Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.3. Українська Народна Республіка і небільшовицька Росія(Частина 2)

Принагідно відзначимо, що цю крайню політику не поділяли більш глибокі і розважливі діячі. Гостро критикував дії Доброволь­чої армії В. Короленко. Його «Письма из Полтавы», написані влітку — восени 1919 p., переповнені фактами безчинств добровольців, у тому числі й фактами переслідування української мови та культури.

Київські кадети, які входили до «Национального объедине­ния», визнавали українців окремим народом, вважали корисним для російської держави дозволити и підтримувати діяльність укра­їнських шкіл, включаючи й вузи. Сенатор М. Чубинський мав муж­ність публічно заявити, що звернення А. Денікіна «боляче вдарило не лише по самостійниках, але й по всіх тих, хто, стоячи на ґрунті державної єдності Росії і автономії України, високо поціновуючи російську мову як виразника російської культури, бажав широких прав і для своєї мови, яку він гаряче любив по заповіту Шевченка «не цуратися свого»170. За більш гнучкі й демократичні форми на­ціональної політики виступав В. Вернадський. Як кадет він визна­вав і підтримував гасло «єдиної і неподільної Росії», однак вважав, що українська школа ніскільки не суперечить йому. «Широка куль­турно-національна робота, культура українська, — писав у статті «Одна из задач дня» 21 вересня 1919 р. (газета «Объединение») В. Вернадський, — вповні і цілком поєднується з ідеєю єдиної і не­подільної Росії і може знайти в її великих рамках повну можливість свого самого широкого вияву»171. Навпаки, на думку вченого, є не­безпека випустити з державних рук народну освіту і віддати її в ру­ки українських кооператорів як приватну справу. З щоденника В. Вернадського того часу видно, як часто українське питання наро­джувало в нього рефлексії і спроби довести керівникам білого руху негнучкість їх позиції. Він відстоював необхідність збереження Української академії наук, але майже не знаходив розуміння серед однопартійців кадетів. В одному із щоденникових записів він зізна­ється, що «зняв українське питання, так як це явно чисто академічна розмова, бо думку всіх членів ЦК я знаю і зараз нічого конкретного запропонувати не можна [...] прихована недовіра до міцності руху і таємна надія, що він рухне», «все побудоване на невдачі українсь­кого національного руху. Думка про його глибоке значення або від­ганяється, або вважається, що реально з ним будуть рахуватись, ко-ли виявиться його значення»   .

Взяття білими Києва, вже до того відвойованого у більшовиків армією УНР, остаточно перекреслили можливість будь-якого комп­ромісу між уенерівцями та білими. 2 вересня 1919 р. Директорія та уряд УНР звернулися з відозвою до народу України, в якій змальо­вували антинародний характер денікінського режиму, який виявив «свою запеклу ворожість до українського народу і нашої Респуб­ліки», і закликали війська, селян і робітників «непохитно боротись за демократичні здобутки Української революції»173. Одночасно була відправлена урядова нота протесту державам Антанти з при­воду захоплення Києва денікінцями. 17 вересня С. Петлюра особи­сто звернувся до населення Соборної України і закликав не вірити «новим окупантам України — денікінським добровольцям»174. На думку голови Директорії, великої різниці між білими і більшовика­ми не існує, обидва ці режими ставлять собі за мету грабунок Украї-

ни: «... Ці нові хижаки всякими способами стараються захистити чужу національно нашому народові московську зграю чорносотен­ців і забезпечити її панування над долею українського народу»175. У відозві С. Петлюри розкриваються п'ять основних підвалин, на яких базує свою діяльність провід УНР і які є цілковитою контраве-рзією денікінського курсу. Перша підвалина — це самостійність і незалежність УНР, друга — передача земель великих власників та держави селянам без будь-якого викупу, третя — 8-годинний робо­чий день, соціальне забезпечення робітників, четверта — вільне во­левиявлення та загальні повні виборчі права при конституюванні влади і п'ята — мирне співіснування з ішними країнами, розвиток міжнародної торгівлі та економічної інтеграції.

