Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4. 5.3. Релігія давніх слов'ян

Дохристиянська релігія слов'янських народів недостат­ньо вивчена. Нею почали цікавитися наприкінці XVIII ст. — у період пробудження національної свідомості багатьох слов'ян, супроводжуваного, неабияким зацікав­ленням європейських літератур народною творчістю. Але до того часу слов'янські народи, навернуті у християнст­во, встигли забути свої давні вірування, у деяких з них збе­реглися лише окремі звичаї й обряди, пов'язані з цими віруваннями. Тому в творах щодо давньослов'янської релігії кінця XVIII — початку XIX ст. більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів. Інфор­маційними джерелами стали писемні, археологічні пам'ят­ки, що стосуються VI—XII ст., збережені чи описані в літературі пережитки давніх вірувань й обрядів.

У середині II тис. до н.е. починають формуватися праслов'янські племена на території від Одеру до Дніпра.

їх релігійні уявлення вписуються у загальну схему первісних хліборобських племен. Тобто первісна релігія праслов'ян ґрунтувалася на культі природи з певними пе­режитками тотемізму, анімізму й магії. З розвитком еко­номіки відбувся перехід від культу пращура-тварини до культу пращура-людини. Слов'янське язичництво втілю­вало елементи вірувань, властивих загальній індоєвро­пейській єдності. Збереглися в ньому деякі ранні мис­ливські уявлення, які, не маючи слов'янської специфіки, еволюціонували у бік слов'янства.

У слов'ян довго панував патріархально-родовий лад. Тому зберігався і родинно-родовий культ шанування пра­щурів, пов'язаний з погребальним культом. На всій тери­торії розселення слов'янських племен збереглися численні могильники й кургани із захоронениями. Звичаї, що супроводжували обряд поховання, були складними й різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; у південних не засвідчена), поховання (з X—XII ст.) повсюдне; поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган; поруч з небіжчиком завжди клали різні речі, при похованні вельможної особи разом з нею ховали коня, інколи й раба, навіть дружину.

Все це пов'язане з уявленнями про потойбічне життя. Дохристиянське і загальнослов'янське слово "рай" означа­ло прекрасний сад, доступний не для всіх. Дохристиянсь­кого походження й слово "пекло" ("жар", "вогонь") — підземний світ, де горіли душі злих. Згодом християнське вчення про майбутнє життя відтіснило давні уявлення. Од­нак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були не зовсім схожі з християнськими: розрізняли помер­лих природною смертю ("чисті" небіжчики) і неприрод­ною — "нечисті" небіжчики. Перших називали "батька­ми", їх шанували, а других — мерцями, їх боялися. Шану­вання "батьків" — нинішній родинний (а раніше родовий) культ пращурів. Один із середньовічних авторів Титмар Мерзебурзький писав: "Вони шанують домашніх богів". Частково цей культ зберігся до наших днів: українські по­минки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах.

Ще одним свідченням культу пращурів, що існував у ті часи, є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки "Чур!", "Чур мене!", "Чур, це моє!" означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чуму втілено. Найпопулярнішою серед кельтів римською бо­гинею була Діана, шанована як Сірона, або Діана-Місяць. Поклонялися кельти і Мінерві — покровительниц! ру­коділля і мистецтва.

Кельтські вірування ввібрали в себе і близькосхідні культи, особливо культ єгипетської Ісіди і малоазійської Кібели з їх містеріями. Більшість з них були звернуті до природи, явищ вмирання і відродження її сил, до драми смерті, радості народження, надії воскресіння. Ці містерії стосувалися таємниць, близьких друїдам (жерцям), і відповідали практичним діям давньокельтської літургії. Витіснені з духовного життя Галлії, друїди не залишили наступників, які зберігали б високий моральний рівень народу, дотримувалися доброчесності та закликали до мужності. Давні релігії Сходу висували саме ці вимоги, сповнені глибокої символіки, спорідненої мисленню кельтів.

Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індоєвропейські народи, вони "добрим" вважали правий бік, "злим" — лівий. Цієї схеми дотримувалися при організації сакрального простору і під час культових обрядів та містичних дій. Величезного зна­чення надавали вони певним територіальним центрам, особливо території племені. За їх уявленнями, це був не тільки центральний пункт їх власних земель, а й центр світу або навіть Всесвіту. Зрозуміло, що кельтський світ мав багато таких центрів.

