Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.2. Провал проекту малоросійської України

Провал проекту малоросійської України

 

Жовтневий переворот 1917р., проведений більшовиками проти Тимчасового уряду, з одного боку, відкрив шлях до процесу дезін­теграції Росії, призвів до появи на її території числених терито­ріальних та національних державних новоутворень, а з другого — розв'язав довготривалу громадянську війну. Більшовицький пере­ворот підштовхнув українців до проголошення Української Народ­ної Республіки, а згодом, у січні 1918 р., — до оголошення повного державного суверенітету. В такий спосіб українці намагались зали­шити на скрижалях всесвітньої історії свій власний рядок, дистан-ціюватись від громадянської війни, яка розгорталась в Росії. Проте це слабо вдалося. Україна виявилася надзвичайно сильно інтегро­ваною в політичне та економічне життя Росії; можливо, ще силь­ніше вона виявилась вмонтованою в російську масову свідомість, яка не уявляла собі Росію без Києва, Харкова та Одеси. Неукраїнсь­ка частина міського населення України, а вона складала близько 70 % всього міського населення, холодно або нейтрально постави­лась до проголошення державного суверенітету УНР. Однак до літа 1918 р. в російсько-українських стосунках спостерігалась певна па­уза, спричинена подіями як в Україні, так і в Росії.

Ключове значення в українській історії того часу мав гетьман­ський переворот 29 квітня 1918 р., в результаті якого Центральна Рада була розпущена, а влада потрапила до рук П. Скоропадського, нащадка старого козацького роду, аристократа, генерал-лейтенанта російської армії. При обраній нами темі нема потреби звертатись до питання підготовки та проведення перевороту, але варто при­дивитись до постаті самого П. Скоропадського.

Віддаючи належне П. Скоропадському за організацію на еміг­рації консервативного гетьманського руху, зізнаємося, що його постать дуже важко вписати в український національно-визволь­ний рух 1917 р., хоч такі спроби в сучасній історіографії зустрічаю­ться. Так, у доповіді, зробленій на III Міжнародному конгресі украї­ністів (Харків, серпень 1996), Я. Малик твердить, що «із утворен­ням у березні 1917 р. Центральної Ради П. Скоропадський визнав її політичну владу в Україні і намагався з нею співпрацювати. У поро­зумінні з Генеральним секретаріатом він у серпні 1917 р. здійснив українізацію 34-го корпусу російської армії»85. Далі цей автор пере­повідає досить поширені в літературі думки про те, що корпус П. Скоропадського «став найбільш дисциплінованим українським військовим формуванням» і «особливо прислужився до проголо­шення III Універсалом Української Народної Республіки»86. Сам генерал користувався підвищеною популярністю і авторитетом се­ред українських військових кіл, але керівники УЦР поставились до нього з упередженням як до політичного суперника, діяльність яко­го намагалися скомпрометувати. Наслідком цього став не тільки конфлікт між П. Скоропадським та УЦР, але й розкол в українсько­му національному русі. Не важко зрозуміти, що в даному разі бажа­не видається за дійсне. Для цього заглянемо в «Спогади» П. Ско­ропадського. Останній не приховує, що у березні — квітні 1917 р. в оцінці українського руху, тобто діяльності Центральної Ради, со­лідаризувався з статтями чорносотенного «Киевлянина», а до ідеї українізації війська ставився упереджено. Корпус українізував він не за згодою з Генеральним секретаріатом, а з прямого наказу голо­внокомандуючого Південно-Західним фронтом генерала Л. Корнілова, якого, однак, застеріг з приводу того, «що корпус може стати згодом серйозною підставою для розвитку українства в не­бажаному для Росії сенсі і т.ін.»87.

Отже, говорити про політичну діяльність П. Скоропадського в 1917     р. немає вагомих підстав. Немає їх і для тверджень про альтер­ нативність генерала в цей період Центральній Раді та про його при­четність «до розколу в українському національному русі між народницькою      і      консервативною      течіями»88.      Генерал П. Скоропадський був далекий і від одних, і від інших. Він згадує, що в кінці грудня 1917 р. випадково відвідав одне з засідань само­стійників. Якщо вони йому чимось і впали в око, то лише тим, що їх
соціальна програма була правішою від решти партій, та ще тим, що вони були прихильниками безумовного порядку в армії. Цього ви­ явилося явно недостатньо, і П. Скоропадський підсумовує: «Я тіль­ки раз був у них. Вони мені здалися нецікавими базіками, фанатика­ми, які абсолютно не рахувалися з реальними умовами. Напевно, і я
їм особливо не сподобався»89. Написані гетьманом спогади не зали­шають сумнівів у тому, що П. Скоропадський був людиною росій­ської культури, з великим сентиментом до Росії. «Звичайно, само­стійність, якої тоді доводилося суворо дотримуватися із-за німців,
які твердо на цьому стояли, — зізнається він, — для мене ніколи не була життєдайною, але я думав, — та так би воно й було, — німці змінили б свою політику в бік федерації України з Росією»90. Світоглядні та політичні орієнтири гетьмана весною—літом 1918     р. залишаються недостатньо з'ясованими. Існує надзвичайно стисла, лапідарна характеристика, яку отримав П. Скоропадський від німецької контррозвідки: «аристократ, монархіст, генерал, багатий по­
міщик, слабовольний, але честолюбний»91. Найменших ознак українськості в цій оцінці не знаходимо, хоча вони були зафіксовані в харак­ теристиці іншого ймовірного кандидата у гетьмани і, треба думати, спеціально цікавили німецьку контррозвідку. Зважаючи на соціальне походження і становище, виховання і фах П. Скоропадського, ця хара­ктеристика є цілком об'єктивною, але, здається, не зовсім повною.

