігія Римської імперії

Період існування Римської імперії починається з 27 р. до н.е. Після вбивства в 44 р. до н.е. Юлія Цезаря прибічниками республіки владу узурпував Октавіан (63— 14 до н.е.). З народження він мав ім'я Гай Октавіан Фурін, після усиновлення Юлієм Цезарем — Гай Юлій Цезар Ок­тавіан, з 40 р. до н.е. — Імператор Цезар, а з 27 р. до н.е. до його імені додавали "Август" ("звеличений богами", "рівний богам"). Він встановив принципат (зосередження влади в руках однієї особи, відверта диктатура рабовлас­ників із збереженням республіканських установ).

Август був помірковано-релігійним і марновірним, боявся грому і блискавки, вірив у сни й прикмети. Будучи консерватором, намагався відродити давньоримську релі­гію, відновлював старі й будував нові храми. Був він вер­ховним жерцем — великим понтифіком, авгуром (жерцем-птаховорожієм), членом колегії П'ятнадцяти (квінде-цемвірів), членом колегії Семи епулонів (організовували релігійні трапези), членом Арвальського братства (навесні обходили римську міську смугу з молитвами про врожай). До культу Юпітера він додав культ Венери, яку вважали праматір'ю роду Юліїв. Про ставлення Августа до своїх бо­жественних предків свідчить повідомлення Светонія: після здобуття Перузії "... він відібрав з тих, хто здався, триста чоловік усіх станів і біля олтаря на честь божественного Юлія перебив їх, як жертовну худобу". Август неприховано піклувався про культ свого "генія".

Задля зміцнення авторитету римських імператорів Ав­густ вніс поправки в римський юліанський календар: міся­цю секстилію дав своє ім'я ("август"), місяцю квінтилію — ім'я Юліїв ("іюль"). Свій культ поширював і в підлеглих країнах. У Єгипті його вважали фараоном і сином бога Сонця — Ра, на його честь було висвячено храм Кесаріон в Александра. Численні храми були присвячені Августу і в інших містах. Після його смерті в 14 р. н.е. владу успадку­вав Тіберій Клавдій Нерон (42 до н.е. — 37 н.е.), а сенат ухвалив спорудити Августу храм і встановити його культ.

У період принципату одна за одною змінювалися ди­настії. Останні десятиріччя перед новою ерою та її початок були сповнені насильств, жорстокості, вбивств, зрадництв, ненависті, переслідувань.

Давньоримська  релігія  безвідмовно  обслуговувала суспільство. Особливо розвинутими були її комунікативні риси. Римляни, сповідуючи демократичні принципи, п важали колегіальність не лише в управлінні державою, а у повсякденному житті. Релігія надавала їм можливо* для такого спілкування. Принесення жертв, наприклад, завжди  було  колективним.  Усі  релігійні,  громадянські, ділові,  побутові справи  вони  вирішували  відповідним] групами. Релігійні зібрання полегшували спілкування. То-1 му релігія органічно вписалася у спосіб римського життя, привчала до дисципліни і покори. У ній чітко був окрес­лений моральний аспект, вона піддавалась філософському тлумаченню. Обожнення імператора було головним у ній, а імператорська влада безпосередньо поширювалася на всі релігійні справи.

Поширеними були там і східні культи, особливо серед низів. Ці культи обіцяли їм потойбічне щасливе життя, що замовчувала римська міфологія. Користувалися пев­ною увагою східні культи й у вищих колах. У І ст. до н.е. особливо популярним був Аполлон Тіанський, якого вва­жали чи то філософом, чи то магом, чи просто шарлата­ном. Астрологія, магія, ворожіння мали неабияку попу­лярність. Вважали, що астрологія, попри свою сумнівність в деталях, істотна загалом, оскільки людиною і Всесвітом керують одні й ті самі об'єктивні закони.

Імператорська влада, намагаючись зберегти полі­теїстичну релігію, де їй відводилося чільне місце в широ­кому пантеоні, протистояла впливові східних культів. Але неможливо було зупинити природний процес релігійного взаємовпливу, і вже імператор Калігула (правив з 37 по 41 н.е.) споруджує богині Ісіді храм на Марсовому полі, де римляни споглядали релігійну драму вбивства Осіріса Се­том і його воскресіння. Спадкоємець Калігули Клавдій (41—54 до н.е.) звеличує фригійську Кібелу.

У II ст. н.е. в Римській імперії поширився мітраїзм. Прагматично мислячі римляни захоплювалися розмірко­вуваннями про добро і зло. Зло у них — наслідок не невдо­волення богів, а дії бога Аоімана. Мітраїстські містерії, що відбувалися таємно, були особливо привабливими. А за імператорів Діоклетіана і Максиміана культ Мітри став державним.

Серед східних культів постала й нова релігія, якій на­лежало велике майбутнє, — християнство. Зародилося во­но в першій половині І ст. н.е. в Палестині як одна із сект іудейської релігії. Поступово утвердилося в центрі імперії — Римі. Велику роль в цьому відіграв апостол Пав­ло. Процес поширення християнства в Римі був складний. Його то дозволяли, то забороняли, а християни піддавали­ся гонінням. Тим часом згасав вплив давньоримської релігії. Нарешті в 313 р. імператори Костянтин і Ліціній видали указ про офіційну рівність християнства з усіма іншими релігіями. У 324 р. його було оголошено держав­ною релігією Римської імперії. Відтоді почалося гоніння римської релігії: руйнували храми і святилища, розбивали статуї богів. Давньоримську релігію назвали язичництвом, тобто релігією "язиків" — народів, підлеглих Риму, оскільки християнство у провінції поширювалося не так швидко. Під гаслом боротьби з язичництвом ("поганст­вом") нищили античну культуру.

Але давньоримська релігія, як і вся культура Давнього Риму, залишила глибокий слід в історії світової циві­лізації, який відчутний і нині.