У вересні С. Петлюра, інструктуючи голову Української деле­гації на Паризькій мирній конференції графа М. Тишкевича, зазна­чав, що «жодних комбінацій на ґрунті відновлення «єдиної — непо­дільної Росії» не повинно бути [...] Денікінська політика для нас і принципіально неприємлима, і практично не може бути переведе­ною»176. С. Петлюра засуджував А. Денікіна за зруйнування єдино­го антибільшовицького фронту і передбачав у найближчому майбу­тньому вибух селянських повстань у запіллі білих.

Нарешті, 24 вересня Директорія оголосила війну денікінцям. Ще за кілька днів до цього, 20 вересня, у Жмеринці між команду­ванням армії УНР і штабом Революційної повстанської армії Украї­ни (махновців) було підписано угоду про спільну боротьбу з де-нікінцями. 26 вересня на Правобережній Україні розгорнулися за­пеклі бої армії УНР з білогвардійцями, якими командував генерал Я. Слащов. З кінця жовтня українські підрозділи почали втрачати боєздатність через поширення епідемії тифу й відсутність зброї та амуніції. Осінні воєнні дії виявили не лише недостатню підготовку армії, але й загальну слабкість українського державного апарату. За свідченнями П. Феденка, брак підготовлених кадрів як у війську, так і в державному апараті став важкою перепоною в боротьбі за не­залежність України: «Великою перешкодою для успіху українсько­го визвольного руху 1919 р. була недостача політично освіченої та фахової української інтелігенції. Не вистачало українських спеціа­лістів для державного апарату, бракувало українських політичних провідників для роботи в масах [...] Недостача політичної виробле­ності була причиною непорозумінь між «наддніпрянцями» та «над-дністрянцями», як це виявилося в наївній орієнтації провідників ЗОУНР на Росію білих генералів»177. 4 листопада у Жмеринці від­булася військова нарада за участю членів Директорії, вищого ко­мандування і уряду, на якій з'ясувалося, що командування УГА прагне союзу з А. Денікіним.

З одного боку, такий поворот справи був наслідком не зжитої галицьким проводом ілюзії в будь-який спосіб, а в даному випадку

через А. Денікіна, нав'язати стосунки з Антантою і переконати її в необхідності справедливого вирішення галицької проблеми. З ін­шого боку, далася взнаки денікінська розкладницька робота, яка мала на меті роз'єднати наддніпрянців та галичан і в такий спосіб підірвати боєздатність армії УНР. Біла розвідка підкреслювала дис­ципліну й бойову виучку частин УГА, а разом з тим звертала увагу на серйозні суперечності між Дієвою армією та УГА. Тому Денікін ініціював спроби «встановити дружні відносини з галичанами з ме­тою від'єднати їх від підпорядкування Петлюрі»178. Відзначимо, що в білому таборі далеко не всі поділяли цю позицію, застерігаючи А. Денікіна від ймовірного і вірогідного загострення в такий спосіб відносин з Польщею. Але коли він дізнався, що Ю. Пілсудський практично припинив військові дії проти більшовиків, то на початку листопада наполіг, щоб угода з УГА відбулася якнайшвидше. Ко­мандування галицької армії сепаратно пішло на такий крок.

6 листопада на ст. Зятківці за вказівкою командуючого УГА ге­нерала М. Тарнавського було підписано перемир'я між денікінцями та УГА. Наказом диктатора ЗОУНР ця сепаратна і таємна угода бу­ла дезавуйована, а генерала Тарнавського віддано під суд. Але справа була зроблена: розбита тифом УГА припинила бойові дії.

12 листопада Є. Петрушевич скликав у Кам'янці-Подільському нараду представників галицьких політичних партій та громадських організацій, Директорії та уряду УНР, на якій заявив, що створення самостійної України є нереальним завданням, і закликав до угоди з А. Денікіним. 16 листопада він і уряд ЗОУНР залишили Україну, взявши курс на Відень. В Одесі новий командуючий УГА генерал Микитка підписав з денікінцями угоду про перехід галицької армії в повне розпорядження головнокомандуючого Збройними силами півдня Росії.

Для білих союз з УГА виявився маловтішним. Епідемія тифу призвела до повної втрати боєздатності галицької армії, про її вико­ристання в бойових діях не могло бути й мови, а між тим стратегіч­на ситуація на більшовицько-денікінському фронті в листопаді 1919 р. принципово змінилася на користь червоних. У кінці жовт­ня червона армія перехопила ініціативу в боях за Орел та Воро­неж, захопила ці міста, а на початку листопада до її рук перейшов Чернігів, звідки розгорнувся наступ на Конотоп, Ніжин.

