7.1. Український національно-визвольний рух і російська революційна демократія, 1917 р.(Частина 2)

Перші контакти з урядом від імені українців здійснили предста­вники Петроградської української громади. Члени ТУП О. Лотоцький та П. Стебницький склали пам'ятну записку, яку українська делега­ція 17 березня вручила голові уряду кн. Львову. В записці говори­лося про утиски, яких зазнав український народ від царату, і висло­влювалося прохання спинити увагу уряду на українських пробле­мах, не обмежуючись простим скасуванням національних утисків, надати рівні з російською мовою права мові українській у держав­них, судових та освітніх установах в Україні, призначати на посади урядових комісарів людей, які знайомі з життям, побутом та мовою краю. Князь Львов на тій аудієнції, згадував О. Лотоцький, «добродушно слухав, м'якенько запитував, уникав рішучого слова та не давав певної відповіді ... По суті справи, міністр-прем'єр об­межився лише запевненням, що правительство принципіально не має нічого проти запропонованих делегацією заходів»45.

Делегація залишила прем'єра, так від нього нічого і не досягши, крім призначення нової зустрічі. О. Лотоцький пише, що кн. Львов сам не захотів особисто приймати будь-яке рішення без консульта­ції з міністрами. 23 березня, після утворення в Петрограді Українсь­кої національної ради, О. Лотоцький як її голова, а М. Корчинський як його заступник зробили ще один візит до голови уряду. Вони пе­редали йому список осіб, яких рекомендували на посади губернсь­ких комісарів та кураторів шкільних округ. Кн. Львов заявив, що уряд нічого не мав би проти призначення цих кандидатів, коли б їх рекомендувало все населення (яким чином?), а не лише українці. Проте згодом більшість з рекомендованих була призначена на поса­ди. Не вдалося на цій зустрічі порозумітися в питанні про комісара України при Тимчасовому уряді. «... З усього було видно, що се пи­тання президент уже обміркував з міністрами, і воно показалося їм отим жупелем, що не лише сумніви, але й поважні побоювання у них викликав — чи не єсть се перший крок до сепарації», — писав О. Лотоцький46.

Наслідком березневих контактів українців з урядом стало ін­терв'ю кн. Львова представникам преси, в якому він оголосив, що уряд доброзичливо ставиться до справи культурно-національного самовизначення народів Росії, і як приклад такої доброзичливості навів наказ міністра освіти Мануйлова про дозвіл навчання в укра­їнських початкових школах рідною мовою. Що ж до питань автоно­мії, то уряд, на думку його голови, не міг взяти на себе відповідаль­ність за таке рішення. В перспективі це мали зробити Установчі збори. Розмов про Установчі збори і надій, які на них покладалися, у ті дні було достатньо. Але сьогодні історик не може не бачити, що уряд, головним ідеологом якого в той час був лідер кадетської пар­тії П. Мілюков, вів подвійну гру. По-перше, посилаючись на Уста­новчі збори, він не поспішав з їх практичним скликанням. А по-дру­ге, звернувши увагу на рішення VII з'їзду партії кадетів (кінець бе-

резня), в якому говорилося про демократичну парламентську рес­публіку Росію (у питанні розв'язання національної проблеми партія залишалася на позиціях свободи культурного самовизначення), мо­жна не сумніватися, що кадети, а отже, і уряд, твердо були переко­нані у збереженні єдиної неподільної держави, яку вони не мислили без України.

6 квітня, у день відкриття Національного конгресу, Київ уперше відвідав представник Тимчасового уряду військовий міністр О. Гучков. На конгрес він не пішов, а з його короткого виступу в Ра­ді об'єднаних громадських організацій, де його офіційно приймали й вітали, виявилося, що у Петрограді уважно стежать за розвитком київських подій, особливо пов'язаних з національним рухом. На прийомі від імені Національного конгресу міністра вітав барон Ф. Штайнгель. Він поінформував гостя про український форум і ска­зав, що український народ сподівається на вирішення своєї долі Установчими зборами, але не можна нехтувати мрії і побажання народу. Він чекає від Установ- чих зборів автономії України і вірить, що Росія буде побудована на федеративних засадах. Так, по суті, публічно й безпосередньо представнику Тимчасового уря­ду було виявлено українську платформу.

Міністр залишився незворушливим, сказав, що не може відпо­відати за Установчі збори, але впевнений, що вони після перемоги над німцями знайдуть «ті форми державної будови, які б єдність ве­ликої цілої держави поєднували з началами свободи і права націо­нальностей на самовизначення»47. Отже, українцям, на відміну від поляків і фінів, знову пропонувалося терпляче чекати закінчення війни і гадати, яким же буде рішення Установчих зборів.

Прохолодне ставлення уряду, його прагнення дистанціюватися від Центральної Ради, активізація антиукраїнських настроїв серед неукраїнської частини населення не створювали ґрунту для перего­ворного процесу. Центральна Рада зволікала з рішучими кроками, аж доки не відчула за собою масову національну підтримку. «Перший Український військовий з'їзд, який зажадав, аби Цент­ральна Рада негайно вжила рішучих заходів щодо здійснення даних їй Національним конгресом доручень [...], поклав край ваганням і нерішучості Центральної Ради», — засвідчив П. Христюк48.

13 травня до Петрограда виїхала повноважна делегація Цент­ральної Ради на чолі з В. Винниченком. У портфелі делегації лежав пакет документів, пропонованих на розгляд уряду. По дорозі деле­гати зробили невелику зупинку в Могильові, де розташовувалася ставка російської армії. На вокзалі їх вітала група українців-офіце-рів на чолі з авіатором полковником Павленком. Вони поділилися інформацією про ворожі настрої російської військової верхівки що-

до українців. Павленко вважав, що не варто піддаватись ілюзіям щодо прихильного ставлення росіян до вимог українців.

У Петрограді ці побоювання знайшли нові підтвердження. Хоч делегацію на вокзалі зустрічали з оркестром і почесним караулом, але це було справою рук українців Петрограда. Увечері 15 травня делега­ція зустрілася з керівниками української громади столиці. Відбувся обмін думками і враженнями, з якого виявилося, як писав С. Єфремов, що «українська справа в революційному Петрограді опинилася на тій самій мертвій точці, на якій стояла за старого ладу». Земляки розпо­відали, що Мілюков, одержавши відставку, весь свій вільний час від­дає мітингам, на яких на всі заставки викриває українську інтригу, агітує проти автономії України і федеративної Росії. У Раді робітничих і солдатських депутатів після рішень військового з'їзду українцям просто не давали говорити під вигуки «долой хохлов!»49.

