Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.3. Українська Народна Республіка і небільшовицька Росія(Частина 1)

Українська Народна Республіка і небільшовицька Росія

 

Кінець 1918 р. в Україні став одночасно і безславним кінцем спроби побудувати українську державність на підвалинах малоро­сійської та консервативної ідей. У цих ідей не лише не було націо­нального українського підґрунтя, а й виявилися надзвичайно слаб­кими соціальні засади. їх реалізацію цілком і повністю зумовив пев­ний збіг обставин, чинник іноземної присутності в Україні.

Директорія порівняно легко здобула перемогу над «гетьман­цями». Можно сміливо брати це слово в лапки, адже скільки-небудь масового гетьманського руху не виявилося. Більшість тих, хто вліт­ку 1918 р. називав себе гетьманцями, водночас стали прибічниками російської білої ідеї, а меншість беззастережно перейшла на бік Ди­ректорії. Остання в грудні 1918 р. пережила момент тріумфу, свого найвищого злету. 14 грудня влада в Києві перейшла з рук гетьман­ського уряду до Українського військового революційного комітету, який діяв підпільно у столиці після від'їзду Директорії до Білої Це­ркви. Того ж дня ревком створив спеціальну Раду комісарів (голова — В. Чехівський, комісари — Л. Бобир-Бухановський, М. Галаган, Д. Донцов, М. Ковальський, М. Корчинський, М. Левитський, О. Лотоцький, Б. Мартос, Л. Михайлів, В. Матюшенко, А. Пісоцький, П. Пилипчук, Д. Симонів, І. Фещенко-Чопівський, П. Холодний, С. Шелухин), на яку покладалось завдання взяти під свій контроль роботу гетьманських міністерств і в такий спосіб за­безпечити управління країною128.

18 грудня до перону київського палацу підійшов потяг Дирек­торії. Його урочисто зустрічали військові, представники політич­них і громадських організацій, консули чужоземних держав і вели­кий натовп цікавих киян. На Софійському майдані відбулись війсь­ковий парад та урочисте богослужіння.

Вступ Директорії до Києва знаменував відновлення Українсь­кої Народної Республіки. Проте знов проголошена УНР суттєво відрізнялася від своєї попередниці. Тут треба звернути особливу увагу не на форму, а на структуру державної влади. На чолі першої УНР стояла Центральна Рада. Безумовно, це був орган, народжений революційним часом. Але впродовж кількох місяців свого існуван­ня, до проголошення III Універсалу, УЦР завдяки Всеукраїнському національному конгресові, Всеукраїнським селянському, робітничому та військовому з їздам, кооптації представників нацменшин набула ознак легітимності. її владу визнали десятки, а може, й сотні різноманітних губернських та повітових з'їздів, громадських орга­нізацій та партій. У Центральній Раді, яка нараховувала понад 600 делегатів, були зібрані найвидатніші політичні діячі України, вклю­чаючи не лише представників суто українських, але й російських, єврейських, польських партій. Це давало можливість підтримувати в Україні певну рівновагу політичних сил. Через Генеральний сек­ретаріат Центральна Рада могла опертися на губернські та повітові державні адміністрації Тимчасового уряду, які вже з літа 1917 p., нехай і формально, але були підпорядковані Генеральному секрета­ріатові інструкцією Тимчасового уряду.

Принципово інша ситуація склалася восени 1918 р. Гетьмансь­кий режим ніколи не мав широкого соціального та політичного опертя, тому його німецькі опікуни наполегливо радили гетьману нав'язати стосунки з ліберально-демократичними політичними си­лами, уособленням яких виступав Український Національний Со­юз. Але УНС, хоч формально й складався з партій, принаймні дві з яких відігравали ключову роль у Центральній Раді, так і не зміг під­нятися до масштабу діяльності останньої. Серед українських есерів вже відбувся поділ, не було одностайності й серед соціал-демокра­тів. Подібна диференціація політичних сил суттєво впливала на український національний фронт. Тому ідея УНС про коаліційно-демократичний національний кабінет міністрів, яку в середині жо­втня 1918 р. озвучив В. Винниченко, виявилася неефективною. Створений наприкінці жовтня 1918 р. останній коаліційний кабінет Ф. Лизогуба досить швидко довів свою неспроможність вивести країну з політичної кризи на шлях демократичного розвитку. Ін­тереси проросійських і українських сил виявилися надто полярни­ми, а центр — нездатним до їх примирення. Так було втрачено шанс на скликання Українського національного конгресу, і питання про владу поставлено в площину або відновлення єдиної неподільної Росії під гетьманськими прапорами, або повстання проти режиму під виразними українськими національними гаслами. Ці гасла об'єднували політичні сили в Українському Національному Союзі, вони ж були активно використані керівниками антигетьманського виступу. В першій відозві Директорії до громадян України 14 лис­топада 1918 р. робився особливий наголос на національних за­вданнях повстання, говорилося про «панування генерала-гетьма-на», яке вело Україну до єдиної неподільної Росії, визнавалась зра­дницькою федеративна гетьманська грамота «про скасування са­мостійності Української Держави». Відозва ділила всіх громадян на два табори — тих, «хто... виступає разом з гетьманом і його урядом за єдину неподільну гетьмансько-монархічну Росію проти волі демократії Української Народної Республіки», і всіх «останніх чесних громадян».

Дуже схожим за політичною інтонацією був Універсал С. Петлюри, виданий майже одночасно з відозвою Директорії. С. Петлюра закликав «українських солдатів і козаків боротись за державну самостійність України» проти запроданців, «котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії, її пануючій клясі — безробітному російському офіцерству і ма­родерам, що скупчились в контрреволюційне кубло на Дону»129.