Схоже, що під впливом революційних подій, особливо кінця 1917 — початку 1918 p., в свідомості П. Скоропадського відбули-ся-таки певні зрушення. Розуміючи, що повернення до старого до­революційного життя практично неможливе, він проймається ідеєю відродження козацького стану і козацької системи господарюван­ня, що передбачало перерозподіл поміщицької землі. З іншого бо­ку, він приходить до розуміння того, що українство — то не справа німецьких рук чи вигадка групки галицьких інтелігентів, а широкий масовий рух. Якщо довіряти його спогадам, то в першій половині березня 1918 р. він, залишаючись людиною російської культури, переконався в необхідності вільного національного розвитку. Од­нак національна «програма» П. Скоропадського була сформована в якомусь дуже загальному вигляді. Для того, щоб мати про неї точ­ніше і ширше враження, зацитуємо спогади мовою оригіналу: «В национальном вопросе считал, что нужно спасти этот богатейший край, выдвинув сильно украинский национализм, но не во вред рус­ским культурным начинаниям и не воспитывая ненависти к России, а давая свободно развиваться здоровым начинаниям украинства. Тяготения к Галиции и восприятия галицииского мировоззрения я не хотел, считая это для нас несоответственным явлением, которое привело бы нас к духовному и физическому обнищанию. Возмуща­лся теми великороссами, которые, не считаясь с жизнью, все твер­дят свое старое и смотрят на Украину, как на нечто, ничем не отли­чающееся от Тульской губернии. Считал, что в вопросе националь­ном мы должны идти смело и решительно вперед, что, если мы не станем на этот путь, то мы ничего не получим (цікаво поміркувати, кого під цим «ми» має на увазі автор: українців чи таки росіян? — Авт.). Меня смущала несколько мысль, что немцы стоят за само-стийну Украину во что бы то ни стало, но тогда я более чем когда-либо верил, что немцы не могут быть окончательными вершителя­ми наших судеб.. .»92. Сміливе і рішуче висунення вперед українсь­кого націоналізму в розумінні П. Скоропадського насправді вигля­дає досить помірковано. Але це вже зрушення.

Кадровий офіцер російської армії традиційно стояв поза політи­кою. Аристократ, генерал П. Скоропадський був саме таким до 1917 р. Революція змусила його стати на шлях політики, на якому весною 1918 р. він зробив свої перші самостійні кроки, проте за способом ду­мання та дії залишаючись людиною військовою. Переворот 29 квітня 1918 р. підготував і здійснив не політик, а генерал П. Скоропадський.

Нам треба з'ясувати останнє і найсуттєвіше: на яких соціальних і політичних засадах намагався збудувати Українську державу П. Скоропадський? Гетьман писав, що його програма була проста: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існу­вало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; прове­сти необхідні політичні й соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролета­ріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збіль­шення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків»93. Цей план знову видає у Скоропадському військового, а не політика. Генерал мислить за допомогою конкрет­них схем, які приводяться в дію чітко поставленими зверху вниз на­казами та їх безумовним виконанням знизу вгору.

Весь попередній життєвий досвід переконував гетьмана, що для призначення на високі державні посади «недостатньо бути українцем і бажати, щоб на Україні було добре. Потрібно мати ще деякі інші дані для того, щоб стати міністром»94. П. Скоропадський, як сам писав пізніше, доводив німцям те, у що свято вірив сам: «Якщо ми при цьому складі (уряду —Авт.), котрий у нас є, часто помиляємося, а це все майже люди, які мають за собою відомий до­свід державної роботи [...], то що ж буде, коли у мене будуть украї­нці»95.

Хоч перехід влади до рук гетьмана відбувався досить спокійно, труднощі, що виникли в найближчий за переворотом час, ускладни­ли подальше становлення режиму. Ще напередодні 29 квітня ви­явилися суттєві розбіжності між хліборобами-власниками і хлібо-робами-демократами. Останні, переважно українські заможні селя­ни, формально не брали участі в перевороті, а наступного за перево­ротом дня надіслали П. Скоропадському заяву, в якій висловили своє бачення завдань української державної влади, яка, на їх думку, «мусить бути щиро народною, демократичною, щиро українсь­кою»96. Хлібороби-демократи вимагали скликання повноправної, обраної всім народом Української Державної Ради. Виставлялися й вимоги стосовно формування уряду, до якого мали входити тількі ті, хто «показав свою вірність українській національній ідеї». Біль­ше того, в уряді не могло бути «людей, які тягнуть до Росії або до Польщі»97.

Соціалісти-федералісти, на підтримку і співпрацю з якими роз­раховував гетьман, виявилися шоковані переворотом. З травня во­ни звернулися до начальника штабу німецьких військ генерала Гре-нера з заявою, в якій зазначалося, що українське громадянство, сто­ячи на ґрунті української державності й демократичних традицій, відчуло себе «глибоко враженим русофільським, монархістським переворотом»98. На з'їзді УПСФ, який відбувся 10—13 травня, ге­тьманський уряд було визнано «недемократичним і в багатьох ви­падках реакційним і протидержавним». Партія оголосила, що «стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм членам вступати до його складу» .