Ввечері 15 травня делегацією була підготовлена пам'ятна запи­ска уряду, що набула назви «Декларація Української Центральної Ради». Головні думки записки зводилися до того, що з самого поча­тку революції в Україні розгорнувся глибокодемократичний націо­нальний рух, який об'єднав мільйони людей. Ці люди визнали своїм вищим національним органом Центральну Раду, яка дала стихії українського руху добру організацію. Голос Центральної Ради — голос організованого народу, тому він повинен мати відповідну ва­гу у державних справах. Однак пануючі неукраїнські верстви, за­значалося в записці, настроєні дуже вороже до українського руху, намагаються його дискредитувати, перекручують факти, сіють чут­ки про сепаратизм, націоналізм. Ці настрої оволоділи й російською демократією. Ціла низка фактів говорить про її упередженість і во­роже ставлення до українців. У подібній конфронтації захована ве­лика загроза. Український рух може вийти з-під контролю, якщо урядом не будуть зроблені кроки до порозуміння з ним: «Ми берем на себе сміливість звернути найсерйознішу увагу Тимчасового уря­ду, Ради робітничих і солдатських депутатів і всієї російської демо­кратії на сучасний стан речей і закликаємо піти нам назустріч в роз­в'язанні нашого тяжкого відповідального завдання — направлення української стихії по такому шляху, який не тільки не допомагав би усе збільшуючій сварці, а навпаки, допоміг би організації сил всієї Росії. Ми закликаємо як можна уважніше прислухатися до гомону цієї стихії. Коли уряд і російська демократія ... лишать все без уваги або поставляться навіть вороже, вони не знайдуть відповіді в цім гомоні, й тоді Українська Центральна Рада передасть завдання цієї організації в руки тих, хто буде сміливим взяти її на себе»50.

У заключній частині говорилося про те, що Рада намагалася утриматися від того, щоб ставити уряду вимоги, які давно вже сформульовані українськими з'їздами. Та зростаюче нерозуміння

російським суспільством мети и завдань українського руху привело УЦР до твердого переконання, що лише негайне задоволення вимог української демократії приведе до нормалізації становища.

Далі формулювалося 9 вимог, з яких перша, як це було обумов­лено у Києві, стосувалася надії, що Тимчасовий уряд виразить в тім чи іншім акті принципово доброзичливе ставлення до гасла автоно­мії України.

16 травня делегація з'явилася на прийом до голови уряду кн. Львова. Ознайомившись з пам'ятною запискою, кн. Львов став говорити про те, що уряд не має права приймати рішення про авто­номію, оскільки це є винятковим правом Установчих зборів. Така позиція викликала протест делегатів. Вони наполегливо стали до­водити, що уряд уже створив певні прецеденти рішеннями щодо Фінляндії та Польщі, а з іншого боку — українці вимагають лише доброзичливо висловитися з приводу автономії, а не впроваджува­ти її, і це єдиний спосіб зупинити лаву наростання стихійного рево­люційного руху в Україні. Тоді Львов запропонував передати розг­ляд вручених йому вимог спеціальній урядовій комісії, складеній з фахівців. Очолив комісію товариш міністра внутрішніх справ Щеп-кін, до якого приєдналися два його колеги в тому ж ранзі Авінов та Урусов, професори Котляревський та Лазаревський і товариш вій­ськового міністра полковник Туган-Барановський. Відбулися дві зустрічі комісії з делегацією, в ході яких точилися жваві дискусії. їх загальний настрій описав С. Єфремов: «Найбільш, як і треба було сподіватись, суперечок викликав пункт про відношення правитель­ства до автономії України — цей кардинальний пункт в українській програмі нашого часу. І треба було бачити й слухати, як учені учас­ники розмови силкувалися розбити, власне, цей пункт, щоб зрозу­міти, як до автономії України не звикли ще в російських кругах, як її не розуміють навіть спеціалісти — учені, й як, нарешті, її всі боять­ся! За весь час цього півнаукового диспута було вражіння таке, що наші шановні опоненти, воюючи проти автономії, розуміли, власне, щось інше, а саме — вигадували за нею таємне бажання зовсім відо­кремитися. Тому й ставились всякі питання про економічні стосун­ки, про вугілля, цукор та пшеницю, про те ж таки Чорне море, без якого Росії ані дихнути, про Одесу, яка теж потрібна цілій Росії... І нам, українцям, доводилося заспокоювати наших опонентів, що ми ж ще, хвала Богові, не збираємося одгороджуватися китайським муром і що, належачи до України, Одеса тим самим належатиме й до Росії. І що, мабуть, українське вугілля, цукор та пшениця не тіка­тимуть нікуди, а йтимуть, куди і перше йшли. І що, нарешті, саме розуміння автономії не дозволяє ставити так справу, як її намагаю­ться ставити вчені люди, раз у раз підсовуючи під це розуміння щось інше. Треба ще додати, що опоненти, вимагаючи од делегації

цілком виробленого, до найменших деталів опрацьованого статуту автономії, домагалися, щоб їм було вияснено, звідки взялося слово «Україна», й виложено мало не всю історію українського руху.. .»51.

Закінчилися зустрічі заявою комісії, що уряду потрібен час на вирішення питання, тобто безрезультатно. Делегати УЦР мали зу­стрічі з міністрами освіти Мануйловим та земельних справ Черно-вим. Обидва міністри стояли на тому, що майбутній лад Росії, і в то­му числі України, мають визначити Установчі збори. Мануйлов був згоден на окремі поступки в справі шкільної освіти: навчання укра­їнською мовою в початковій школі й запровадження української мови як окремого предмета у середніх школах, але мовою викла­дання і в середній, і у вищій школі мала залишатися російська.