Не можна сказати, що цитовані документи не висували соціаль­но-економічних завдань, вони були сформульовані (повалення по­міщицько-бюрократичної реакції), але залишались на другому пла­ні, оскільки шлях до їх виконання лежав через реалізацію націо­нальних гасел. Згодом це дало підстави першим історіографам Української революції В. Винниченкові та П. Христюку вважати, що Директорія «не мала виразної соціально-економічної платфор­ми»130. На думку останнього цитованого автора, антигетьманське по­встання набрало ознак українсько-російського протистояння. «Україножерна політика московських соціалістичних партій на Україні під час гетьманщини», «нейтралітет» деяких з них під час повстання проти гетьманщини викликали підвищені національні настрої в колах не тільки дрібнобуржуазних, але й соціалістичних українських політичних партій, — писав П. Христюк. — Все росій­ське, московське, хоч би й соціалістичне, вважалося контрреволю­ційним і ворожим». Це призвело, на думку П. Христюка, до ізоляції українських соціалістичних партій і до зміцнення націоналістично налаштованої української дрібної буржуазії, яка почала відрізняти свої класові інтереси від інтересів поміщиків та капіталістів. Дрібна буржуазія «все виразніше намагалась стати репрезентантом україн­ської нації», заступницею інтересів «всього українського наро­ду»131. Показником таких намагань стала активізація Української партії соціалістів-самостійників, яка до того помітної ролі в по­літичному житті не відігравала, а ще більше зріс вплив повстансь­кого елементу на формування державної стратегії. Наприкінці 1918 — початку 1919 pp. в регіонах владу контролювали військові. Роль армії, її головнокомандуючого — Головного отамана С. Петлюри, невпинно зростала в 1919—1920 pp. Вивчаючи події грудня 1918р., бачиш, що отамани ставали безпосередніми провідниками та інтер­претаторами ідеології Директорії, тобто намагались поєднати війсь­кові та політико-ідеологічні функції, що мало цілий ряд негативних наслідків, насамперед створювало гостру опозицію новій владі в містах, в яких, як відомо, домінувало російське населення. Отаман Болбочан, під контролем якого знаходилася переважна частина Лівобережжя, оголосив, що не потерпить ніяких рад робітничих де­путатів, бо він бореться за самостійну демократичну Українську ре­спубліку. Під цими гаслами його війська розганяли променшовицькі робітничі з'їзди на Харківщині, діставалось від них і лівим укра­їнським есерам. Не менш ортодоксально діяв і Є. Коновалець. Його наказом 22 грудня 1918 р. було заборонено «всяку агітацію проти існуючого державного устрою Української Народної Республіки, її самостійності, прав Директорії, законів установ і розпоряджень підлеглої Українському урядові влади». Видання подібних наказів пояснювалось необхідністю боротьби з гетьманцями-монархістами та більшовиками, але практика їх виконання оберталася повним розгромом громадсько-політичного життя. Так, у кінці грудня 1918 р. «Робітнича газета» описала розгром променшовицького Бюро київських профспілок. Обшук, який затіяв у приміщенні профспілок якийсь військовий загін під командою коменданта, до­сить швидко «перейшов у цілковитий безглуздий розгром усього майна союзів і робітничих культурно-економічних організацій, які там містилися. Були відчинені шафи й столи і з них забрано все: книги, діловодство, справоздання, архіви, реєстраційні картки, ка­сові книги, печатки, навіть каламарі і ручки [...] Тоді всю цю «бур-жуазно-большевицьку літературу» (буквальний вираз тих, хто це робив) було складено в мішки і винесено на вулицю; посеред вулиці все це склали в купу і підпалили»132.

В цей же час прокотилася хвиля єврейських погромів у містах і містечках Волині та Правобережжя. Негативна роль отаманщини в історії УНР досить добре з'ясована. Одним з перших про це став пи­сати В. Винниченко у «Відродженні нації»: «Вся верховна, себто реальна, дійсна влада була в руках отаманів і то в штабі Січових Стрільців, з якими С. Петлюра цілком консолідувався й серед яких усякими способами запобігав ласки. Вони вводили стан облоги, во­ни ставили цензуру, вони забороняли збори. Це була група моло­дих, енергійних, до фанатизму й екстазу пройнятих національним чуттям людей»   .

Якщо на поверхню політичного життя випливла отаманщина, то це була лише одна сторона медалі, до якої привертає увагу В. Винниченко, бо він за отаманщину начебто не ніс відповідально­сті. Вся вона лягла на плечі С. Петлюри. Але ж була й інша сторона, яка полягала в тому, що Директорії забракло сили й гнучкості для того, щоб налагодити взаєморозуміння з неукраїнською революцій­ною демократією, як це було влітку 1917 р. Окремим історикам ви­дається, що в тих умовах куди надійнішою політичною комбіна­цією могло стати негайне відновлення Центральної Ради з усіма її організаційними та законодавчими напрацюваннями. З такою іде­єю виступала група українських есерів на чолі з М. Грушевським. «.. .Постулат скликання Центральної Ради був тою конечною необ­хідністю, яку Директорія мусила визнати і перевести в життя, — твердив П. Христюк. — Що б там не було, а шкідливий, злочинний параліч центральної влади й сваволю військового, антигромадсько­го режиму Директорії було б тим способом одразу і рішуче усуну­то»134. Тепер можна лише гадати, наскільки правим виявився б П. Христюк, якби такий політичний хід був зроблений. Чи знайшла­ся б на той час в Україні постать, яка в стінах Центральної Ради об'єднала б навколо себе і української держави різнорідну мультие-тнічну революційну демократію? Гадати, припускати можна, але точно знаємо, що цей проект був відкинутий без особливих дебатів. Історичний досвід показує, що із завойованою владою не розлучаю­ться, її просто так не віддають. Тож і Директорія обрала такий роз­виток подій, який їй видався найприйнятнішим.