Стрімкий успіх червоних пояснювався не лише тим, що їм вда­лося знайти резерви для поповнення своїх армій, а й тим, що на пів­дні України зав'язався новий вузол громадянської війни, який вщент дезорганізував денікінські тили і підірвав боєздатність білої армії. Вкотре за час революції в суперечку політичних таборів втру­тився український повстанець. Білий режим знаходив підтримку се­ред нечисленних вищих і середніх соціальних верств дореволюцій­ної Росії, але вороже сприймався нижчими — переважною більшіс-

тю населення. Робітники, ремісники, селяни ототожнювали його з реставрацією старої політичної та соціально-економічної системи. Незважаючи на те, що денікінська влада анулювала політику «воєнного комунізму», декларувала відновлення вільної торгівлі й недоторканість приватної власності, обіцяла проведення аграрної реформи, вона не дійшла розуміння з селянством України. До со­ціальних мотивів несприйняття білогвардійського режиму в Украї­ні додався і національний. Досить швидко в тилу Денікіна розрісся масовий повстанський селянський рух. Лише декілька повстанських отаманів, які відзначилися боротьбою з більшовиками, пішли на слу­жбу до А. Денікіна, переважна більшість повстанських загонів вступила у боротьбу з білими. Серед активно діючих у тилу білих повстанських підрозділів варто назвати загони отамана Зеленого, який восени 1919 р. загинув в одному з боїв проти денікінців.

Найістотнішу роль в розгромі денікінського тилу відіграли ма­хновські повстанські загони. Вже в серпні-вересні денікінці відчу­ли на собі силу повстанської армії махновців. Штаб командуючого групою військ Новоросії генерал Шилінг, на якого було покладено виконання директиви про наступ на захід та північний захід, інфор­мував ставку А. Денікіна: «Отже, з групою Махна доводиться раху­ватися як з серйозним противником, що не має тилу, відмінно спо­рядженим, який значно переважає нас чисельністю і зовсім не чут­ливий до наших обходів [...] Необхідно раніше, ніж виконати дирек­тиву, рішуче покінчити з групою Махна біля Новоукраїнки, що мо­же бути досягнуто введенням у бій не лише всіх наших сил, а й до­статніх сил з боку другого корпусу»179.

Командуючий військами білих на Правобережній Україні ки­нув проти махновців зведену дивізію генерала Я. Слащова, в якій нараховувалося декілька офіцерських полків, а додатково були придані кілька інших частин. Вирішальний бій між денікінцями й махновцями відбувся 27 вересня 1919 р. поблизу с Перегонівки. Він закінчився відчутною поразкою денікінців. Махновцями було знищено кілька тисяч денікінців. Перемога відкривала повстанцям шлях до рідних місць, і вони ним скористалися не гаючись. Рідна Катеринославщина була оголошена базою махновської армії. Про­сувалася армія в її напрямку надзвичайно стрімко, долаючи в окре­мі дні 60 і більше верст. «Наче в заворожене, сонне царство влетіли махновці: ніхто не знав про їх прорив під Уманню, не мав уяви про те, де вони, — писав один з ідеологів махновщини П. Аршинов. — Влада не вживала жодних заходів, перебуваючи у тиловій сплячці. Тому всюди махновці нападали на ворога, як весняний грім, неспо-дівано»   .

Вже в ніч з 28-го на 29-те повстанська армія оволоділа Новоук-раїнкою, 5 жовтня махновці взяли Олександрівськ, перейшли на

лівий берег Дніпра. Залишивши у місті штаб армії, Махно наступ­ного дня виступив на схід. Надвечір його частини з боєм взяли ст. Горіхове, а 7 жовтня — Гуляй-Поле, того ж дня після чотириго­динного бою до їх рук потрапила станція Пологи, а за кілька днів — Царекостянтинівка, Гайчур, Керменчик, Великий Янісоль, Чапли­не, Гришине, Авдієвка та Юзівка.