Зрозуміло, що відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли українські соціал-демократи та есери. На підтримку гетьмана пуб­лічно висловилися лише об'єднання промисловців, торговців, фінансистів України (Протофіс) та крайовий з'їзд партії кадетів. Праві кадети, представники яких входили до гетьманського уряду, змушені були примиритися з існуванням Української держави ли­ше внаслідок тимчасових, кон'юнктурних, на їх думку, обставин. Українська ідея була їм ворожа. В резолюції кадетського з'їзду (8—11 травня, Київ) про проблеми влади говорилося так: «З'їзд, ли­шаючись вірним ідеалам партії та її програмі (як відомо, це було га­сло єдиної та неділимої Росії — Авт.), перед загрозою поневолення і загибелі краю від анархії та руїни визнає необхідною участь партії в державній роботі»100.

Для крайніх правих насамперед важливим здавався захист вла­сних класових інтересів, вони згодні були підтримати будь-яку си-

лу, яка б їх захистила і гарантувала недоторканість майна та капіта­лів. Князь Є. Трубецькой так описав ситуацію 1918 р. у Києві: «Аристократичний квартал Липки... нагадував жахливий привід минулого. Там зібрались Петербург і Москва; майже всі один одно­го знали. На кожному кроці зустрічались знайомі типові обличчя бю­рократів, банкірів, поміщиків з їх сім'ями. Відчувалося в буквально­му сенсі слова, що на їх вулиці свято. Звідси йшли розповіді про якусь вакханалію в царині спекуляції та наживи. Всі, хто мав вхід до урядових установ, промишляли всілякими дозволами на вивіз, на продаж і на перепродаж всіляких товарів. Поміщики поспішали від­шкодувати собі за те, що перетерпіли, і здирали, коли могли, з селян втричі за пограбоване. Праві та аристократи запобігали перед німця­ми. Знаходились і такі, які відверто лаяли німців і в той же час забіга­ли до них із заднього входу, щоб випросити собі те чи інше. Всі ці ро­сійські (русские) кола, повинен сказати, були набагато противніші, ніж німці». Князь Трубецькой називає людей означеного кола інтер­націоналістами з правого боку. Співчуваючи гетьманській владі, во­ни «відчували себе набагато ближче до німецького буржуя, ніж до російської демократії, і по суті надихалися гаслом «буржуї всіх кра­їн, єднайтеся». [...] їх страх перед революцією був куди сильніший їх російського національного почуття, а їх український "націоналізм" був лише наслідком падіння їх російського патріотизму. Цей інтер­націоналізм, переряжений в синій жупан, був просто-напросто став­кою на німців і нічим іншим»101. На думку мемуариста, цей тип лю­дей, прикриваючись гаслом «боротьби з більшовиками за будь-яку ціну», вважав, що «при необхідності можна поступитися єдністю Ро­сії, яка на той час вже стала "Совдепією"».

До близького по суті висновку дійшла відома американська до­слідниця російського націоналізму в Україні А. Процик. Аналізую­чи позицію правих російських та проросійських сил, які підтримали гетьманський переворот та склали соціальну базу гетьманського режиму, вона пише, що їх мовчазну або активну підтримку уряду­вання П. Скоропадського не важко зрозуміти. Великі землевласни­ки, підприємці та фінансисти, всі ті, кого можна віднести до право­го центру, ставили економічні інтереси вище національних, пого­джуючись терпіти політику українізації за умов одночасної рестав­рації їх бази. «Деякі з них, безумовно, розглядали українізацію як тимчасове явище, яке буде скасоване після відновлення порядку, — пише А. Процик. — їхніми головними противниками були більшо­вики та інші радикальні групи, включаючи українських соціалістів. Якщо поширення хаосу було б затримане за допомогою Німеччини чи незалежного, але консервативного Українського уряду, вони мо­гли б пожертвувати принципом територіальної єдності Росії»102.

Проте коло таких людей було дуже невеликим. Навряд чи мож­на погодитись з О. Субтельним, що це була одна п'ята всіх жителів України. їх було значно менше. Дещо більше було тих, хто прийняв гетьманський режим як тимчасове явище, як антибільшовицький анклав, в якому можна було лише пересидіти лиху годину, поки не відновиться природній стан речей. Люди з такою філософією йшли навіть на службу до українських державних установ, але зовсім не для того, щоб творити підвалини Української держави. Подібний підхід ілюструє фрагмент із спогадів В. Рейнбота, який займав в уряді П. Скоропадського високі посади товариша міністра внутріш­ніх справ та юстиції. До 1917 р. В. Рейнбот працював у російському міністерстві юстиції та Петроградській судовій палаті. Приймаючи запрошення І. Кістяківського, 1918 р. міністра внутрішніх справ Української держави, на посаду товариша міністра, В. Рейнбот так виклав своє політичне бачення ситуації: «... Абсолютная "само-стийнисть" Украины должна быть всецело поддерживаема, доколе не возродится правовая Россия. Тогда взаимоотношения Украины и Великороссии сами собой возвратятся к единству с известным ав-тономизмом Малороссии в связи с ее особым бытовым и хозяйст­венным укладом. Необходимо полностью использовать нынешний украинский национализм, чтобы его противопоставить течениям большевизма, врывающимся из-за советской границы, недопусти­мо, однако, на Украине руссофобское направление, которое приви­вают политики из Галиции»103.