26 грудня 1918 р. у Києві Директорія оприлюднила свою першу після приходу до влади Декларацію та утворила Раду Народних Міністрів. Практично всі портфелі міністрів були поділені між пар­тіями, які входили до Українського Національного Союзу. Пре­м'єр-міністром та міністром закордонних справ призначили со­ціал-демократа В. Чехівського. Його однопартійці очолили мініс­терства: мистецтва (Д. Антонович), народного здоров'я (Б. Матюшенко), продовольчих справ (Б. Мартос), фінансів (В. Мазуренко), праці (Л. Михайлів). Чотири міністерства потрапи­ли в руки есерів: внутрішніх справ (О. Мицюк), земельних справ (М. Шаповал), пошт і телеграфів (І. Штефан), торгу й промисловос­ті (С. Остапенко). Соціалісти-самостійники дістали три міністерські портфелі: морських справ (М. Білинський), військових справ (О. Осецький), державного контролю (Д. Симонів). Стільки ж отри­мали есефи: народної освіти (П. Холодний), юстиції (С. Шелухин), державний секретар (І. Сніжко). Єдиний неукраїнець, який з'явився в уряді, член Поалей-Ціон А. Ревуцький, був призначений мініст-ром єврейських справ.

В уряді УНР, як і в Директорії, не було представників російсь­ких і польських політичних організацій. Це був начебто яскравий прояв національної природи Директорії, який, однак, свідчив не стільки про силу, скільки про слабкість нового режиму. П. Христюк однозначно негативно висловився про цю особливість складу Ради Народних Міністрів: «Шкідлива ізоляція українських елементів та­ким чином не тільки не усовувалася, але дуже сильно поглиблюва­лась. Мало того, що в складі кабінету не було ні одного неукраїнця, залишались не обсаженими до того ще й міністерські пости по міністерству великоруських і польських справ (які існували, згідно з законом Центральної Ради про національно-персональну автоно­мію, відновленого Директорією). Голова Директорії заявив, що ці міністерства не будуть відновлені «аж до вияснення політичних стосунків між Україною і Сов. Росією та Польщею». Таке «пояснення», звичайно, не сприяло утворенню справжнього класо-

вого робітничо-селянського фронту на Україні; воно несподіваним способом перекладало відповідальність за політику польської бур­жуазії на польський пролетаріат в Україні, а також позбавляло (ко­ли не фактично, бо до здійснення планів Директорії майже не дійш­ло через війну, то в припущенню) московське населення України певних прав тільки через те, що УНР не встановила приязних відно­син з Сов. Росією»136. Якщо не брати до уваги класову риторику П. Христюка, то в цих спостереженнях можна побачити одну із ви­значальних характеристик Української революції — її національну суть, яка неминуче вела до загострення міжетнічних конфліктів, особливо між етносами, які ще недавно визначалися як гноблячий і гноблений.

Будь-яка національно-визвольна революція передбачає існу­вання такого конфлікту і робить спроби до його вирішення. Антиге-тьманське повстання та перемога Директорії призвели до загост­рення міжетнічних стосунків. Поза впливом Директорії залиши­лись не лише праві, консервативні російські елементи, але й росій­ська, польська та єврейська революційна демократія та російські більшовики. П. Христюк як один з активних політиків того часу вважав, що це була фатальна помилка української влади, що їй «необхідно було рішуче й негайно покінчити з ізоляцією українських революційних робітників та селян від неукраїнського революційного робітництва, немилосердно розірвати з єдиним національним фрон­том»137. Умоглядно ця рекомендація виглядає досить привабливо, але з історії 1917— 1918 pp. ми надзвичайно добре знаємо, як важко в ро­сійській свідомості приживалася ідея автономії України і якою недо­брозичливою була її реакція на IV Універсал УЦР. Не викликав у ро­сіян підтримки й малоросійський гетьманський варіант України. Геть­манську Україну «русский человек» сприймав лише як певний тимча­совий і фатальний збіг обставин, який дозволяв заховатись від більшо­вицької загрози, але не сприймався як щось стале. Відновлення Дирек­торією УНР оцінювалось ним як чергова державно-політична катаст­рофа, яка мало чим відрізнялась від більшовицької, а можливо, була ще гіршою в силу своїх національних особливостей. 16 грудня, на дру­гий день після відречення гетьмана, В. Вернадський, тоді президент Української Академії наук, зробив у своєму щоденнику такий запис: «... Невероятная смена событий. Даже трудно себе представить, сколько пришлось пережить и как резко меняется настроение, психо­логия окружающего. Сейчас в очень широких кругах — ожидание бо­льшевизма, новой смуты; кроме немногих, широкие круги не верят в прочность созидаемого (тобто відновлення УНР —Авт.) и считают все движения преддверием большевизма. У многих даже является совсем неправильное отношение — пренебрежительное — к нацио­нальному элементу, который явился внешним проявлением движе­ния Петлюры»138.