Згадуючи розмову з В. Черновим, М. Ковалевський писав, що «міністр був настроєний досить оптимістично і вірив, що в Росії за­панує демократія», але, як і кожний росіянин, вважав, що «новий демократичний лад вимагає якнайбільшої централізації»52. Тому в розмові щодо автономії України він обмежився загальними думка­ми, які не мали будь-якого сенсу.

Незважаючи на попередження української громади Петрогра­да, делегація зробила ряд енергійних спроб встановити контакти з революційною демократією столиці, сподіваючись знайти в ній со­юзника й чинник тиску на уряд. З цього нічого не вийшло. В. Винниченко пасивно-негативним ставленням російської демок­ратії до українського питання, її небажанням визнавати наявність такої проблеми був вражений сильніше, ніж позицією уряду. «Російський уряд принаймні зараз же прийняв делегацію, принайм­ні чемно мугикав, скорботно розводив руками й не лаявся револю­ційними словами, — згадував він. — А в руської демократії три дні ми не могли добитись «авдієнції», три дні представництво україн­ської демократії українського селянства, робітництва та війська об­бивало пороги Ради руських представників робітництва та війська, поки, нарешті, після листовних докорів, загроз і т.п. Виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів згодився нас ви­слухати.

Але тільки й того, що вислухати... Але ми все ж таки хотіли по­чути думку самої руської демократії, ми повинні були, нарешті, діс­тати від неї точну, виразну, конкретну відповідь на наші точні, ви­разні й конкретні домагання.І не дістали такої відповіді.

Один удавав дурника й дивувався, слухаючи «докладну запис­ку» делегації. Другий справді був дурником, і український рух, українська нація взагалі явились для нього вроді нововинайденого острову серед Петрограду. Третій і дурником не був, і не удавав ду­рника, а просто вважав увесь рух буржуазним, реакційним, з яким

усякому демократові треба без церемоній боротись і більше нічого. Четвертий просто нічого не слухав, а хапав нас за барки й вимагав від нас солідарності, патріотизму, саможертв. П'ятий нудився. Шостий і не нудився, й не маявся, й за барки не хапав, і ніби все знав, і ніби на­віть співчував, але так торгувався, що лучше б уже за барки хапав.

А в результаті — «принципіально» всі стояли за право самозна-чення всіх націй, практично ж одсилали до Уряду — як він ви­рішить, так хай і буде.. .»53.

Отже, в столичної революційної демократії українці не знайшли не тільки підтримки, але й розуміння. Незважаючи на прикру невда­чу, ця поїздка багато що прояснила й створила ситуацію, близьку до міжетнічного протистояння українців та росіян.

Тимчасовий уряд передав декларацію УЦР на розгляд спеціаль­ної Юридичної наради. ЗО червня вона під головуванням відомого діяча кадетської партії Ф. Кокошкіна понад дві години розглядала українські вимоги і знайшла за можливе задовольнити повністю ли­ше одну з них, що стосувалася повернення додому галичан, вивезе­них силоміць з рідних місць російською армією, та полегшення ста­новища полонених українців-галичан. В усьому іншому нарада не бачила підстав для позитивного вирішення. її аргументи були відо­мими: Тимчасовий уряд не є правочинним вирішувати питання на­дання автономії, а Центральна Рада не є представником «всього на­селення України». Виконання інших вимог УЦР було б не чим ін­шим, як передвирішенням питання перед Установчими зборами або підготовчим кроком до автономії України. І лише, здається, єдиний раз нарада назвала реальну причину, яка лякала і її, і уряд. Мова йшла про те, що введення посади крайового комісара України вима­гало б визначення її кордонів, а це було абсолютно неприйнятним, бо виглядало як замах на принцип неподільності.

1 червня уряд інформував про свою одноголосну відмову у ви­могах Центральної Ради. Відповідь була досить казуїстичною і формальною. Тимчасовий уряд повідомляв, що, оскільки УЦР «не вибрана всенародним голосуванням, то уряд навряд чи може визна­ти її виразницею точної волі всього українського народу». Тому ро­бився досить несподіваний за логікою висновок, уряд вважає, що «як з формального, так і тактичного боку питання про встановлення автономії України може вирішитись тільки Установчими збора­ми»54. Уряд не вважав за можливе видання з цього приводу будь-якого позитивного акту. Очевидно, щоб якимось чином збити абсо­лютно негативне враження, яке могло створитись в Україні від по­дібного рішення, воно закінчувалося урядовим визнанням націо­нальних особливостей і своєрідних умов життя України, як і необ­хідності вирішення питання про майбутній устрій України, але зно­ву ж таки Установчими зборами. Але кого цей заключний пасаж міг увести в оману?

Відповідь уряду була з радістю зустрінута російською демократією в Україні, а у російських націоналістів вона викликала тріумф. їх лідер В. Шульгін, посилаючись на розмову, яку він начебто мав з головою уря­ду кн. Львовим, чфез пресу широко повідомив, що уряд нізащо не дасть згоди на українські домагання, буде їм рішуче протидіяти, а автономія України — це справа не українського, а всього російського народу.

2          червня у Києві відбулося спільне засідання виконкомів Ради об'єднаних громадських організацій, Ради робітничих депутатів, Ради військових депутатів КВО, Ради коаліційного студентства, яке спеціально обговорило відповідь Тимчасового уряду на вимоги УЦР. Обговорення вийшло жвавим. Меншовик М. Балабанов ого­лосив, що на данному етапі момент постановка національного пи­тання веде до ослаблення сил революції. Це і є причиною того, чому
«ми, — на думку Балабанова, — з такою тривогою відносимося до всіх проявів українського руху, в тому числі і його соціалістичних течій»55. Можна було думати, що Балабанов говорить від імені
своєї партійної організації, але прийнята спільна резолюція не зали­шала сумніву у солідарності всіх, хто брав участь у засіданні. Резо­люція була цікава й тим, що теоретично в плані постановки питання допускала принцип децентралізації і широкої автономії, але в конк­ретному випадку присутні визнали, що «цілком приєднуються і го­тові всією силою свого авторитету підтримать точку зору уряду»56.
Тут не було нічого дивного, якщо згадати про попередню реакцію російської демократії на українське питання.