Форма національно-державного будівництва, яку обрав гетьман, виявилася невдалою. Це була ні українська, ні російська держава, умо­вно її можна було б назвати малоросійською. Як вважає Я. Грицак, ге­тьманський режим прагнув впровадити нову концепцію української нації, яка б ґрунтувалась не на етнічній спорідненості, а на політичній лояльності до Української держави104. Можна припустити, що подібна форма лояльності могла б ствердитись, але для цього необхідні були тривалий час та додаткові сторонні фактори на кшталт іноземної вій­ськової присутності чи інших форм міжнародної участі.

У конкретних умовах 1918 р. українське суспільство, деформо­ване і політично, і соціально за сотні років існування в імперській системі, просто було нездатне до суголосних форм політичного життя. Час компромісів ще не настав. У суспільстві нуртували рево­люційні пристрасті, його роздирали соціальні та національні супе­речності. Саме вони перешкодили об'єднанню соціуму на демокра­тичній платформі Центральної Ради. Ці суперечності особливо да­лися взнаки при спробі використати як об'єднуючі консервативні цінності. Можна говорити, що реальних, суто українських модерних цінностей практично не існувало. Втративши наприкінці XVIII ст. останні атрибути державності, українське суспільство понад сто років усі свої сили спрямовувало на національно-визвольну бороть­бу, на ґрунті якої формувалася революційно-демократична тради-

ція, тоді як консервативна встелялася шаром етнографізму й архаїч­ності. Не випадково П. Скоропадському та його прибічникам у по­шуках національного відповідника твердої авторитарної влади до­велося вдатись до пошуків у сивій давнині. Форма гетьманату, за­позичена з часів козацької держави і станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але ж ніяк не реальною державотворчою традицією, тим більше ефективно діючою схемою.

Невміла спроба гетьмана знайти якийсь середньоарифметичний (малоросійський) вихід із становища зробили його мішенню, по якій намагалися стріляти з обох таборів. Українська демократія, яка на за­ключному етапі діяльності Центральної Ради, здавалося, зовсім втра­тила здатність до колективних дій, в опозиції гетьманові знайшла без­прецедентну підставу для об'єднання. З переходом до опозиції вона дістала змогу критикувати, вести боротьбу, електризувати маси. В 2-й пол. 1918 р. вона пережила справжній політичний ренесанс.

Те, що українська революційна демократія в діяльності гетьман­ської адміністрації визнавала лише за національну бутафорію, у пре­дставників загальноросійської орієнтації викликало тотально вороже ставлення як прояв сепаратизму. В Українській державі, як і в її попе­редниці УНР, вони вбачали чергову спробу України вчинити замах на «єдину і неділиму» Росію. Політика українофобії 1918 р. значно посилилась порівняно з попереднім роком, бо багато російських де­мократів, а також і відвертих монархістів, рятуючись від більшови­цьких переслідувань, осіли в Україні, яку намагалися перетворити на своєрідний П'ємонт для боротьби з большевизмом за відновлення Росії.

«Всі, хто тільки як-небудь міг, кинулися до нас на південь. Ки­їв, хоч і на короткий час, став дійсним всеросійським центром, — згадував відомий єврейський політичний діяч А. Гольденвейзер. — До нас переїхали правління всіх банків, крупні промисловці та фінансисти, представники аристократії та бюрократичних кіл. За ними потяглась і інтелігенція — адвокати, професори, журналісти. Всі кинулись в Київ.

В ці декілька місяців, з серпня по грудень 1918 р., у нас, можна сказати, перебував «весь Петроград» і «вся Москва». Були заснова­ні газети з петроградськими редакторами і співробітниками, в теат­рах гастролювали столичні артисти, в місцевих банківських філіа­лах притулились центральні правління банків»105.

За таких умов проводити політику українізації було неймовірно важко, майже неможливо, бо вона активно чи пасивно блокувалась російськими силами і підживлювала антигетьманські настрої. У 1918 р. в Україні легально й нелегально діяли десятки російських шовіністичних і монархічних організацій. За В. Станкевичем, мета

однієї з них полягала у вбивстві гетьмана і передачі влади «Союзу відродження Росії». Боротьбу з українською самостійністю мав за програму «Киевский национальный центр» на чолі з В. Шульгіним. Під назвою «Союз діячів України» у Києві діяв проросійський мо­нархічний союз. Українофобські настрої поширювалися в містах серед середніх верств, державних службовців та військових. Зразок цих настроїв знаходимо у цитованого вище А. Гольденвейзера: «Політика ця (внутрішня політика гетьманського уряду — Авт.) з самого початку гетьманства була абсолютно безпринципною. Поо­диноким постійним елементом в урядовій програмі було догоджу-вання німцям. Німці, очевидно, хотіли утворення незалежної Украї­ни, тому гвардійський офіцер Скоропадський став українським на­ціоналістом і самостійником. Але його націоналізм, як і націона­лізм його наближених та міністрів, не міг бути щирим; це був лице­мірний, притворний націоналізм. Коли Грушевський і Винниченко проводили українізацію і боролись проти російської мови, це могло здатись некультурним і шкідливим, але у всякому разі це було здій­снення мрії всього життя. Але коли нас стали українізувати Ско­ропадський та Ігор Кістяківський, то це виключно ображало і ко­робило своїм напускним, робленим характером.