Справжнім священним місцем, де відбувалися культові церемонії та важливі зібрання громадсько-релігійного ха­рактеру, був неметон ("священний гай, ліс, діброва"). Зі страхом згадує священний гай давньогрецький пись­менник Лукіан, підкреслюючи, що галльські друїди відда­вали честь богам в глухих дібровах. Далі він описує зни­щення військами Цезаря священного гаю під Массалією, де були вирізані на пеньках зображення божеств. В кущах, де дзюрчали струмки, друїди здійснювали обряди на честь кельтських божеств.

Важливим культовим місцем були цвинтарі й могили, особливо пов'язані з похованням героїв, вождів і царів. Цвинтар розташовували в центрі території племені, а культ мертвих становив суттєвий елемент релігійних се­зонних свят. Згодом під впливом грецького і римського культів місце і форми культових споруд змінилися. Най­важливіша зміна — поява святилищ, які вважали пристановищем бога. Вони з'явилися у II ст. до н.е. у Південній Галлії, яка раніше за інші землі потрапила під римське владарювання, здавна зазнавала грецьких впливів через жителів нинішнього Марселя.

Віра кельтів у потойбічне життя містить і супереч­ності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що відповідно до вчення друїдів, "ду­ша не вмирає, а вселяється в інші тіла". Дещо інакше про це писав Лукіан: "...той самий дух управляє нашими ор­ганами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя". У цьому віруванні він убачає головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов'язана з визнанням вічного щасливо­го буття в потойбічних світах, сприяла відвазі й презирст­ву до смерті галлів. В одній з кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина; наступні триста — як лісовий бик; двісті — як ди­кий козел; триста — як птах, ще сто — як лосось. Ось тоді, спійманого рибалкою, його з'їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім'ям. Цикл реінкарнації за­мкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істоти можуть служити метою для перевтілення: "Я — вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, сильний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрасніший з кольорів, повний відваги дикун, морський ло­сось..."

Переконання про переміщення душ і нескінченне пе­ревтілення в кельтському мисленні не суперечить віруван­ням про існування потойбічних світів. Рай в кельтських міфах — не на небі, не в підземеллі, він — міфічний острів в західному океані. Ці щасливі острови, населені духами мертвих, є метою походів і подорожей. Одна з легенд цьо­го циклу — поема про Брана, спокушеного прекрасною чарівницею на пошуки щасливого острова — "Землі жінок". У своїй пісні чарівниця описує Бранові неземні дива цього острова, який тримається в морі на чотирьох золотих колонах. На вистеленій сріблом рівнині острова не припиняються змагання колісниць, ігри, лунає чарівна музика, все навколо міниться різноманітними барвами. На омитому хвилями березі мерехтять кристали, немає тут ні хвороб, ні смертей, ні смутку, ні зла. Це — справжній рай. Бран з двадцятьма сімома товаришами знайшов це місце, пробув там рік і повернувся назад. Однак його не визнали в рідних місцях, тільки хтось пригадав, що його робили з дерева, на що натякає російське слово "чур­ка" — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в домовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.

Зовсім іншим було ставлення до "нечистих" не­біжчиків, які не мали жодного відношення ані до сімейно­го, ані до родового культу. "Нечистих" боялися, і це забо­бонне побоювання було породжене або страхом перед ци­ми людьми за їх життя (чаклуни), або незвичайністю об­ставин, що спричинили їхню смерть. У забобонних уяв­леннях про цих покійників дуже мало анімістичних еле­ментів: слов'яни боялися не душі або духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збережені донедавна забо­бонні прийоми знешкодження "небезпечного мерця": щоб не дати йому встати з могили і шкодити живим, тіло пробивали осиновим колом, вбивали зуб від борони поза­ду вух. "Нечистим" покійникам приписували й недобрий вплив на погоду (могли накликати посуху). Щоб відверну­ти нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Та­ких покійників називали упирями (слово незрозумілого походження, можливо слов'янського, бо воно є в усіх слов'янських мовах), у сербів — вампірами, у північно­російських народів — єретиками. Можливо, давнє слово "навьє"1 ("навій") означало таких нечистих і небезпечних мерців, у всякому разі у Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переля­каний народ пояснював тим, що "се навьє (мерці) б'ють полочан". У давньому церковному повчанні "Слово Іоанна Златоуста" йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: "Навем мовь творять і попіл посредє сиплють". У болгар і тепер слово "нав’є" — душі нехрещених людей. Звідси, мабуть, — і українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів, навій здавна існують замовляння й чари.