П. Стебницький, засуджуючи недалекоглядність урядового рішення, формальність його підходу, досить точно оцінив ситуа­цію, що склалася. В нарисі «Мозок Росії» він у червні 1917 року пи­сав: «Уряд не бачить, а може, і бачить, та не вірить, що ця його постанова вириває з рук організованого і організуючого громадянс­тва керування українським рухом, і покидає той рух на роздоріжжі, в стані стихійного, бурхливого хвилювання...

Що з того? Автономія України, очевидно, страшніша для Росії, аніж всеросійська анархія»57.

3          іншого боку, відмова уряду мобілізувала українські сили, бо­ляче зачепила їх національне почуття. Україна, а особливо Київ, ви­рувала хвилями протестів, події жваво коментувалися в пресі, обго­ворювалися на зібраннях та мітингах. Ситуація переросла факт уря­дового рішення. Воно дало лише формальну причину для того, щоб національні чинники революції опинилися на гребені політичного життя. «Киевская мысль» 6 червня змушена була визнати, що «минулого тижня хвилі українського народного руху підіймалися високо і круто».

2 червня закінчив свою роботу Всеукраїнський селянський з'їзд. Два дні його делегати обговорювали наслідки переговорів де­легації УЦР у Петрограді. З'їзд одностайно підтримав домагання

Центральної Ради та доручив Всеукраїнській раді селянських депу­татів "негайно виробити проект положення про автономію Украї­ни"58. Співзвучні резолюції ухвалила Всеукраїнська конференція УПСР, що відбулася одразу за з'їздом. Ситуація була така, що «треба було йти революційним шляхом, шляхом доконаних фактів, — згадував М. Ковалевський. — І цим шляхом Українська Цент­ральна Рада після деяких вагань пішла»59.

Найвагомішим з таких фактів стало проголошення Централь­ною Радою 10 червня І Універсалу, звернення до українського на­роду. В ньому констатувалося, що Тимчасовий уряд не може дати ладу в Україні, і на цій підставі формулювався заклик — «однині самі будемо творити наше життя»60. Зачитаний на II Всеукраїнсько­му військовому з'їзді Універсал знайшов ентузіастичну підтримку 2500 делегатів, які представляли бл. 2 млн українців-військовослуж-бовців фронтових та тилових частин армії. З'їзд у своїй резолюції висловив недовіру Тимчасовому урядові, зазначив, що уряд «цілковито не розуміє національних відносин на Україні», «загострює національні конфлікти на Україні, перешкоджає вели­кій організаційній роботі українського народу». Зважаючи на це, з'їзд вимагав негайно приступити «до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу»61.

Непоступливість уряду зазнала осуду в українському середови­щі, а радикільні дії Ради викликали бурю захоплення. На адресу УЦР після 10 червня надійшли сотні телеграм, які підтримували ідеї Універсалу й ганьбили урядове рішення. Обговорення Універ­салу стало загальнонародною справою і перетворилося в свого роду плебісцит українців, у ході якого визначилася недовіра до Тимчасо­вого уряду і підтримка Центральної Ради. Як приклад, наведемо ін­формацію про збори українців Київської округи шляхів сполучен­ня, які 16 червня жваво обговорили ситуацію, що склалася в Украї­ні після проголошення Універсалу. В промові інженера Пилипчука йшлося про централістичну російську систему, яка витягає з Украї­ни «усі кращі соки» і спрямована не на поліпшення добробуту та культури всієї держави, а лише Московщини. В результаті ухвалена одноголосно резолюція вітала Центральну Раду як вищий урядовий орган України, а Універсал визнала «за акт величезної національ­но-політичної ваги, що є правдивим висловом волі українского народу».

Абсолютно протилежними, мінорними виявилися настрої в не­українському середовищі. І праве, і ліве крило (за винятком більшо­виків) російської революційної демократії кинулися таврувати дії українців. Кадетська «Речь», меншовицька «Рабочая газета», есе­рівське «Дело народа» відкрито критикували Універсал, звинува­чували Центральну Раду за «ленінство у національному питанні»62. Ухвалення Універсалу газета «Речь» кваліфікувала як ще одну лан-

ку німецького плану розкладу Росії, а дії Центральної Ради — як відмову підкорятися Тимчасовому урядові. Кадетський орган вва­жав, що «вчинок українців є прямим злочином проти закону, який вимагає проти себе негайного застосування суворих законних пока­рань»63. Кадети відверто підштовхували Тимчасовий уряд до засто­сування сили проти Центральної Ради, тому що були переконані, що українці матимуть проти себе не лише уряд, але й осуд рішуче всіх громадських російських сил, за винятком більшовиків. Остан­нє сподівання виявилося вірним. Часопис меншовиків-оборонців «Рабочая газета» 15 червня надрукував статтю, вже назва якої — «Отложение Украины» — не залишала сумнівів щодо головного напрямку розвитку думки. Центральна Рада звинувачувалася в то­му, що стала на надзвичайно небезпечний шлях, який веде до ускла­днення і так неймовірно важкого становища Росії. 16 червня міністр Тимчасового уряду й одночасно лідер російських есерів В. Чернов опублікував статтю з промовистою назвою «Ложный вывод из пра­вильной предпосылки». Зі статті стає очевидним, що російські есе­ри не проти принципу самовизначення націй (хай принцип існує), а проти його конкретної реалізації. Того ж дня меншовицьке «Единство» надрукувало виступ Г. Плеханова. Цей старий політик, який вже не брав участі в реальному політичному житті, а лише спостерігав його, не будучи пов'язаним з владою, дозволив собі не без задоволення кинути кілька звинувачувальних реплік у бік уря­ду. Він критикував Кабінет міністрів за несвоєчасність і немотиво-ваність відмови. В принципі, вважав Плеханов, можна було визнати за українцями право на самовизначення. Але далі видатний російсь­кий соціал-демократ робить цікавий висновок: «Якщо на Тимчасо­вий уряд падає досить значна доля відповідальності за українські події, то іншу, не менш значну долю відповідальності несе Цент­ральна українська рада». В чому ж її провина? Виявляється, вона не мала права вдаватись до крайнощів, варто було більш делікатно (Плеханов вживає слово «законно») тиснути на уряд, зрештою, вда­тись до апеляції до великоруського народу, який би знайшов спосіб змусити уряд піти на поступки українцям. Очевидно, що Плеханов думав приблизно так, як і Чернов: в принципі нічого не мав проти права на самовизначення, але конкретні кроки до його здійснення не виправдовував; пропозиція ж звертатись до російського народу взагалі була неприхованою демагогією, оскільки, за винятком біль­шовиків, жодна російська політична партія не заступилась перед урядом за українців. Отже, як ми бачимо, російськими політиками дії українців відверто чи замасковано засуджувалися. Особливо не­примиренно це робили російські націоналісти, рупором яких висту­пав «Киевлянин» В. Шульгіна. В противагу українській делегації до Петрограда відправилася з Києва контроверсійна делегація това­риства «Русь», «югороссов» та «Русского торгово-промышленного общества».