Спираючись на ті кола, на які спирався уряд гетьмана, тобто на поміщиків, буржуазію та старе чиновництво, неможливо було про­водити на ділі українізаторську політику. Врешті-решт, люди, які не вміли говорити по-українськи, не могли українізувати, якими б національними титулами їх не називали. Тому весь історичний це­ремоніал, яким оточив себе гетьман, всі ці хорунжі, бунчукові, ота­мани й старшини, робили враження дурного маскараду»106.

У свою чергу, один з вождів білого руху генерал А. Денікін не приховував у своїх спогадах, що «багато видних гетьманських сано­вників і представників генералітету присилали "з оказією" в Добро­вольчу армію запевнення у своїй вірності російській ідеї. А більш експансивні, можливо, авантюристи, неодноразово "просили дозво­лу" влаштувати у Києві "дворцовий переворот". Приїжджав у штаб армії делегат навіть від гетьманського конвою»107.

Ці антигетьманські і одночасно антиукраїнські настрої впадали в око стороннім спостерігачам. Козачий генерал Черячукін, відвідавши Україну як представник Дону, відзначив: «Російські партії, починаю­чи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хворобливості лякаючись відокремленням України від Росії, з незрозумілою впертістю, хоч і ціною продажу України більшовикам, з гаслом: «Чим гірше, тим кра­ще, аби тільки не існувала самостійна Україна» вели наступ на гетьма­на»108. Як відверто писав у своїх спогадах П. Скоропадський, російські кола не хотіли ніякої України і думали, що можна повернутись до ста­рого: для них «я був лише перехідною стадією між Центральною Ра-дою і повним знищенням українства»   .

Показовим у цьому сенсі є ставлення до України і гетьмана білого руху, який з середини 1918 р. став уособленням небільшови-цької Росії. В сучасній історіографії є загальновизнаним, що біла ідея була погано розробленою насамперед тому, що рух «являв со­бою пістрявий конгломерат різних сил, які не тільки не змогли об'єднатися, але й не зуміли виробити скільки-небудь конструктив­них мети та завдань»110. З іншого боку, невизначеність, розмитість програми були наслідком свідомих дій, які скеровувались на те, щоб зберегти єдність антибільшовицької коаліції, не акцентувати увагу на економічних та політичних деталях майбутнього держав­ного устрою Росії. Однак при всьому цьому в білій програмі був пункт, якого не просто суворо дотри­мувалися, а перетворили в політичне кредо і навіть idee fixe. «Сохранение русской государственности являлось символом веры генерала Алексеева, моим и всей Добровольческой армии, — писав генерал А. Денікін. — Символом ортодоксальным, не допускавшим ни сомнений, ни колебаний, ни компромиссов»111.

Антон Денікін був внуком кріпака. Його батько, миколаївський солдат, за 20 років служби дійшов офіцерського чину, а у відставку вийшов майором. Це відкрило для Антона Денікіна шлях до війсь­кової кар'єри. Лютневу революцію генерал-лейтенант А. Денікін зустрів на фронті командиром корпусу. Тимчасовий уряд одразу ж висунув його на посаду начальника штабу ставки російської армії, влітку 1917 р. він командував спочатку Західним, а невдовзі Пів-денно-Західним фронтами. На цей час йому виповнилося 45 років. Це була зріла людина з цілком сформованим світоглядом російсько­го генерала. Поділяючи скептичні погляди головнокомандуючого російської армії Л. Корнілова на революцію, особливо той деструк­тивний напрямок, який визначився в її розвиткові з літа 1917 p., А. Денікін публічно висловив солідарність і повну моральну під­тримку корніловському виступу у серпні 1917 р. За це був Тимчасо­вим урядом арештований і посаджений спочатку до Бердичівської, а потім — Бихівської в'язниць, перебував під слідством. Після біль­шовицького перевороту в жовтні 1917 p., втікши з-під арешту, А. Денікін пробрався на Дон, де поряд з генералами М. Алексєєвим і Л. Корніловим став одним з творців Добровольчої армії.

Після смерті генерала Л. Корнілова А. Денікін став командую­чим Добровольчою армією, а згодом (після смерті М. Алексеева) — вождем білого руху, який очолював до березня 1920 р.

Перебуваючи в еміграції, А. Денікін створив одну з найвизнач­ніших мемуарних праць з історії революції та громадянської війни в Росії, яку назвав «Очерками русской смуты». Розглядаючи в ній стимули боротьби з радянською владою, а одночасно й стимули консолідації білого руху, генерал А. Денікін на перший план поста­вив російську національну свідомість. Насамперед він не міг виба­чити більшовикам приниження Росії через Брест-Литовську мирну угоду з німцями 3 березня 1918 р. «Мирный договор этот довершил распад России, наметившийся в результате ослабления и вырож­дения центральной власти и максимализма в национальных устрем­лениях», — писав генерал. Він вважав, що в такий спосіб Росія від­кидалася назад до початку XVIII століття, «теряя одним ударом все, что было приобретено за три столетия на Западе и Юге гениальны­ми усилиями ее собирателей, кровью ее воинства, трудами ее наро-да»112.

Гостре відчуття приниження національної гідності й стало го­ловним стимулом об'єднання антибільшовицьких сил, воно, на ду­мку генерала, зміцнило ідеологію протибільшовицького руху, роз­ширило його соціальну базу, призвело до появи внутрішніх фрон­тів. Все, що залишалось поза дискурсом російського націоналіз­му, не викликало у А. Денікіна жодних позитивних емоцій.