Живу безпосередню реакцію київського міщанина на зміну вла­ди знаходимо у спогадах А. Гольденвейзера: «Первые дни Директо­рии живо напомнили мне начало ноября 1917 года, когда впервые над нами получили власть украинцы. Сразу в политике и общест­венности установился тот же грубоватый и вызывающий тон. Но только на этот раз наши властители, имея за собой феерический ус­пех поднятого ими восстания, чувствовали себя уже подлинными национальными героями. Поэтому время владычества Директории, каких-нибудь шесть недель, было временем самого необузданного украинского национализма и русофобства»139. Як приклад русофо­бії А. Гольденвейзер згадує наказ коменданта Києва про заміну ро­сійських вивісок українськими. В його уяві цей факт виростає у якесь дике і ефемерне дійство, яке перетворило столицю УНР в гігантську малярну майстерню. Про цей випадок йдеться і в бага­тьох інших спогадах, з чого напрошується висновок про те, що ро­сійська і, очевидно, єврейська та польська суспільна масова свідо­мість виявилася абсолютно неготовою до сприйняття «української ідеї». Підтвердження цієї тези знаходимо в спогадах В. Гурка. Він пише, що між різноманітними російськими політичними угрупован­нями в Україні тоді не було єдності, лише в «двух отношениях они, впрочем, были единомышленны, а именно: в отрицательном отно­шении к украинскому сепаратизму и в сочувственном — к доброво-льческои армии» . Досить відверто і цілком однозначно ситуацію, що склалася, коментував А. Денікін. Він писав, що «рядова російська (русская) громадськість і, зокрема, добровольче офіцерство сприй­мали всі українофільчі прояви гаряче і безпосередньо. Між ними і українофілами-самостійниками виростала гостра ненависть»141.

Нам невідомі жодні матеріали, написані представниками росій­ської демократії, в яких би висловлювались найменші симпатії до Директорії чи принаймні робилася спроба зрозуміти її політику. Напевно, у висновок про те, що Директорії не вдалося знайти спіль­ної мови з неукраїнською демократією, треба внести певну корек­тиву про те, що й російська сторона не виявила прагнення до такого діалогу. В майбутньому ця обставина зіграла злий жарт як з одни­ми, так і з іншими, змусивши поодинці протистояти більшовикам.

Особливо гостро й негативно відреагували на відновлення Української Народної Республіки праві російські політичні кола. Вони з тривогою спостерігали за ситуацією, яка складалася восени 1918 р. в Україні. Небезпека державного перевороту, який готував Український Національний Союз, як писав А. Денікін, була очевид­ною. Діячі київського російського Національного центру бачили вихід із ситуації лише в передислокації в Україну частин Доброво­льчої армії. Вони неодноразово зверталися з такими пропозиціями до командування білих. «Меня настойчиво втягивали в украинский

водоворот, тогда как я считал, что задача эта для Добровольческой армии совершенно непосильна. В этом необыкновенно сложном военно-политическом положении, в котором находилась Украина, одного престижа ДА было, на мой взгляд, совершенно недостаточ­но. Необходима была крупная вооруженная сила, которая могла бы поддержать или свергнуть гетьманскую власть, разделаться с дви­жением, поднятым УНС, и, главное, прикрыть северные рубежи Украины от готовящегося вторжения «Повстанческой» Красной ар­мии Антонова-Овсиенко. Это мог бы сделать народный подъем, но его не было»142. А. Денікін жалкує, що послати в Україну в той час не було кого. Тоді в російських колах виникла ідея використати для цього війська Антанти.

Стабілізація в Росії була головною метою союзників після за­вершення світової війни. Прем'єр-міністр Великобританії Ллойд Джордж вважав, що «ніякого миру не буде, поки мир не наступить у Росії. Війна в Росії означає війну на половину Європи і майже на по­ловину Азії... Цивілізований світ не може дозволити собі залишити Росію в ізоляції та запустінні»143. Як відзначив Річард Пайпс, Пари­зьку мирну конференцію на початку 1919 р. найбільше хвилювало, чи буде в Росії єдиний уряд. Саме ця ідея була закладена в деклара­ції, опублікованій в кінці листопада 1918 р. в одеській пресі від іме­ні держав Антанти. В ній говорилося, що країни Згоди «вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яке розпочали російські патріоти і яке піддержу­ють союзники. Відбудова Росії як держави, що входить до блоку держав переможців, демократичних країн Антанти, відбуватиметь­ся згідно з бажанням всіх патріотів і всіх елементів, що стоять за по­рядок у Росії. А щодо Південної Росії, держави Антанти стверджу­ють свою непохитну волю піддержати в ній порядок. Ця непохитна воля в найближчому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагатимуть обставини»144.

Ця декларація була наслідком нарад представників Антанти та правих російських політичних організацій в Яссах, про яку ми по­біжно згадували вище. Російська сторона була відверто зацікавлена в участі військ Антанти в боротьбі з більшовизмом, а водночас і з українськими сепаратистами. В поданому російською стороною меморандумі підкреслювалось, що «перші озброєні сили союзників принесуть з собою тверде рішення не визнавати окремих держав­них організмів, утворених Німеччиною в цілях роздроблення Росії, і вернуть Росії її Андріївський прапор — символ її єдності»145. Зро­зуміло, що насамперед йшлося про Україну. Автори меморандуму вимагали, щоб французький консул, повернувшись до Києва, керу­вався у своїй політиці стосовно української влади принципом ви­знання неподільності Росії. Вони не виключали можливості зміни

влади в Україні до моменту, поки французький консул добереться до Києва, тому підкреслювали, що у такому випадку французька політика «повинна була б мати негативний характер по відношен­ню до нової влади і одночасно стреміти при підтримці московських кругів до зміни утвореного становища»146.

Ще з грудня 1917 р. Великобританія та Франція поділили Росію на сфери відповідальності. Україна потрапила до французької сфе­ри. Франція керувалася у своїй російській політиці двома інтереса­ми: з одного боку, вона була зацікавлена в поверненні величезних фінансових коштів, які у вигляді прямих інвестицій чи царських займів були вкладені в Росію, а з другого — не хотіла будь-якого посилення в майбутньому впливів Німеччини у цьому регіоні. Для забезпечення власних інтересів, а насамперед для того, щоб ста­білізувати складну ситуацію в зоні свого впливу та не допустити ес­калації радикалізму, Франція вирішила направити до Одеси обме­жений контингент своїх військових сил.