Письмові джерела зберегли імена давньослов'янських божеств, окремі з яких (пізніше втрачені) мали певне відношення до хліборобства — сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих

1 Є припущення, що в давнину існувало протиставлення — явь (існуюче, денне, сонячне) і навь (нічне, темне). Бог підземного світу і мертвих, саме його ім'ям присягали.

доказів на користь цього припущення немає. Можливо, з хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун, який пізніше став на Русі князівським богом; чи шанували йо­го селяни, невідомо. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям при­сягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.

На острові Руяні (Рюген) шанували міжплемінного бо­га війни — Святовита. Мешкав він у наповненій скарбами святині селища Арконе, мав білого коня і дружину з трьох­сот кінних воїнів. На Волині шанували триголового бо­га — Триглава. Спільною для цих божеств була їх войов­ничість, атрибутами — щит воїна або меч, бойовий кінь, а емблемами — військові хоругви. Всі вони були заступни­ками балтійських племен у боротьбі з германськими наше­стями.

З повідомлень арабського мислителя другої половини IX ст. Ібн-Рушта (1126—1198) відомо, що всі слов'яни по­клонялися земному і небесному Вогню, вшановували Сонце (небесний вогонь у вигляді сонячного диска, що палає), божество вогню називали Сварогом, а сонце — Сварожичем, якого вважали сином Сварога. Західні та східні слов'яни поклонялися Сварожичу як божественно­му ковалю. Сварог і Сварожич посідають в пантеоні ранньосередньовічних слов'ян головні місця.

Богиня щастя Терміну в сербів, хорватів і словенів, ймовірно, — пізнє міфічне творіння; деякі риси вона за­позичила у Фортуни і Тихе і символізує долю. Під час святкувань на її честь приносили вино в жертву богам, а під час укладення торговельних угод їй жертвували мо­нети.

Сучасні дослідження давньослов'янського пантеону переконують в існуванні Фракійської Русі. Відомий буддолог В. Щербаков пише: "Всі боги східних слов'ян (Київ­ської Русі) — це боги трояно-фракійців: фракійський Перкон -— це Перун, Стрибог — це бог Сатре фракійського племені сатрів; Дажбог — це малоазійські Тади, Даж, Та-Даена; Купала — фригійська Кібела і т.д.".

Фізично сильні фракійці, які називали себе русами, вірили в безсмертя душі. З таким народом було важко во­ювати. Вони були у складі римських легіонів. На початку нової ери потік фракійців вирушив на північ, займаючи всі придатні для хліборобства землі, аж до берегів Дніпра

(збереглися тисячі скарбів І—II ст., у яких чимало римсь­ких нагород легіонерів-фракійців). Саме на правому березі Дніпра й була заснована пізня Київська Русь.

Під час утворення ранньофеодальних слов'янських держав шляхом абсорбції (поглинання) різноманітних племен відбувається і реорганізація язичницького культу, переростання племінних культів у державні. Офіційний культ концентрує весь ансамбль племінних божеств, серед яких домінує бог, що здійснив політичну консолідацію.

У східних слов'ян спроба створення загальнодержав­ного пантеону і державного культу належить київському князеві Володимиру. Прийнявши християнство, він зму­сив до цього весь народ, оскільки християнська релігія більше відповідала феодальним відносинам, які формува­лися. Хоч і поволі, воно поширилося серед східних слов'ян. Західні слов'яни під тиском феодально-ко­ролівської влади прийняли християнство в римсько-като­лицькій формі.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям з давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втратив­ши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як боже­ство грози під ім'ям Іллі Пророка, "бога скотарства" Велеса — під ім'ям святого Власія тощо.

Однак образи "нижчої міфології" виявилися три­вкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що на­шарувалося з плином часу.