Активно діяли махновці і в інших напрямах. Азовський корпус під командуванням Вдовиченка захопив Великий Токмак і 8 жовт­ня підійшов до Бердянська, де знаходилися денікінські склади з стратегічними запасами боєприпасів. Після п'ятиденного бою міс­то перейшло під контроль повстанців. 14 жовтня корпус Вдовичен­ка захопив Маріуполь і взяв курс на Таганрог, де розташовувалася ставка Денікіна. Кримський корпус Павловського 4 жовтня з боєм увійшов до Нікополя, а до середини місяця майже вся Таврія конт­ролювалась махновцями. Вони зайняли Каховку, Мелітополь, Ге-нічеськ, Новоолексіївку, Олешки, 6 тижнів поспіль утримували Ка­теринослав.

Прорив повстанської армії на південь України відбувся в момент напружених боїв під Орлом, де на карту була поставлена доля і білих, і червоних. Як показали події найближчого майбутнього, удар махнов­ців по тилах виявився смертельно небезпечним для денікінців. Коман­дування білих змушене було знімати найдієвіші частини з фронту для боротьби в тилу, де, по суті, виник другий внутрішній фронт.

Повернувшись в рідні місця, повстанська армія дістала могут­ню підтримку місцевого селянства. В окремі моменти кількісний склад махновської армії досягав 80—100 тис. бійців.

Загальноселянський характер махновського руху, масштаб яко­го він набрав за лічені тижні, не могли заперечити ні білі, ні більшо­вики, що залишилися у підпіллі. 15 листопада орган катеринослав­ського губкому КП(б)У газета «Звезда» писала, що «лише зовсім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування вглиб областей, захоплених денікінською клікою, — це дещо біль­ше, ніж проста військова операція. Це разом з тим широкий народ­ний рух, який захопив і повів за собою в своєму стихійному і незбо­римому розвитку неосяжні верстви трудових мас, який вилився в кінцевому підсумку в повну величезних задатків революцію».

На підконтрольних територіях махновці активно пропагували ідеї «вільного радянського ладу». Найповніше вони були викладені в «Проекті декларації Революційної повстанської армії України (махновців)»181. Під вільним радянським ладом розумілася така си­стема громадських організацій, Рад, які були б представницькими органами влади трудящих, а не виконавчими підконтрольними структурами політичних партій, насамперед більшовицької. На ни­зовому рівні в основі «вільного радянського ладу» лежала ідея са-

моврядування. Так, вирішення земельного питання передавалось безпосередньо в руки самих виробників-селян. Продовольча проб­лема мала вирішуватись на основі взаємовигідного товарообміну між містом і селом. Така програма знаходила міцну підтримку се­лянства й робила махновщину широким соціальним рухом, сприя­ло цьому і використання національних гасел. Вже в другій половині літа 1919 р. махновці в агітації серед відступаючих червоних частин користувались закликами до захисту України від денікінців та ко­муністів. Очевидно, не випадково 5 серпня Махно видав наказ № 1 про створення саме Революційної повстанської армії України (мах­новців), в якому підкреслювалося, що «завданням нашої револю­ційної армії і кожного повстанця, що вступив до неї, є чесна бороть­ба за повне звільнення трудящих України від всякого поневолення, за повне розкріпачення їх праці [...] Не може бути несправедливості в нашому середовищі. Не може бути обіди від нас хоча б одному си­ну чи доньці трудового народу, за який ми боремося»182.

20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка представники Революційної повстанської армії України (махновців) підписали угоду з армією УНР про спільну боротьбу з денікінцями. На жаль, договір мав ли­ше епізодичний характер, але він ще раз підтвердив, що до Н. Махна поступово приходило розуміння важливості національ­них гасел і необхідності їх використання, адже, з одного боку, повс­танська армія на 90 % складалася з українських селян, а з іншого, на цих селян, окрім махновців, мали досить сильний вплив радикальні українські політичні партії, зокрема боротьбисти. На початку серп­ня боротьбисти об'єдналися з групою лівих незалежників і утвори­ли Українську комуністичну партію (боротьбистів). Після падіння радянської влади в Україні боротьбисти пішли у підпілля, створили для боротьби з денікінцями Всеукраїнський ревком, до складу яко­го входили В. Блакитний, Г. Михайличенко, П. Любченко, О. Грудницький та ін. Як згадував пізніше їв. Майстренко, «під Де-нікіном існував неписаний єдиний український національно-визво­льний фронт»183. Крім Полтави, боротьбисти мали свої підпільні осередки в Кобеляках, Переяславі, Лубнах, Прилуках, Золотоноші. Під контролем боротьбистів перебував великий повстанський загін Я. Огія та К. Матяша, який разом з махновцями прорвався від Пере-гонівки у тил денікінців і діяв на Полтавщині.