2 грудня на рейд Одеси прибув перший французький корабель «Мірабо». 15 грудня почалася висадка в місті 15-тисячного контин­генту англо-французьких військ. 13 січня 1919 р. в Одесі розташу­вався штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д'Ан-сельмом. Генерал зажадав від українських військ, щоб вони розбло­кували район навколо Одеси і відійшли на лінію Тирасполь — Бір-зула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон, і одночасно видав на­каз, в якому оголосив, що «Франція і союзники прийшли в Росію, щоб дати змогу всім чинникам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краї»147. Незважаючи на те, що про існування України ге­нерал навіть не згадав, це ще зовсім не означало, що французи на момент вступу до Одеси вже мали чітку програму власних дій, яка до того ж базувалася на апріорній негації української проблеми.

Підкреслений наголос на бажанні дати змогу «всім чинникам доброї волі» відновити порядок у краї показував, що французи мали лише антибільшовицьку упередженість, всі інші сили мали бути ви­користані в боротьбі проти більшовиків. Більше того, французьке командування в Одесі (генерал д'Ансельм, полковник Фрайден-берг) було проти зміцнення якоїсь єдиної місцевої політичної сили в регіоні, особливо представників Добровольчої армії, а намагалось спочатку розібратися в складному конгломераті місцевих політич­них угруповань, які потім використати з найбільшою вигодою для себе. Про це не без сарказму писав в «Очерках русской смуты» ге­нерал А. Денікін: «Фрайденберг, заранее предубежденный против Добровольческой армии, принял систему полного игнорирования ее власти и дискредитирования ее представителей [...] деятель­ность Фрайденберга [была] полна противоречий и видимых несоо­бразностей в связи с целой гаммой влияний, интриг и давлений, ко-

торым он подвергался. Но наиболее явственные и серьезные из этих влияний исходили от трех звеньев противоестественной политиче­ской цепи: 1) Петлюра — Греков, 2) Греков — Котов — Григорен-ко, 3) Григоренко — Меллер-Закомельский — Маргулис. Полити­чески это означало: Директорию, хлеборобческую «громаду» и Со­вет государственного объединения; в области устремлений — са­мостийность, русскую фальсификацию украинской Директории и особое южное правительство»148. А. Денікін зазначав, що боротьба з більшовиками, яка вимагала залучення сторонніх сил, «змушувала французів звертати свої погляди на Україну»149 і пла­нувати спільний похід українських і російських армій проти біль­шовицької Москви. Однак навіть А. Денікін не міг заперечити, що Франція віддавала перевагу ідеї збереження єдиної російської дер­жави. Ця обставина не могла не позначитись головним чином на майбутньому українсько-французькому діалогові.

На початку лютого 1919 р. українські дипломати ініціювали під­готовку, від імені новопосталих держав УНР, Білорусії, Дону та Ку­бані, спільного меморандуму, в якому йшлося про державний устрій згаданих державних новоутворень та про шляхи й методи придушен­ня більшовизму. Автори меморандуму відштовхувались від факту реального розладу Росії після більшовицького перевороту у жовтні 1917 р. Об'єднати Росію, навіть у формі федерації, в умовах, що склалися, на їх думку, можна було або силою втручання іноземних держав, шляхом примусу, або «по добровільній згоді як рівного з рів­ним тих державних осередків, які створилися на уламках старої Ро­сії». В зв'язку з цим, говорилося у меморандумі, «ми, представники України, Білорусії, Дону та Кубані, прийшли до глибокого переко­нання, що питання державного влаштування цих чотирьох одиниць може отримати швидке і належне вирішення лише шляхом окремого здійснення основ державності та порядку в кожній з них»   .

Всі чотири нові держави прагнули до спільної боротьби з біль­шовизмом, однак висловлювались проти створення єдиної анти­більшовицької армії, вважали достатнім лише сформування загаль­ного генерального штабу для керівництва оперативними діями військ, але без права «втручатися в політичне життя та внутрішні справи державних новоутворень»151. Меморандум був опублікова­ний в одеських газетах і зустрів жорсткий опір з боку симпатиків Добровольчої армії. В цьому не було нічого дивного, адже А. Денікін кількома місяцями раніше відкинув схожий план анти­більшовицької боротьби, запропонований П. Скоропадським. Він, як уже згадувалось, був ініціатором створення єдиної армії. Напри­кінці 1918 — початку 1919 р. він доклав надзвичайних зусиль, щоб змусити керівництво Кубані підпорядкувати свої збройні сили доб­ровольчому командуванню. Відновлення Директорією УНР ство-

рювало в даному разі додаткові труднощі для білих. «Вообще укра­инский вопрос, в особенности в краткий период второй Директо­рии, создавал чрезвычайно острую, напряженную атмосферу вок­руг отношений между Кубанью и командованием, — не без роздра­тування згадував А. Денікін. — Происходило какое-то сплошное «недоразумение»... Директория объявляет грамоту гетмана о феде­рации с Россией «зрадницьким актом Скоропадського про скасу­вання самостійності Української Держави», а кубанские федерали­сты официально приветствуют Директорию, и их официоз по пово­ду акта воссоединения Галиции с Украиной с пафосом восклицает: «Прекрасная сестра своего замученного брата-кубанца возврати­лась к своей горячо любимой матери-Украине»152.

А. Денікін добре розумів, яку смертельну небезпеку ідеї «єдиної та неподільної Росії» несе спроба України, Дону, Білорусії та Кубані переконати керівників Антанти в доцільності підтримати їх план. Щоб не допустити цього, в хід були пущені всі політичні можливості та впливи. А. Марголін, учасник української диплома­тичної місії в Одесі, свідчив: «Взаимоотношения французской вла­сти, представителей Добровольческой армии и делегатов украинс­кого правительства были весьма сложными и запутанными. Фран­цузы колебались, не знали, на чем остановиться»153. Зрештою, вони схилилися до відтворення унітарної Росії, і це стало головним каме­нем спотикання на шляху української революції. Як пересвідчився той же А. Марголін, весною 1919 р. у Парижі «в русском отделе французского министерства иностранных дел явно ощущалось тя­готение к старой ориентации Франции на единую и сильную Рос­сию [... ] Пишон и его сотрудники находились в то время под влия­нием кругов Сазонова, а также Маклакова. И они говорили вслед за ними о создании единой России «с автономиями для народное-теи» . Французи постійно рекомендували українцям шлях угоди з армією та урядом А. Денікіна.