Російська національно-державна ідея домінувала в його по­літичному світогляді. А. Денікін не лише не приховував цього, а й відверто маніфестував. У підписаній ним декларації 23 квітня 1918 р. говорилося, що Добровольча армія бореться за порятунок Росії шляхом: 1) створення сильної, дисциплінованої армії; 2) не­щадної боротьби з більшовизмом; 3) встановлення у країні єдності державного та правового порядку113. 1 листопада 1918 p., виступа­ючи на урочистому відкритті Кубанської Надзвичайної Ради, А. Де­нікін переконував, що «не должно быть армии Добровольческой, Донской, Кубанской, Сибирской. Должна быть единая Русская ар­мия, с единым фронтом, единым командыванием, обличенным по­лной мощью и ответственным лишь перед русским народом в лице его будущей законной верховной власти»   .

Гасла відновлення «єдиної і неподільної Росії», «єдиної велико­державної Росії», боротьба «за Русь святую» ідеально підходили для консолідації російських націоналістичних сил, які у значній кількості знаходились у містах України і які мали велику вагу у по­літичному оточенні А. Денікіна. Єдність і неподільність Росії — ак­сіома в політичній геометрії А. Денікіна. Він начебто говорить про безпартійність чи позапартійність білого руху, але в дуже своєрід­ний націоналістичний чи великодержавний шовіністичний спосіб: «От нас требуют партийного флага. Но разве трехцветное знамя ве­ликодержавной России не выше всех партийных флагов? Разве вы не видите, как в кровавых боях изо дня в день под этим знаменем са-моотвержено борются «за Русь святую», умирают и побеждают до-блесные воины Добровольческой армии»115. Для вождя білого руху не суть важливо, яким буде майбутній устрій Росії, головне, щоб була збережена Росія, зрозуміло, небільшовицька.

Звідси й ставлення А. Денікіна до України і П. Скоропадського. Україна для А. Денікіна — це лише Малоросія, тобто частина Росії,

а Київ — «мать городов русских». Українська ідея, на думку гене­рала, мала поширення лише серед частини української соціалістич­ної інтелігенції і зовсім не зачіпала народні маси. До того ж україн­ські політики виявилися причетними до Бресту, після якого україн­ські сировинні та економічні ресурси пішли на підтримку Четвер­ного союзу. Гетьманський переворот для А. Денікіна — однозначно справа німецьких рук («при обстановке почти анекдотической нем­цы разогнали Раду и поставили гетьманом всей Украины генерала Скоропадского»116). Цього було цілком достатньо для відмежуван­ня білих від гетьманського режиму. Не допомогло те, що гетьман, як і А. Денікін, мав звання генерала-лейтенанта російської армії, як і те, що гетьман відновив дію царських законів та приватну власність на землю в Українській державі. Влітку 1918 р. органи пропаганди Добровольчої армії видали спеціальну листівку під назвою «Краткая записка истории взаимоотношений Добровольческой ар­мии с Украиной», в якій різко відмежувалися від гетьмана. Голов­ною причиною відмежування «записка» називала спробу гетьман­ської влади до створення незалежної української держави та вико­ристання для цього іноземної сили, ворожої Росії. Навіть значно пізніше, коли він писав «Очерки русской смуты», А. Денікін про­довжував звинувачувати П. Скоропадського у сепаратизмі, націо­нальному шовінізмі та українізації: «Сам гетман в официальных ви-ступлениях торжественно провозглашал самостийность Украины на вечные времена и поносил Россию, под игом которой Украина стонала в течение двух веков... Кадетское министерство не отста­вало в шовинистических заявлениях и в прямых действиях: ми­нистр внутренних дел Кистяковский вводил закон об украинском подданстве и присяге; министр народного просвещения Васи­ленко приступил к массовому закрытию и насильственной украи­низации учебных заведений, министр исповеданий Зеньковский го­товил автокефалию украинской церкви... Все вместе в формах не­лепых и оскорбительных рвали связь с русской культурой и го­сударственностью»117.

В «Очерках русской смуты» в розділі, присвяченому гетьман­ській Україні, А. Денікін показує гетьмана людиною без сталих по­літичних поглядів, вони змінювались залежно від ситуації. «... Вся совокупность фактов украинской действительности приводила нас к неизменному убеждению в беспринципности украинской полити­ки»118, — підсумовує А. Денікін і у зв'язку з цим запевняє свого чи­тача, що ні він, ні генерал М. Алексеев не вступали з гетьманом ні в які стосунки. Разом з тим білі не розгортали проти гетьманського режиму будь-яких ворожих акцій. «Наше участие в украинских де­лах ограничивалось гласным осуждением гетманской политики, из­влечением из Украины русских офицеров, попытками приобрести

там оружие и патроны, разведкой австро-германских сил, их распо­ложения и подготовкой мер для противодействия предполагавше­муся германскому наступлению против Восточного фронта и Доб­ровольческой армии, — зазначав А. Денікін і додавав — «Штаб До­бровольческой армии не умел и не хотел вести политической инт­риги. Да и самый факт гетманства не казался угрожающим для на-циональнои русской идеи»   .