З початку червня у київських радах робітничих і солдатських депутатів перманентно обговорювалося національне питання. 15—16 червня на об'єднаному засіданні виконкомів громадських організацій Києва було схвалено резолюцію, яка засуджувала дії Центральної Ради. Нарада ж Київського губернського й повітового земств Універсал підтримала, висловивши при цьому готовність працювати у тісному контакті з УЦР та надати їй матеріальну допо­могу. Аналогічну позицію зайняла нарада Полтавського губернсько­го земства, загальні збори Полтавської ради робітничих та солдатсь­ких депутатів, численні повітові селянські з'їзди. В непоодиноких випадках Центральну Раду бажали бачити Українським Тимчасовим Урядом, а Універсал ухвалювали рішуче втілювати в життя.

Аналізуючи тогочасні події, не можна не помітити, що Універ­сал викликав нове після повалення самодержавства потужне підне­сення мас, ще дужче сконсолідував український національно-визво­льний рух, а Центральну Раду зробив безсумнівним політичним лідером України. Одностайна підтримка Універсалу українцями-во-яками перетворила УЦР у політичну фігуру загальноросійського масштабу, протистояння з якою не обіцяло нічого втішного для Тимчасового уряду.

Спочатку Тимчасовий уряд не прямо, а опосередковано через Юри­дичну нараду, де домінували кадети, так оцінив події у Києві: «Представники українських партій не зупинились перед актом відкри­того заколоту, який несе небезпеку державній єдності Росії і завдає важ­кого удару російській демократії... Покладаючи всю відповідальність за цей акт на його винуватців, Тимчасовий уряд з свого боку категорично не визнає за так званим універсалом українського народу будь-якої си­ли. Він висловлює тверду впевненість, що вірна російській революції більшість українського народу його повністю відкине»64.

Висловлене сподівання не виправдалося. Енергія, з якою вибу­хнув український рух, його сконсолідованість і одностайність у під­тримці Універсалу змусили російську революційну демократію в Україні переглянути свої позиції і визнати відкриту боротьбу з УЦР безперспективною. Тим же шляхом пішов і Тимчасовий уряд. 15 червня відбулося спеціальне засідання уряду, яке розглянуло ситу­ацію в Україні й винесло два рішення. По-перше, звернутися до українського народу із спеціальним зверненням, в якому було б обґрунтовано небезпечність схваленого УЦР Універсалу, а також погляд уряду на цей документ. По-друге, уряд ухвалив створити ко­місію з найавторитетніших на той час в Росії громадських діячів (С. Урусов, П. Кропоткін, В. Короленко, В. Вернадський, С Ольденбург, С. Шликевич, І. Демидов), якій належало виїхати в Україну і на місцях ознайомитися з потребами і побажаннями укра­їнців. Принагідно ж відзначимо, що справа створення комісії одра-

зу провалилася, проектовані до неї діячі не згодилися брати в ній участь. Що ж до звернення, то воно, підписане прем'єр-міністром, було опубліковане наступного дня. Тимчасовий уряд намагався до­вести, що він не ворог Україні, що вважає своїм обов'язком «прийти до згоди з громадсько-демократичними організаціями України щодо тих перехідних заходів, які в подальшому можуть і повинні бути схвалені, щоб забезпечити права українського народу у місцевому управлінні та самоуправлінні в школі та суді — захо­дів, які підготовляють перехід до того остаточного вільного ладу, який Україна повинна отримати з рук Всенародних Установчих Зборів». Але, зрештою, звернення закликало українців «не йти згу­бним шляхом роздрібнення сил вільної Росії»65. Через кілька днів уряд направив до Києва повноважну делегацію з чотирьох міністрів для ведення переговорів з Центральною Радою.

Досягнутий під час переговорів компроміс, як і його наслідок — II Універсал Центральної Ради, безумовно, не мали такого резо­нансу в українському середовищі, як І Універсал, проте нам не вда­лося знайти документів, які б зафіксували негативне ставлення українців до досягнутої угоди. З окремих виявлених резолюцій мо­жна зрозуміти, що вона розглядалась як певний крок уперед до ре­алізації ідеї автономії. Так, жителі Канева 4 липня урочисто відс­вяткували оголошення II Універсалу й ухвалили визнати «Центральну Раду яко володаря, як вищу краєву владу, як тимчасо­ве правительство на Україні»66. Київський повітовий селянський з'їзд 9 липня ухвалив співзвучну попередньому рішенню резолю­цію: «Вітати Центральну Українську Раду як вищий законодавчий орган всієї України», а Генеральний Секретаріат визнати «тимчасовим революційним правительством, виконувати всі його постанови та накази і проводити їх у життя»67.

II Універсал вніс певне пом'якшення міжетнічних стосунків, його вітали не лише українці, а й росіяни, поляки, євреї. Громадські організації північних повітів Чернігівської губернії, які відзначали­ся поліетнічним складом населення, зібравшись на нараду 9 липня у Новозибкові, вирішили, що «північні повіти губернії (Новозибків-ський, Мглинський, Стародубський, Суразький та Новгород-Сівер-ський) не відділяються від південних, а залишаються на території автономної України з обов'язком забезпечення прав меншин»68. 11 липня відповідно до досягнутої в Києві угоди представники націо­нальних меншин уперше взяли участь у роботі Малої Ради. Загалом у складі УЦР їм було виділено 202 мандати. Здавалося, що принай­мні de-facto питання національно-територіальної автономії України вже вирішене. Але, як з'ясувалося згодом, це була оманли­ва поверхова візія.