1919 р. був роком найвищого злету білої ідеї. Ніколи до і після цього періоду білий рух не мав таких успіхів. На початку 1919 р. А. Денікіну вдалося об'єднати під своїм командуванням Доброво­льчу армію, донських та кубанських козаків. Нове об'єднання отри­мало назву Збройні сили півдня Росії.

Підтримані політично, а головне, матеріально Антантою, на­самперед Англією, війська А. Денікіна розгорнули весною 1919 р. наступ на широкому фронті і, прорвавши в кількох місцях оборону червоних, вийшли на початку липня на лінію Царицин — Бєлгород — Харків — Катеринослав — Херсон. З липня А. Денікін віддав своїм військам «московську директиву», яка ставила завдання захо­плення Москви й ліквідації більшовицького режиму. Одночасно де-нікінці продовжували наступ на українські території, намагаючись

заблокувати наступ армії УНР на Одесу та не допустити захоплення нею Києва. «Московська директива» передбачала завдання для ге­нерала Май-Маєвського вийти на лінію Дніпра та Десни, захопити Київ та інші переправи через Дніпро від Катеринослава до Брянсь­ка. Генерал Добровольський зі своїми військами мав вийти на лінію Дніпра від Олександрівська до гирла, маючи в перспективі заволо­діти Херсоном та Миколаєвим. Чорноморський флот мав блокува­ти Одесу155. Подібні дії суперечили планам Антанти створити єди­ний антибільшовицький фронт. Спостерігаючи за розвитком насту­пу армії УНР на Правобережній Україні у серпні 1919р., представ­ники Антанти намагалися схилити А. Денікіна до встановлення контактів з українською армією для проведення спільних дій.

A.           Процик пише про відповідні, але марні зусилля Ж. Клемансо і

B.            Черчілля вплинути на керівництво білою армією та особисто на А. Денікіна. Вона наводить телеграму О. Колчака до А. Денікіна, в якій висловлювалася порада встановити між зонами військових дій Збройних сил півдня Росії та Дієвою Армією УНР демаркаційну лінію. Такою природною лінією міг стати Дніпро. А. Процик ро­бить з цієї телеграми висновок про те, що адмірал О. Колчак у дале­
кому сибірському Омську не був так націоналістично налаштова­ний, як генерал А. Денікін у Новоросійську156. Цей висновок підшто­вхує нас до думки про те, що російський націоналізм найбільш акти­вно виявляв себе на етнічно чужих росіянам чи порубіжних терито­ріях, тоді як на етнічних російських землях великого поширення не дістав. І це стало не останньою причиною поразок білого руху.

Гасло «єдиної, неподільної Росії» змушувало Директорію бути дуже обережною в своєму ставленні до білого руху, проте як без­компромісна позиція Антанти в цьому питанні, так і неможливість одночасної боротьби з більшовиками й білими підштовхували її до взаєморозуміння з денікінцями. Був також певний розрахунок на донських та особливо кубанських козаків, який полягав у тому, що в силу своїх симпатій до України вони не виступлять збройно проти армії УНР. Подібного чину прецедент стався на початку року. Як згадував А. Денікін, 9-й пластунський (Таманський) батальйон ку­банців відмовився вести бойові дії біля Перекопу, мотивуючи своє рішення тим, що це дії проти України157.

Проблему Росії як союзника актуалізувала патова ситуація, в яку потрапили в першій половині літа 1919 р. і армія УНР, і Україн­ська Галицька Армія, затиснуті ворогами на невеликому клаптику землі біля Збруча. Галичани ставилися абсолютно негативно до будь-яких спроб порозумітися з поляками, але були не проти шука­ти союзника в небільшовицькій Росії. К. Левицький, один з найста­ріших та найавторитетніших галицьких політиків того часу, опуб­лікував у віденському «Українському прапорі» статтю з промовис­тим заголовком «Куди дорога?». Для К. Левицького відповідь на це

запитання очевидна: «Тут ставляється за вступну умову, що нова Росія, як велика держава, мусить зорганізуватися без оглядки на те, чи відновить її Колчак, Денікін чи хто інший, та що нова Росія не може стати царсько-деспотичною імперією, але мусить збудувати­ся на основах конституційно-демократичних. Ступивши на це ста­новище, не може нова Росія не признати в першім разі самостійнос­ті українського народу для його державного права. Тому мілітарне перемир'я української армії з російськими протибільшовицькими арміями виринає з сучасної ситуації, щоби схоронити бойовий фронт, себе не поборювати на полі війни, а спільними силами зни­щити большевицьку язву. Поклавши оце за основу, мають диплома­тичні чинники обох сторін, України й Росії, підготовити другу й го­ловну умову, якою має бути конфедерація (союз) обох держав, України й Росії, що стануть дійсним природним заборолом сходу супроти всякого посягання поляків, румунів чи кого-небудь друго­го. Проти такого союзу не годні устояти ні поляки, ні румуни з їх імперіалістичними посяганнями на чужі землі, та проти цього не стануть і держави Антанти, бо лише така розв'язка питання двох найбільших народів на сході сотворить лад і спокій на великім про­сторі сходу Європи»158. Коментуючи цю статтю, О. Доценко як свідок та учасник тих подій згодом написав, що думки К. Левицького були також і думками керівників ЗОУНР. Альтерна­тивні джерела (зокрема щоденникові записи Є. Чикаленка, який на той час перебував на території Галичини) також фіксують у цей час зростання серед галичан москвофільських настроїв.