Усі слов'янські народи вірували в духів природи. Духи — уособлення лісу, відомі переважно у лісовій смузі (український "лісовик", білоруський "лешук", "пущевик польський "дух лісний", "боровой"). У них втілене вороже ставлення слов'янина-землероба до дрімучого лісу, в якого необхідно було відвойовувати землю для ріллі й 8 якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких звірів. Дух водної стихії (український "водяник", російський "водяний", польський "водник" тощо) викли­кав значно більший страх, ніж порівняно доброзичливий жартівник "леший", бо втонути в чорториї, озері страш­ніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ польового духу (російська "полудниця", лужицька "природниця", чеська "поледниця" та ін.) — жінка в білому, яка начебто стежить за працюючим у полі. Якщо хтось працює опівдні в спеку, а звичай вимагає робити перерву в роботі, полудниця карає порушника, звертаючи йому голову набік. Образ полудниці — уособлення небезпеки сонячно­го удару. В гірських областях Польщі, Чехії та Словаччи­ни побутують вірування в духів гір, які охороняють скар­би або опікуються гірниками.

Більш складний образ — "віли", особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов'янським, інші — лише південнослов'янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже ставитися до людини залежно від її поведінки. Во­ни фігурують і в південнослов'янських еротичних піснях. У цьому образі, очевидно, переплелися й уособлення при­родних стихій, і уявлення про душі померлих та сили ро­дючості.

Значно більше відомостей про русалок, відомих у всіх слов'ян. Цей образ виник внаслідок взаємовпливу антич­ної та ранньохристиянської обрядовості у слов'ян. Русал­ка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі. Зафіксова­ний цей образ у XVIII ст. Значною мірою він уособлював саме свято або обряд. Цей образ злився з давніми слов'янськими міфологічними уявленнями: русалка — це дівчина, яка загинула у воді, а тепер зваблює людей і то­пить. Очевидно, образ русалки витіснив істинно сло­в'янських берегинь, водяниць та інших жіночих водяних духів. Усі ці міфологічні уявлення слов'янського язич­ництва наявні у фольклорних і літературних творах.

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В цер­ковних повчаннях згадують лікувально-магічні обряди та пов'язані з ними анімістичні образи: "...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби приносять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще...". За­стосування знахарських методів лікування збереглося у слов'янських народів до новітнього часу.

Широко практикували слов'яни й охоронну магію. Ви­користовували різноманітні амулети, наприклад пробиті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кида­ли дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між за­битими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів-жерців.

Нез'ясованим залишається питання про давньослов’янських служителів культу, виконавців релігійних об­рядів. Ритуал сімейно-родового культу виконували, скоріше всього, глави сімей; громадський культ здійсню­вали професіонали — волхви, чаклуни. У слов'ян склали­ся групи жерців-волхвів, які організовували обрядові "події", керували процесом язичницького богослужіння і вдавалися до гадання. Вони складали календарі, зберігали в пам'яті міфи. Волхви були наближеними до племінної знаті, можливо, навіть становили частину її. Відомі волхви-хмаровідгонителі — вони повинні були передбачати май­бутнє і своїми магічними діями створювати необхідну лю­дям погоду; волхви-цілителі — лікували людей засобами народної медицини; церковники визнавали результати їх старань, але вважали, що звертатися до них — гріх. Волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберегів і, очевидно, орнаментальних символічних композицій.

Можливо, що волхви вищого рангу, близькі до хранителів, зі своїм знанням язичницької космології, керували створенням складних і всеосяжних композицій — на зра­зок знаменитого збручанського ідола. Окрім волхвів-відунів відомі й жінки-чаклунки, відьми (від "відати" — знати), чарівниці, "потвори", а також волхви-кощунники1. Сказателів називали також баянами, обаятелями, що пов'язане з дієсловом "баяти" — розповідати, співати, за­клинати.

У давньослов'янській релігії існували священні та жер­товні місця, а подекуди й святилища та храми із зображен­нями богів: Арконське святилище на острові Рюгене, свя­тилище в Ретрі, дохристиянське святилище в Києві (під Десятинною церквою). В сакральних місцях вчиняли культ, основою якого було принесення жертв, інколи й людських.

1 Слов'янське "кощун" може походити від слова "кістка" — той, хто маніпулює кістками, чародій.