Угода між урядом і Центральною Радою мобілізувала антиук­раїнські сили. На знак протесту проти київських домовленостей на

початку липня Тимчасовий уряд залишили міністри-кадети, за ни­ми у відставку пішов прем'єр-міністр Г. Львов . Уряд болюче пере­живав кризу та зміну персонального складу. Природу липневої міністерської кризи ініціатор київських переговорів І. Церетелі по­яснював тим, що керівники кадетської партії перейшли на позиції великодержавного шовінізму та російського націоналізму. Висуну­вши гасло боротьби з автономістськими прагненнями народів Росії, «вони сподівалися пробудити націоналістичні інстинкти в російсь­ких (русских) народних масах і знайти серед цих останніх в царині національного питання більше співчуття, ніж у питаннях соціаль­ного законодавства чи аграрних законів, де їх класова позиція від­штовхувала від них широкі трудящі верстви російського народу»69. Певним чином їм це вдалося.

26 липня у Києві відбулася ганебна збройна провокація донських козаків та кірасирського полку проти українського полку Б. Хмельницького. В момент виступу з Києва на фронт богданівці бу­ли обстріляні, і 20 з них загинули. Інцидент з богданівцями показав, якою непростою виявилася справа українізації в армії. Вона гальмува­лася не стільки тим, що уряд ухилявся від чітких рішень, скільки від опору українізації російського офіцерства та рядового складу.

У липні в російській пресі почалися інсинуації на тему таємних стосунків УЦР з урядами Австро-Угорщини та Німеччини. Як по команді активізувалася діяльність шовіністичних російських орга­нізацій, які демонстративно протестували проти «примусової укра­їнізації», доводили, що політика Центральної Ради є ворожою Росії й не відповідає бажанням більшості місцевого населення. Показо­вою в цьому зв'язку була стаття В. Шульгіна «Против насильствен­ной украинизации Южной Руси», опублікована «Киевлянином» 18 липня, а також видрукована окремою листівкою. її автор звинува­чував Тимчасовий уряд у тому, що він не мав права домовлятись з Центральною Радою, як і визнавати Південь Росії Україною, а його населення — українцями. Співзвучним статті В. Шульгіна виявив­ся лист ради професорів Київського університету до Тимчасового уряду. Стара російська реакційна професура залякувала владу тим, що позиція керівників українського руху в Києві загрожує російсь­ким загальнодержавним інтересам. У неї не було сумніву, що «мова йде про досягнення чогось багато більшого, ніж обласна автономія України; що керівники українського руху прагнуть до повного по­літичного відмежування і відчуження від решти Росії тих областей, які вони визнають українськими»70.

Університетських професорів підтримали їх колеги з Політех­нічного інституту. 6 серпня 1917 р. рада КПІ направила Тимчасово­му урядові спеціальну записку, в якій застерігала проти того, що «група осіб поставила собі за мету підняти у нашому краї політич-

ний рух з метою відділити від країни частину території і створити Українську державу». Лист доводив, що цей рух не має нічого спільного з народними масами, не знаходить у них підтримки і є нічим іншим, «як спробою з боку групи осіб захопити багатий край і стати на чолі його управління». Угода 2 липня, на думку авторів листа, посилила позиції «групи», яка вже намагається здійснити ор­ганізацію та захоплення влади через Генеральний секретаріат та Центральну Раду.

Головне смислове навантаження «записки» містяться в заключ­них абзацах, які, власне, все й пояснювали: «Считаем необходимым отметить, что в случае удачи упомянутого захвата, в особенности в пределах, намеченных Радой, отпадает от России край с богатейшей почвой, с каменноугольными копями, дающими в настоящее время до 3/4 всего добываемого каменного угля, с богатыми рудными месторо­ждениями, залежами соли и другими природными богатствами, обес­печивающими пышный расцвет сельского хозяйства и промышленно­сти. Край этот отличается наивысшей в России по своей интенсивнос­ти сельскохозяйственной культурой, интенсивными свеклосахарными плантациями, питающими развитую в крае сахарную промышлен­ность, составляющую громадную долю всей сахарной промышленно­сти страны. Он прилегает к Черному морю с прекрасными гаванями и, будучи потерянным, отрежет остальную страну от Черного моря. По­теря этого края вызовет глубочайшее потрясение в стране и может по­влечь за собой самые роковые последствия для нашей Родины.

Ввиду всех вышеизложенных соображений, во имя спасения и на благо Родины, Совет Киевского политехнического института по­днимает к Временному правительству свой предостерегающий го­лос о смертельной опасности для Родины, о необходимости твер­дой и определенной, неколеблющейся политики в целях сохране­ния целости государства, избежания ужасов гражданской войны и доведения страны до Учредительного собрания»71.

З подібних позицій атакував уряд великий промисловець М. фон Дітмар. Він був проти включення до складу автономної України Харківської, Катеринославської, Таврійської та Херсонсь­кої губерній, на території яких розташовувалися Донецький вугіль­ний і Криворізький залізорудний басейни. Для нього було цілком неприпустимим, щоб вугільна та металургійна промисловість були передані «провинциальной автономии и, может быть, даже федера­ции, основанной на резко выраженном национальном признаке». Якщо децентралізація Росії і припустима, вважав він, то поза всяки­ми національними автономіями. Один з його головних висновків: «... Весь Харьковский район в составе губерний Харьковской, Ека-теринославской, Таврической и части Херсонской должен быть со­всем исключен ввиду его государственного значения из района пре-

дполагаемой автономии украинской, ибо нельзя производить опас­нейших экспериментов в области, которая никогда и ни под каким видом не подлежит какому-либо отчуждению как важнейшая часть государственного организма»72. Це була відверта спроба тиску на уряд правих російських кіл, консолідуючим центром яких стала партія кадетів. її члени довго не давали згоди на те, щоб увійти в но­вий, очолений О. Керенським склад уряду, а пішли туди, лише ви­ставивши ряд жорстких умов. Саме кадети стали ініціаторами зла­му урядом досягнутих у Києві домовленостей.