Звичайно, що Директорія УНР, С. Петлюра не могли не ігнору­вати цих настроїв, бо без Української Галицької Армії навряд чи вдалося б вистояти у боротьбі з більшовиками, а згодом перейти в наступ. Розвиваючи наступ армії УНР на Правобережній Україні, її командування сподівалося, що до завершення боротьби з більшови­ками вдасться уникнути прямого збройного конфлікту з білими. С Петлюра в телеграмі 24 серпня 1919 р. до штабу Дієвої армії при­пускав, що природною демаркаційною лінією між арміями стане Дніпро. Головний Отаман висловлював бажання, «щоб не було ніяких бойових сутичок між нашими військими та денікінцями, на що необхідно звернути увагу військ»159. Очевидно, що С. Петлюра не так шукав союзу з Добровольчою армією, як намагався довести свою лояльність Антанті. З іншого боку, це була також вимушена поступка старшинському корпусу української армії. Переважна більшість генералів та старшин Дієвої армії УНР в минулому слу­жила в російській армії, пройшла в її складі випробування на фрон­тах Першої світової війни. Зрозуміло, що ці генерали та старшини були виховані на російських військових традиціях, тому співчували ідеям білого руху. В українську армію вони пішли за обставин бо-

ротьби з більшовиками. Змусити їх воювати з денікінцями було справою якщо не безнадійною, то проблематичною. Генерал В. Сальський, аналізуючи стратегічно-політичну ситуацію в Украї­ні 1919 p., писав, що українське військо ні в якому разі не вважало денікінців за ворогів, «настільки безглуздою та непотрібною уявля­лась взаємна боротьба на очах у спільного ворога»160. За порозумін­ня з Добровольчою армією висловлювалися генерали М. Юнаків, В. Сінклер, полковники М. Капустянський та І. Омельянович-Павленко, які займали на той час високі штабні по­сади в українській армії.

21 серпня передові частини Наддніпрянської армії отамана Ю. Тютюнника зустрілися в районі Шполи з передовими загонами Південної армії денікінців. Ю. Тютюнник повідомив про це штаб Головного Отамана і отримав звідти таке розпорядження: «На ви­падок зустрічі з частинами армії Денікіна належить триматися до дальшого розпорядження слідуючих норм: 1) належить безумовно не вдаватись у ворожу акцію; 2) пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які є вже в наших руках або які маємо посісти; [...] Далі належить розвідати, яке ставлення де-нікінських військ до Української держави і до наших військ»   .

Наводячи цю телеграму та деякі інші документи, які висвітлюють ставлення українського командування до білих, М. Капустянський пи­ше, що «ні сам Головний отаман, ні його штаб, ні вищі військові керів­ники не бажали починати боротьби з денікінцями в момент спільної боротьби з червоною армією»162.

Зовсім іншою, надзичайно ворожою і безкомпромісною виявила­ся позиція А. Денікіна щодо української армії. «... Іти разом з Петлю­рою, котрий намагався відокремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю єдиної, неділимої Росії, що глибоко вко­рінилася у свідомість вождів та армії, і тим викликати в її лавах небез­печне замішання, — згодом відверто визнавав білий генерал в «Очерках русской смуты». — Тому я вирішив питання негативно. Представників Антанти заздалегідь, ще 16 серпня, було повідомлено про неможливість будь-якої співпраці з Петлюрою. Врешті, англійсь­ке і французьке командування погодилися з цим поглядом.

Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не ви­знаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по домівках, або приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх слід вважати такими ж ворогами, як і більшовиків. Разом з тим я вка­зував на необхідність приязного ставлення до галичан, аби звільнити їх з-під впливу Петлюри. А якщо цього не вдасться досягнути, то вва­жати їх ворожою стороною»163.

Перебування денікінських військ в Україні влітку-восени 1919 р. супроводжувалося відвертою спробою реваншу російського націоналізму за події, пов язані з встановленням української дер­жавності. Тон подібній політиці задало «Обращение главнокоман­дующего к населению Малороссии», опубліковане в середині серп­ня, коли денікінські війська наближались до Києва. Денікінські іде­ологи принципово уникали назви «Україна», підкреслено замінюю­чи її «Малороссией». «Обращение» підготували два відомих предста­вники партії кадетів І. Малінін та П. Новгородцев. Російська націо­налістична ідея відверто маніфестувалась в цьому документі. Він був складений на зразок добре відомого визначення України, зроб­леного засновиком «Киевлянина» В. Я. Шульгіним: «Это край рус­ский, русский, русский». У розумінні А. Денікіна не було ніякого українського народу, а лише «малорусская ветвь русского народа». Відповідно й український національний рух є лише німецькою інт­ригою. Процитуємо окремі частини звернення: «К древнему Киеву, "матери городов русских", приближаются полки в неудержимом стремлении вернуть русскому народу утраченное им единство — то единство, без которого великий русский народ, обессиленный и раздробленный [...] не в силах был бы отстоять свою независи­мость; то единство, без которого немыслима полная и правильная хозяйственная жизнь, когда север и юг, восток и запад обширной державы в свободном обмене несут друг другу все, чем богат каж­дый край, каждая область; единство, без которого не создалась бы мощная русская речь, в равной доле сотканная вековыми усилиями Киева, Москвы и Петрограда.

Желая обессилить русское государство, прежде чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 г. стремились разрушить выко­ванное в тяжелой борьбе единство русского племени.