В листопаді махновці та боротьбисти вирішили об'єднати свої зусилля, спрямовані проти денікінців. З цією метою до Катеринос­лава прибули представники Всеукрревкому О. Грудницький, О. Лісовик, К. Матяш. У ході переговорів з членами Реввійськради махновців О. Чубенком, В. Воліним та Марочкіним вони уклали тимчасову угоду про спільну діяльність в повстанському районі. Насамперед йшлося про координацію військових дій, спрямованих

проти білогвардійців, але в ухваленій резолюції об'єднання загонів визнавалось «необхідним для організації самостійної повстанської української армії для того, щоб не допустити партійної диктатури Російської партії комуністів-більшовиків»184.

Боротьбисти взяли на себе обов'язок видавати аналог махнов­ської газети «Путь к свободе» українською мовою («Шлях до во­лі»). В Катеринославі виходив орган УКП(б) газета «Боротьба». В боротьбистській пресі відзначалося, що соціальна програма махно­вців є найближчою до їх власної соціальної програми. Махновський соціальний експеримент міг мати цікавий розвиток, якби історія відпустила на його проведення триваліший час, але втілити у життя «вільний радянський лад» в межах осені 1919 р. повстанцям не вда­лося. Насамперед тому, що після першого успіху в розгромі де-нікінських тилів повстанській армії довелося вступити в затяжні кровопролитні бої з відбірними денікінськими підрозділами.

За наказом А. Денікіна в районі Волновахи для боротьби з мах­новцями були зосереджені Терська та Чеченська кавалерійські ди­візії та Донська кавалерійська бригада. Крім цих військових з'єд­нань, проти РПАУ(м) було кинуто ще 9 кінних козачих полків і дві бригади пластунів. У середині жовтня білі безуспішно намагали­ся взяти махновців у кільце. Воно виявилося гігантським, повстан-сько-денікінський фронт простягнувся на 1150 верст.

На початку листопада повстанська армія, не даючи білим ото­чити себе, перейшла на правий берег Дніпра й міцно оволоділа те­риторією П'ятихатки — Кривий Ріг — Апостолове — Нікополь, вела наступ у напрямі Єлисаветграда, Миколаєва та Херсона. В ніч з 8 по 9 листопада вона вдруге оволоділа Катеринославом. Поряд з де-нікінцями, грізною небезпекою для повстанської армії стала епіде­мія тифу. На початку грудня кількість хворих на тиф досягла 35 тис. осіб. Вони сковували пересування армії і змушували її до не власти­вої повстанцям тактики — позиційної оборони. В жорстоких груд­невих боях з білогвардійцями повстанська армія несла величезні втрати, але продовжувала опір.

На цей час вже відбувся стратегічний перелом ситуації на біль­шовицько-денікінському фронті. Білі армії відступали на всіх на­прямках. Як з'ясувалося, в них не виявилося надійної соціальної та національної бази. В. Вернадський, розмірковуючи над політични­ми реаліями кінця 1919 p., занотував до свого щоденника: «Мені здається, зараз ясно зазнала фіаско політика в українському питан­ні». На думку видатного вченого, політика обмежень і заборон, за­стосована денікінським режимом до українства, дала зворотні на­слідки. Національна школа, відлучена від держави, виявилась кра­ще поставленою, не казенною. На ґрунті боротьби за українську школу почалася організація народу, з'явився смак до вияву актив-

ності. Остаточний висновок В. Вернадського-кадета: «Беручи все це до уваги, необхідно тепер, поки не пізно, створити державні школи з українською мовою — однакового устрою з російською школою»   .