Кадетська «Речь» 2 серпня в статті «Украинские затруднения» закликала уряд в українському питанні піти далі шляхом, яким він пішов, розпустивши фінляндський сейм. Мотивувала газета це тим, що «політика національностей в багатьох випадках далеко вихо­дить за межі того, що припустимо при збереженні єдності та непо­дільності Росії». Газета відверто говорила, що плани національного перевлаштування Росії розраховані на послаблення та поразку Росії у війні: «Сміливе "нехтування" принципу неподільності Росії об'єднує і безстрашних великоросійських, і українських соціалістів з німецькими "українських" справ майстрами». В іншому матеріалі газети «Речь» професор Петроградського університету, відомий правник Б. Нольде, на розгляд якого уряд передав підготовлений Центральною Радою «Статут Генерального секретаріату», не при­ховував свого неприйняття ситуації. «Ні України, ні її Ради в росій­ськім праві до поїздки трьох міністрів не було, — писав він. — Ка­жуть, що їхнє фактичне існування уявляється дуже сумнівним, але на цьому не варто тепер наполягати. Угода, звершена трьома мініс­трами і подана у формі декларації Тимчасового уряду від 2 липня та Універсалу Ради від 3 липня, не тільки накинула Раду Україні, але й Україну Росії»73. За поняттями Нольде, Україна — це лише область російської державної території, тому для нього було неприпустимо, щоб влада тут належала Центральній Раді та її органові Генераль­ному Секретаріатові, а за російським урядом залишалося лише «голе право» затвердження секретаріату.

У контексті цих подій 4 серпня Тимчасовий уряд замість того, щоб схвалити «Статут вищого управління України», видав «Тимчасову інст­рукцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду», якою обме­жив дію повноважень Генерального секретаріату територією Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і частково Чернігівської губерній і до того ж скасував секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів.

Урядова інструкція викликала довгу й болючу кризу Централь­ної Ради, яку розривали суперечності та сумніви при спробі визна­чити своє ставлення до урядового рішення. Нарешті, Рада згодила­ся  на  інструкцію.  Найповніше  пояснення  цієї позиції дав

М. Грушевський у статті «Україна дійде свого»74. Головні ідеї стат­ті такі: УЦР добре розуміла, що від Тимчасового уряду, в якому го­ру взяли централісти-кадети, ворожі до українського уряду, біль­шого за інструкцію сподіватися не варто. Тому частина Централь­ної Ради кликала до розриву з урядом і повернення до революційної роботи, проте інша частина вважала необхідним використати ті ре­альні підстави, які «давала для утворення нового ладу на Україні навіть така «куца» автономія, яку давала інструкція уряду 4 серп­ня». М. Грушевський говорив ще про одну важливу деталь, на яку не можна було не зважати. А саме — про велику масу людності, яка не хотіла цілковитого розриву з урядом. Очевидно, йшлося про лю­дей з російською чи малоросійською ідентичністю, для яких авто­номія дозволяла зберегти зв'язок з Росією. Це була велика і складна проблема. В містах таких людей було дуже багато, можливо, не всі вони активно брали участь у політичному житті, але їх настрої справляли на рух цього життя суттєвий вплив. Члени Центральної Ради повинні були на це зважати. С. Єфремов писав, що захватний метод може дати швидкі результати, але чи будуть вони довготри­валими? «... Не треба забувати, — писав він, — що культурні меншості на Україні, елемент найбільш культурний, здебільшого зрусифікований, і мимоволі тягнутимуть до старого, підсилюючи тим наших чорносотенних ольстерців. Тут мало самого порозумін­ня з меншостями та забезпечення їхніх прав, тут треба ще утворити тісний зв'язок їхніх інтересів з автономним ладом на Україні, бо тільки тоді вони стануть громадянами землі української»75.

Влітку Центральна Рада намагалася вирішити цю проблему, і після компромісу з урядом опонентів і відкритих ворогів української автономії стало менше. Загальною масою населення ідеї автономії України сприймалися восени набагато спокійніше, ніж весною. За це Центральна Рада заплатила досить високу ціну: морально пов'язала себе з урядом, який з початку осені 1917 р. почав стрімко втрачати владу і контроль над країною. З цього приводу С Єфремов у цитова­ній вище статті «На повороті» не без гіркої іронії зазначав, що украї­нці потрапили на роль героя, який опинився біля фатального стовпа з зловісним написом: підеш праворуч — втратиш коня, ліворуч — сам загинеш, прямо — коня втратиш і сам пропадеш»76.

В широкому потоці радикалізації суспільних настроїв з початку осені 1917 р. не важко було помітити українські голоси, які таврува­ли Тимчасовий уряд за штучне розчленування України та перепони, які він чинив діяльності Генерального секретаріату, і зовсім зникли характерні для початку революції ентузіастичні голоси його під­тримки. На шпальтах «Нової ради», «Народної волі», «Робітничої газети» друкувалося чимало документів, що засвідчують протести загальних зборів, з'їздів українських земель, відірваних з-під

юрисдикції Генерального секретаріату, проти антиукраїнської по­літики Тимчасового уряду. В значній кількості документів вислов­лювалась моральна підтримка Центральній Раді, а головне — про­пагувалася програма конкретних дій, аби зламати ганебний стан ре­чей і повернутися до угоди 3 липня і навіть до квінтесенції І Універ­салу: самим творити наше життя.

Так, II конференція УПСР, яка відбулася 4—7 вересня 1917 р., знову говорила про ідею якомога швидшого скликання Українсь­ких установчих зборів незалежно від Всеросійських установчих зборів. Ця ж ідея була підтримана 6 вересня виконкомом Всеукраїн­ської ради робітничих депутатів, а в кінці вересня зайняла цетраль-не місце в декларації Генерального секретаріату. В ній, зокрема, йшлося про те, що «основою нового життя кожна нація вважає пра­во на своє національно-державне самовизначення. Українська де­мократія голосом своїх з'їздів, організацій і революційного парла­менту — Центральної Ради — виразно визначила майбутній націо­нально-політичний стан свій як рівноправного, державного тіла в федеративній республі- ці Росії»77.

Далі в декларації йшлося про те, що Генеральний секретаріат має «забезпечити українському народові державне право на його землі», і розгорталася програма невідкладних дій для порятунку України від економічної руїни, яка насувалася.