Безумовно, тут білий лідер виявився абсолютно правим, бо жод­них загроз з боку режиму П. Скоропадського в бік небільшовицької Росії просто не існувало. Більше того, режим всіляко толерував про-російські інтереси та акції, в тому числі постачання зброї Доброволь­чій армії та рекрутування в її лави колишніх офіцерів російської ар­мії, які проживали в Україні. Гетьманський режим не закрив в Украї­ні жодної російської школи, щоправда, поряд зі старими російськими почав відкривати й українські. В Україні видавалося чимало російсь­ких газет і книжок, а влітку 1918 р. в надрах державного апарату по­чали розробляти проект закону про російську мову як другу держав­ну.

Тільки тиск німців, які вимагали, щоб Українська держава була-таки українською, а не малоросійською, стримував гетьмана від від­критих проявів російських симпатій. У жовтні 1918 p., коли поразка держав Четверного союзу у світовій війні стала очевидною, відпала необхідність дотримуватись пронімецького курсу. Кадети знову взя­ли на озброєння проантантівську політику, і десять міністрів уряду Ф. Лизогуба, ядро яких складали кадети, виступили з ініціативою відбудови великої Росії, для чого пропонували розпочати військові дії проти російських більшовиків. Ініціатива стала причиною урядо­вої кризи та відставки уряду. Коли почалося формування нового уря­ду, керівництво партії кадетів заборонило своїм членам брати участь у новому уряді й підтримало «ініціативу десятьох». Абсолютно од­нозначним і відвертим в ці дні був лідер кадетів П. Мілюков. В інтер­в'ю київській російськомовній газеті «Новости дня» він заявив: «Росія, яка розпалась на невеликі частини, прямує тепер до об'єднан­ня, але не на основах федерації, які на російському ґрунті є чужі й не­прийнятні. Частини ці прямують до злиття, до будування єдиної Ро­сії»120. Подібної позиції дотримувався і генерал А. Денікін. Виступа­ючи на відкритті Кубанської краєвої ради, головну думку свого ви­ступу він присвятив проблемам відновлення великодержавної Росії, а з приводу України заявив, що об'єднання стане можливим тоді, ко­ли Україна скине з себе іноземне іго й згадає про синівські зобов'я­зання перед спільною Батьківщиною»121.

Голова Протофісу князь Голіцин звернувся до гетьмана теле­грамою, в якій вимагав не допускати в уряд представників українсь­ких політичних сил. Фактично гетьман, який поки що не наважува-

вся відверто взяти курс на «єдину та неділиму» Росію, був постав­лений силами, які підпирали його режим, перед ультиматумом.

П. Скоропадський протримався перед ним всього кілька тиж­нів. Тиск російських сил на нього шалено зростав. У кінці жовтня в Києві відбувся другий з'їзд Протофісу, основними інтонаціями в роботі якого стали надії на відновлення єдиної Росії. В цей же час у Києві завершилося створення «Совета государственного объедине­ния». Його головою став барон В. Меллер-Закомельський, а одним із заступників голови — П. Мілюков. «Совет», як і Протофіс, збе­рігав лояльність до гетьмана, але активно шукав шляхів до збли­ження з Добровольчою армією. Неабияку діяльність у Києві розгор­нуло місцеве відділення російського Національного центру, до яко­го приєдналися група В. Шульгіна, Клуб російських націоналістів, товариство «Русь», а також влилося поповнення з московської орга­нізації Національного центру — М. Федоров, П. Новгородцев та ін. Ця організація ставилася до гетьмана, як і до ідеї української держа­вності, войовничо-вороже.

З іншого боку, українські політичні сили вимагали демократи­зації державного життя, проведення аграрної реформи та скликання Українського національного конгресу. За таких умов гетьман вагав­ся з прийняттям рішення. їх могло бути два, як писав він у своїх спогадах: або зробити спробу самому стати на чолі українського руху (в успіх такої акції П. Скоропадський майже не вірив), або за­боронити проведення Національного конгресу й спертися в Києві на всі ті офіцерські формування, які діяли напівлегально й підтри­мували Добровольчу армію, а також оголосити загальну офіцерсь­ку мобілізацію. Гетьман схилявся до другого варіанту. Остаточно до такого способу дій його підштовхнули повідомлення з Ясс, де відбулися консультації представників російських правих сил з сою­зниками, при цьому останні не захотіли розмовляти з посланцями Українського національного союзу, а гетьману дали зрозуміти, що вони рішуче не бажають «говорити з українським урядом, доки він стоятиме на точці зору "самостійності", і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них»122.

14 листопада 1918 р. П. Скоропадський затвердив новий, за ви­значенням П. Христюка, «однорідний реакційно-московський»123 кабінет міністрів на чолі з С. Гербелем. Того ж дня у грамоті «До всіх українських громадян і козаків України» гетьман оголосив про зміну державного курсу, який полягав у тому, що Україні «першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії»124.

Наступним кроком по шляху, який визначив П. Скоропадський, стало призначення 18 листопада 1918 р. на посаду головнокоманду­ючого збройними силами України колишнього царського генерала

графа Ф. Келлера. Граф мав крайньо праві політичні погляди, був монархістом, у березні 1917 р. відмовився приводити до присяги Тимчасовому урядові III кавалерійський корпус, яким командував.