Пройшов місяць, ситуація для білих стала зовсім кепською. Во­ни здали Ростов і Новочеркаськ. В. Вернадський пише про повне моральне падіння Добровольчої армії і висловлює сумніви щодо можливості її перспектив. На його думку, розклад білих відбувся через відсутність ідейного змісту руху: «Ідея "великої" держави не могла повести за собою маси. Та й при створенні імператорської Ро­сії вона була наслідком низки подій, а не метою. А тут думали ство­рити з неї мету. І ця мета не могла навіть підняти патріотичні почут­тя, тому що була заснована на гордості, яка не конкретна для обива­теля»186. На наш погляд, В. Вернадський досить точно зауважив, що російська національна ідея, сформульована через гасло «єдиної, не­подільної Росії», виявилася зрозумілою лише невеликому сегменту російського суспільства — вищим та середнім шарам інтелігенції, для великої більшості народу згадане гасло залишилось слабкою метафорою. Напевно, щось схоже можна сказати і про більшу час­тину українців, які залишались поза впливами національної свідо­мості. Розуміння національного для них приходило через соціальні проблеми. їх досить виразно описав у статті «Велика руїна (лист з України)» В. Андрієвський: «Зараз на Україні йде боротьба не між більшовиками або денікінцями і народом, а борються голодне мос­ковське чи жидівське місто з селом. Місто, крім паперових грошей та й то власної продукції [...] нічого не дає і не може дати селові [...] Село зрікається підтримувати паразита — місто, бо й саме бідує. Село гине від економічної руїни. Немає чим підкувати коня, немає чим плуга злагодити [...] Мужицькі закамарки повні паперо­вих грошей. Але ціни їм немає ніякої. Одежі за них нігде купити. Керосину нема. У село світить скибками (лучиною — Авт.). Солі нема. І люди платять за фунт її 150—200 крб.».

За таких умов треба було і українцям, і росіянам вносити корек­тиви, а скоріше — кардинально міняти старі курси. І вони це зроби­ли. Уенерівці на чолі з С. Петлюрою взяли курс на союз з Польщею Ю. Пілсудського. Білі росіяни — на зміну військового і політично­го керівництва. 4 квітня 1920 р. А. Денікіна на посту головнокоман­дуючого Збройними силами Півдня Росії змінив П. Врангель. Це був бойовий російський генерал, учасник Першої світової війни, сподвижник А. Денікіна по «білій справі» і одночасно завзятий опо­нент його стратегічного курсу. П. Врангель неодноразово попере­джав А. Денікіна про небезпеку розтягування білих армій на вели­чезних просторах, вважав куди ефективнішим вести військові дії на одному пріоритетному напрямку, вказував на необхідність побудо-

ви міцного тилу, на недопустимість «самопостачання» частин, яке перетворювало війну у засіб наживи, грабунку й спекуляції. Пев­ним чином він виявився і політичним опонентом курсу А. Денікіна. «...Стратегія була перенесена в жертву політиці, а політика була нікудишньою, — вважав він. — Замість того, щоб об'єднати всі си­ли, які мали за мету боротьбу з більшовизмом і комуною, і проводи­ти одну політику, "російську", поза всякими партіями, проводилась політика "добровольча", якась приватна політика, керівники якої бачили у всьому тому, що не несло на собі відбиток "добровольців", — ворогів Росії.

Билися і з більшовиками, і з українцями, і з Грузією та Азербай­джаном, і лише трохи не вистачило, щоб почати битись з козаками, які складали половину нашої армії [...] В підсумку, проголосивши єдину, велику і неподільну Росію, прийшло до того, що роз'єднати всі антибільшовицькі російські рияи і поділили всю Росію на цілий ряд ворогуючих між собою утворень»187.

Очоливши Збройні Сили Півдня Росії, новий головнокоманду­ючий одразу ж перейменував їх в Російську («Русскую») армію, по­чав її реорганізовувати і досить швидко повернув втрачену боєздат­ність. Одночасно він докладав зусиль, щоб змінити політичний курс свого попередника.

Про новий похід на Москву вже не могло бути мови, разом з тим генерал рішуче відвів спроби західних дипломатів схилити йо­го до переговорів з більшовиками. Свою стратегію він визначив в одному з інтерв'ю так: «Не тріумфальною ходою на Москву можна звільнити Росію, а створенням хоч би на клапті російської землі та­кого порядку і таких умов життя, які б притягали до себе усі подуми і сили народу, що стогне під червоним гнітом»   .