С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге Рос­сии движение, поставившее себе целью отделение от России ее де­вяти южных губерний под именем «Украинской Державы». Стрем­ление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев — Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной «Украинской державы» и борьбы против возрождения Единой Рос­сии»164.

Петлюрівський рух А. Денікін визначав як зрадницький і воро­жий, але й він, очевидно, розумів, що повне ігнорування українсь­кої проблеми викличе здивування не лише серед українців, але й се­ред значної частини російського населення України, не захоплено­го ідеями російського націоналізму. Яким же чином А. Денікін про­понує вирішити «малоросійське питання»? Він закликає поважати особливості місцевого побуту. Залишаючи на всьому обширі Росії державною мовою російську, він не заперечує проти того, що «каждый может говорить в местных учреждениях, земских, присут-

ственных местах и суде по-малорусски». В приватних школах навчання може вестися будь-якою мовою, а от в державних школах лише в початковій школі «может быть допущено употребление ма-лороссийскогого языка для облегчения учащимся усвоения первых начатков знания»165.

Основний удар біла влада завдала українській системі освіти та науки, які склалися в 1918—1919 pp. Науково-освітня система на­самперед була позбавлена державного фінансування і статусу, дер­жавні українські університети перетворилися фактично у приватні заклади, а це з усією гостротою поставило проблему їх подальшого існування, оскільки було пов'язане з матеріально-технічним забез­печенням навчального процесу, відсутністю у студентів відстрочок від мобілізації до армії. Під загрозою закриття опинилася Українсь­ка Академія Наук. Денікінські функціонери були категорично про­ти збереження її українського статусу, незважаючи на те, що за ака­демію просив В. Вернадський, не лише всесвітньо відомий учений, але й кадет. УАН реорганізувалась в регіональну Київську акаде­мію наук, діяльність якої мала в майбутньому бути підпорядкована загальноросійській АН, науковою мовою в цій академії повинна б стати російська мова. З приводу цього проекту А. Ніковський напи­сав, що це ніщо інше, «як розвиток старої кадетської ідеї про «областные самоуправления», котра щодо нас виявилася поки що в проекті «Киевского генерал-губернаторства»166. В останньому ви­падку А. Ніковський пише про те, що денікінський режим виявився ворожим не лише ідеї самостійної України, але й національно-тери­торіальної автономії в складі федеративної Росії. Розмови про феде­ралізацію фактично підмінялися визнанням можливості територіаль­ного самоуправління. Фактично ж територія України була розчлено­вана на три області: Київську, Харківську та Новоросійську (Одесь­ку), якими управляли генерали з особливими повноваженнями.

Українофобство А. Денікіна є очевидним і послідовним. Опи­суючи події в Україні через 5 років, коли він вже знав згубні наслід­ки своєї національної політики, він так і не визнав її помилковою, продовжуючи дотримуватись попередньої лінії, густо ілюструючи при нагоді «Очерки русской смуты» антиукраїнськими випадами. Він звинувачує Директорію не лише в національному сепаратизмі, але й в соціальному радикалізмі. А. Денікіну, який закінчив у Києві юнкерське училище, командував полком у Житомирі, 1914 р. обій­няв посаду генерала для доручень при командуючому Київського військового округу і звання майора, «була осоружна сама думка, що росіян у Києві можна звести до статусу національної меншини. Так само він не міг уявити собі Росію без Туркестану й Закаспію, де російська культура домінувала над всіма іншими»167.

А. Денікін не був винятковим у проявах свого українофобства. Ще більш войовничими виглядали дії київського «Блока русских

избирателей», керованого В. Шульгіним. Блок вимагав «совершенно игнорировать какие бы то ни было особенности мало­русского края»169, був категорично проти вживання слова «українець», закликав до застосування примусових дій. Відновив­ши після захоплення Києва білими видання газети «Киевлянин», В. Шульгін в першому ж її номері нагадав читачам слова свого бать­ка, що Південно-Західний край (ще один сурогат назви України) є ро­сійським і лише російським, а далі, розвиваючи цю думку, пообіцяв вже ніколи не віддавати його «ні українським зрадникам, ні єврейсь­ким палачам». В. Шульгін доводив, що сила Добровольчої армії — в національних російських гаслах. Крім українофобства, російський націоналізм черпав свої сили в юдофобії. Той же В. Шульгін доклав чимало публіцистичного запалу для створення і поширення думки про більшовизм як жидівський національний рух.

Практика денікінського режиму в Україні перевершила по­літичні та публіцистичні декларації. Наступ білих супроводжував­ся ескалацією жидівських погромів, кількість яких досягла кілька­сот. Ідеологічним прикриттям погромів були звинувачення жидів у нелояльному ставленні до білих, збройному опорові їх наступу та причетності до більшовизму. Погроми не мали жодної політичної чи практичної доцільності для білого режиму, вони завдавали йому відверту шкоду, бо, як відзначав А. Гольденвейзер, відштовхнули від підтримки руху «всі ненаціоналістично-російські елементи на­селення»169. Очевидно, погроми, незважаючи на те, хто був їх ініціатором і призвідцею, не можуть мати якогось раціонального пояснення і виправдання, вони ірраціональні за своєю жахливою сутністю, як і загалом громадянська війна, головною жертвою якої було мирне населення. Погроми — яскраве свідчення міжетнічного характеру громадянської війни в Україні. Ця її особливість ніколи жодною силою не афішувалась, швидше приховувалась за політич­ними чи соціальними гаслами, але неодмінно виявляла себе. Всьо­му українському в Україні денікінський режим оголосив війну, не­зважаючи на те, чи йшлося про магазинну вивіску українською мо­вою, чи Українську академію наук. Українські школи та культурні заклади кваліфікувалися політично ворожими інституціями, зброєю, спрямованою проти Росії, зброєю, яка має раніше чи піз­ніше вистрілити.