Гетьманські сподівання на зміцнення влади у такий спосіб не виправдалися. Представники Антанти продовжували ігнорувати Українську державу і не поспішали у Київ; російське офіцерство практично не відгукнулося на оголошену мобілізацію. З 15 тис. офіцерів, які знаходилися у Києві і на підтримку яких розраховував гетьман, до армії прийшло лише 800. Розчаруванню гетьмана не бу­ло межі. У своїх спогадах він написав, що грамота 14 листопада бу­ла хибним кроком, який лише призвів до чергового загострення українсько-російських відносин. Російські праві сили та офіцерство активізували антиукраїнські дії. Гетьману навіть довелося в кінці листопада звільнити з посади Ф. Келлера.

Реакція Українського національного союзу на проголошення гетьманом нового державного курсу була адекватною: союз закли­кав до повстання проти влади П. Скоропадського, для керівництва яким утворив Директорію на чолі з В. Винниченком, Головним ота­маном повстанських військ став С. Петлюра. Значна частина геть­манських військ перейшла на бік повстанців. І хоча перший наступ повстанців на столицю гетьманцям вдалося відбити за підтримки німецьких військ, вже з кінця листопада вплив і влада П. Скоропадського далі Києва не сягали. В нього залишались ще слабкі надії на спільні дії та допомогу Добровольчої армії.

Роботу в напрямі створення спільного антибільшовицького збройного альянсу гетьман почав ще у жовтні. Його ідея полягала в об'єднанні зусиль України, Добровольчої армії, Дону, Кубані, Те­река, Грузії та Криму і спрямування їх проти більшовиків. Ключову роль тут мали відіграти стосунки України з Добровольчою армією. В останній декаді жовтня, коли поразка Німеччини у світовій війні стала доконаним фактом, гетьман організував у Києві зустріч з пре­дставником Добровольчої армії полковником Неймірком. За свід­ченням генерала А. Денікіна, гетьман дослівно висловив свою по­зицію так: «Я русский человек и русский офицер, и мне очень не­приятно, что несмотря на ряд попыток с моей стороны завязать ка­кие-либо отношения с генералом Алексеевым, кроме ничего не зна­чащих писем ... я ничего не получаю... Силой обстановки мне при­ходится говорить и делать совершенно не то, что я чувствую и хочу — это надо понимать. Даю вам слово, что до сего времени я бук­вально ничем не связан, никаким договором с Берлином и твердо отгородился от Австрии... Я определенно смотрел и смотрю — и это знают мои близкие, настоящие русские люди, — что будущее Украины в России. Но Украина должна войти как равная с равной на условиях федерации. Прошло время командовать из Петербурга

— это мое глубокое убеждение. Самостийность была необходима, как единственная оппозиция большевизму: надо было поднять на­циональное чувство»125.

Але навіть до цих досить відвертих визнань гетьмана А. Де-нікін поставився досить холодно, а пізніше написав, що П. Ско­ропадський не бажав зрозуміти, що між ідеологією «єдиної, великої і неділимої» Росії і тією, яку до останніх днів публічно сповідував він (гетьман), лежало непрохідне провалля, «через яке не переки­нути містка слухами, начебто це лише політична гра, обман, засіб, крізь вузьку щілину українського шовінізму пролізти легше в ши­рокі ворота вільної російської державності»126.

Лише після публікації федеративної грамоти й спеціального звернення міністра закордонних справ Української держави Г. Афанасьева до керівників Добровольчої армії про спільні дії ге­нерал Драгомиров з наказу А. Денікіна надіслав у Київ телеграму, в якій виклав позицію білих: «Якщо Україна стала на шлях російської державності, необхідно прийти до угоди про створення об'єднано­го фронту, єдиного командування для боротьби проти більшовиків і єдиного російського представництва на міжнародному (мирному) Конгресі». Отже, як суб'єкт міжнародного життя, як незалежна й навіть автономна одиниця Україна повинна була зникнути. Але це вже було поза способом думання П. Скоропадського. Контакти з Добровольчою армією перервалися, так і не встановившись. Закін­чуючи свої спогади 1919 р., П. Скоропадський ще раз висловив своє політичне credo, яке не знайшло підтримки ні у українців, ні у ро­сіян: «За мной не пошли, но я остался глубоко убежденным, что Ве­ликая Россия восстановится на федеративных началах, где все на­родности войдут в состав великого государства, как равное к равно­му, где измученная Украина может лишь свободно расцвести, где жизнь не будет пронизана насилием и справа, и слева, как до сих пор, что только тогда наступит покой, только тогда мы дойдем до периода нового, совместного народного творчества, и нам не стра­шны будут ни Центральные государства, ни Entante-ы того време­ни»127.

Напевно, це була остання і, можливо, щира сльоза над тру­пом малоросійства, яке привело П. Скоропадського під перехре­сний вогонь української і російської сторін. Ніхто не бажав зда­вати свої позиції. Провал федеративного курсу гетьмана, очеви­дно, доводив, як швидко і незворотно міняють революції русло суспільного життя. Ще рік тому, в листопаді 1917 p., проголо­шення Української Народної Республіки як складової частини федеративної Росії дало Центральній Раді вотум довіри насе­лення України, а в листопаді 1918 р. федеративна грамота геть­мана вже сприймалась як політичний анахронізм, ще анахро-

нічніше і нежиттєво виглядав малоросійський проект Української держави. Він міг влаштувати лише нечисленну групу великої бур­жуазії та землевласників, які в такий спосіб готові були боронити свої станові інтереси, сформовані ще за часів імперії, коли еліта ма­ла донаціональні цінності та спосіб мислення.