П. Врангель одразу ж заявив про відмову від ідеології «єдиної і неподільної Росії», обіцяв Дону й Кубані не порушувати автономні права козацтва, зробив ряд кроків до пошуків контакту з урядом УНР. Наріжним каменем своєї платформи П. Врангель вважав зміну стосунків з селянством шляхом проведення радикальної аграрної реформи. Закон про землю від 7 червня 1920 р. передавав основну частину землі в розпорядження виборних повітових та волосних зе­мельних рад, які мали виробити місцеві норми землеволодіння і провести розподіл землі. Земля переходила у повну приватну влас­ність за плату шляхом передачі в державний хлібний фонд 20 % се-редньостатистичного річного урожаю протягом 25 років.

Намагаючись привернути селянство аграрною реформою, П. Врангель розраховував використати в боротьбі з більшовиками селянський повстанський рух, а також поповнити свою армію та за­безпечити стабільність тилу. Частково це йому вдалося.

Успішний наступ польської та української армій на Правобере­жній Україні створювали сприятливу стратегічну ситуацію для

білих, з одного боку, а з іншого — важке економічне становище в Криму не дозволяло надовго затримуватися на півострові. Вихід в багаті хлібом степові райони України уявлявся життєво необхід­ним, як про це пізніше згадував сам П. Врангель. Зазначені обстави­ни підштовхнули його до війни з «червоною нечистю» до перемож­ного кінця. 6 червня біла армія розпочала операцію по виходу з Криму. Наступ білих продовжувався до 24 червня і закінчився захо­пленням Північної Таврії. Кінець липня — початок серпня пройшли в запеклих боях в районі Олександрійська, місто переходило з рук в ру­ки. З середини серпня П. Врангель, перегрупувавши і привівши в по­рядок свої війська, віддав наказ про наступ на правий берег Дніпра та Донбас. В середині вересня армія П. Врангеля, посилена частинами, які прибули з Кавказу, перейшла у наступ, 22 вересня захопивши ст. Синельникове, а 28 вересня — Маріуполь. За час наступу армія П. Врангеля виросла майже вдвічі, до неї примкнуло кілька повстансь­ких отаманів (Савченко, Яценко, Чалий, Прочан, Хмара, Голик). В ти­лу врангелівців не спалахувало таких повстань, як свого часу в тилу А. Денікіна. Правда, не відбулося і масового походу селянства у білу армію. Стереотипи сприйняття селянством білих уже сформувалися. П. Врангелю удалося їх похитнути, але не вдалося розбити. Очевидно, можна говорити про неподолану інерцію найближчого оточення П. Врангеля. Яскраво вона позначилась на українському питанні, яке виявилося найбільш хворим місцем у політиці врангелівського уряду.

П. Врангель розумів хибність української політики А. Денікіна і йшов на контакти з представниками різних українських політичних угруповань, насамперед ліберальних. 26 липня його відвідала деле­гація від представників українців-військових та українських орга­нізацій Криму в складі генералів Янушевського та Чарського, відо­мого громадського діяча інженера Кірста, М. Шевченка та Кравчен­ка. Делегація клопоталась про створення у Севастополі українського політичного центру, а також пропонувала зі свого боку посередницт­во та допомогу в організації повстанських селянських загонів у чер­воному тилу. Для цього передбачалося створити спеціальний штаб. П. Врангель підтримав прохання і пропозиції делегації, але пізніше їх реалізація була заблокована начальником штабу головнокоманду­ючого ген. Шатиловим. Лишилася без наслідків пропозиція полков­ника О. Сахно-Устимовича про відродження на півдні України коза­чого руху, який спирався б на старі запорозькі традиції і використав повстанський потенціал українського селянства.

Нарешті, генерал-лейтенант Я. Слащов, який чудово знав укра­їнську ситуацію з власного досвіду осені 1919 p., написав головно­командуючому рапорт, в якому доводив потребу вирішення україн­ського питання і мотивував його стратегічними міркуваннями. В серпні польсько-радянська війна майже припинилася, у Мінську