У вересні Центральна Рада скликала й провела у Києві з'їзд «поневолених народів» Росії. Одна з резолюцій з'їзду була цілком однозначною: «Для рятунку держави від тої руїни, яка на неї чекає, конче треба зараз же перебудувати державу на зовсім нових підва­линах, які не лишали б жодної можливості централізації»78.

Одночасно з пропагуванням гасел автономної України, федера­тивного переустрою Росії УЦР розгорнула критику дій Тимчасово­го уряду. Спочатку це було зроблено опосередковано, через Всеук­раїнську раду селянських депутатів, друга сесія якої відбулася 2—5 вересня у Києві. Вона висловила підтримку Центральній Раді і ви­магала від Тимчасового уряду розширити компетенцію Генераль­ного секретаріату, а також поширити його владу на всю етнічну українську територію.

10 вересня Мала Рада виробила наказ українським посланцям на Демократичну нараду, яка скликалась для підтримки Тимчасо­вого уряду. В наказі йшлося про здійснення автономії України в по­вному обсязі, визнання за всіма націями нічим не обмеженого права на самовизначення, проведення крайових установчих зборів, пере-дання в Україні влади в руки УЦР та Генерального секретаріату. Коли речник Української Центральної Ради М. Порш намагався ознайомити Демократичну нараду з цим наказом, йому влаштували обструкцію з вигуками: «В Якутский край его!». М. Грушевський

згадував, що після Демократичної наради в українських колах біль­ше, ніж коли-небудь виникло «бажання відчепитися від усяких ра­хунків з нею (російською демократією. —Авт.) й іти своєю доро­гою»79. Досить чітко напрям цієї дороги визначив IV з'їзд УСДРП (ЗО вересня — 3 жовтня 1917 p.). Він визнав «за необхідне постави­ти на порядок денний партійної діяльності будування Української Демократичної Республіки, котра має стати в федеративному зв'яз­ку з Російською Республікою, а коли би се було можливо, і з іншими європейськими республіканськими державами»80. Це завдання з'їзд доручив ЦК УСДРП занести до партійної програми.

20 жовтня у Києві відкрився III Всеукраїнський військовий з'їзд. Вітаючи делегатів з'їзду, один з лідерів українських есерів М. Ковалевський почав з того, що надії, викликані І Універсалом, не виправдалися через те, що керівники УЦР стали на компроміс­ний шлях, проти якого виступали українські есери. Тепер УПСР за­кликає, наголосив М. Ковалевський, до «утворення власними сила­ми Української Демократичної Республіки» .

З'їзд привітав цей заклик оплесками і вніс його до своїх резолю­цій. Не менш радикальним був виступ В. Винниченка, який заявив, що генеральні секретарі не є чиновниками Тимчасового уряду, а сам Генеральний секретаріат непідзвітний Тимчасовому уряду, а тільки українській демократії, що його утворила. Отже, найчислен-ніші і найвпливовіші українські партії (УПСР та УСДРП), які мали більшість у Центральній Раді, взяли курс на проголошення України демократичною республікою.

Невідомо, коли і в який спосіб УЦР вдалося б проголосити таку республіку, якби Тимчасовий уряд залишився при владі. Найвіро­гідніше, це сталося б самочинно за сценарієм проголошення І Універсалу, але швидке падіння уряду знищило останні ймовірні перешкоди на цьому шляху. III Універсал, проголосивши Українсь­ку Народну Республіку, логічно завершив розвиток українського національно-визвольного руху відновленням державного статусу України. Документи не дозволяють чітко відслідкувати реакцію в Росії на III Універсал. Революційна демократія там була зосередже­на на Жовтневому перевороті у Петрограді, проте можна аргумен­товано говорити про те, що в Україні проголошення УНР на тлі пет­роградських подій особливих протестів російської демократії не викликало. Чернігівський історик В. Бойко, досліджуючи ставлен­ня міських дум України до III Універсалу, дійшов висновку, що «під безпосередньою загрозою більшовизації України навіть думи, склад яких не можна назвати проукраїнським, вважали за доцільне підтримувати українську владу. В такому разі вони старанно обу­мовлювали приналежність України до складу Росії, а думи сходу, півдня України, півночі Чернігівщини — також право остаточного врегулювання територіального питання Всеросійськими Установ­чими зборами та результатами плебісцитів»82.

Дещо по-іншому російська демократія в Україні зустріла IV Універсал, за яким УНР ставала суверенною державою. При ухва­ленні документа Малою Радою представники меншовиків голосу­вали проти, а російські есери — утрималися (на той час кадети та більшовики вийшли зі складу УЦР). На засіданні Малої Ради 12 січ­ня 1918 р. представник меншовиків знову намагався довести хиб­ність рішення про самостійність України. Його промова, з одного боку, була підтримана оплесками невеликої частини публіки, яка сиділа на хорах, а з іншого — викликала бурю лайки, галасу та обу­рення від симпатиків самостійників. У той момент, принаймні в Ки­єві, за спостереженнями П. Христюка, «на очах відбувався поділ ро­бітництва та інтелігенції Києва на два табори не стільки по класо­во-соціальних ознаках, скільки по національній приналежності: з одного боку творився антиукраїнський російсько-жидівський та­бір, з другого — все більше ізолювалися та зменшувалися сили української революційної демократії»83. На переконання цитовано­го автора у великих містах панували «общеруські» настрої, а «майбутні колчаківці, денікінці й інша контрреволюційна наволоч здебільшого «вітала» большевиків, як носіїв перемоги московсько­го, великоруського центру над «сепаратистами» — «українцями»84.

Отже, українсько-російські стосунки в 1917 р. мали особливий вплив на хід революційних подій в Україні, фактично перетворив­ши їх в Українську революцію, основним завданням якої стало ви­рішення національного питання. Українська революційна демокра­тія намагалася співдіяти з російською, в межах можливого йшла на поступки, свої державотворчі плани будуючи на автономістсько-федералістичній платформі. Однак ці поступки так і не були по-ціновані російською демократією, яка і в них часто бачила замах на єдність Росії, а не спробу принципової модернізації державного устрою країни. Російська революційна демократія так і не змогла поступитись принципом неподільності, що зрештою стало одним з факторів падіння Тимчасового уряду, а згодом — розгортання гро­мадянської війни.