йшли переговори про перемир'я. Якщо воно відбудеться, вважав Слащов, то через місяць 1-а Кінна армія може з'явитись на півден­ному фронті, а через два місяці тут зосередиться решта Червоної ар­мії. Таким чином, у білого командування є максимум два місяці для успішної боротьби з червоними. Слащов звертав увагу на те, що живі сили армії зменшуються. На 1 серпня в ній нараховувалось 15 тис. поранених і хворих. За таких обставин Україна як джерело для поповнення складу армії набувала особливого значення. Насе­лення, яке на 80 % складалось із селян-власників та німців-колоніс-тів, налаштоване антибільшовицьки. Тому, міркував Слащов, наше чергове завдання: «а) Не дати вщухнути народному руху в півден­ному районі Правобережної України і б) планомірно використати в наших інтересах людський контингент і багаті місцеві ресурси для боротьби з більшовиками»189. Генерал Слащов підготував спеціаль­ний проект заходів, необхідних для вирішення українського питан­ня. В ньому передбачалось офіційне одностороннє визнання голов­ним командуванням прав України на автономію у російській феде­рації; утворення Української Народної Громади — як громадсько-політичного виразника української суспільної думки; скликання в Криму українського з'їзду, який би виробив програму Української Народної Громади; організація при головнокомандуючому ради з українських справ з дорадчими функціями, але широким спектором дії; будівництво української регулярної армії, а також органів по об'єднанню та формуванню повстанських загонів. Після зайняття півдня України Слащов пропонував П. Врангелю підписати з пред­ставниками України договір, підготовлений Радою з українських справ та Українською Народною Громадою190. Звичайно, Слащов не вів мови про незалежність України, але коли він ознайомив П. Врангеля зі своїми рапортом та проектом, то через два дні отри­мав відповідь, що, «нічого не маючи принципово проти поданого проекту, він (П. Врангель — Авт.) в силу відомих політичних мір­кувань остаточної відповіді в дану хвилину дати не може»191. Про­ект так і не був здійснений. В оточенні П. Врангеля відбулися певні зміни. Слащов був відсторонений від справ, єдине, що він ще встиг ініціювати, була поїздка до штабу армії УНР повноважного пред­ставника генерала П. Врангеля полковника Ноги. Одним із завдань, які мав полковник, було запрошення до Севастополя повноважної української делегації для переговорів.

На початку осені 1920 р. така делегація у складі голови Литви-ненка, полковника Крата, сотника Л. Чикаленка та хорунжих Ро-менського та Голудимка через Румунію (Бухарест, Галац), а далі на пароплаві Чорним морем відбула до Криму. Хоч ініціатор зближен­ня з українцями Я. Слащов вже не був у фаворі, все ж, як згадував Л. Чикаленко, в стані білих відбулися суттєві подвижки в порівнян-

ні з 1919 р. В армії не було А. Денікіна, не чутно було В. Шульгіна, А. Савенка, генерала Драгомирова. Попередньо делегацію прийняв прем'єр врангелівського уряду О. Кривошеїн, колишній царський міністр, один з керівників «Совета государственного объединения России», який був створений у Києві восени 1918 р. і зберігав повну лояльність до гетьмана П. Скоропадського. Через кілька днів деле­гацію прийняв генерал П. Врангель. Його коротка вступна промова була присвячена роз'ясненню завдань, які генерал ставив перед со­бою як головнокомандуючий. Це насамперед визволення батьків­щини від більшовиків, далі генерал підкреслив, що добре усвідом­лює, що це визволення «станеться не в таких формах, які уявляли собі ще недавно його попередники, і не тими шляхами, якими вони до того йшли»192. Як згадував Л. Чикаленко, П. Врангель був заціка­влений у порозумінні з українцями та спільній збройній акції проти більшовиків. Однак жодних угод у Криму не було підписано. П. Врангель пропонував українській делегації знестись з його пред­ставником у Румунії генерала Геруа і виробити якісь конкретні рішення. Насправді це означало лише одне: П. Врангель не хотів се­бе міцно зв'язувати з С. Петлюрою, але й не міг обірвати контакти з ним. У вирішенні української проблеми він хитався, насамперед у виборі партнера з української сторони.

На початку осені 1920 р. в Крим прибула ще одна українська делегація від опозиційного С. Петлюрі Українського національного комітету, який був близький до Є. Петрушевича. Делегація склада­лася з трьох осіб: Моркотуна, Цитовича та Могилянського. Делега­ція не висовувала гасла самостійної України і була готовою задово­льнитись автономією. «Український комітет не мав за собою реаль­ної сили, однак був дружньою нам організацією, яка мала деякі зв'язки як на заході, головним чином у Франції, так і на Україні, і до того ж він міг бути використаний як противага українцям-самостійни-кам, — згадував генерал П. Врангель. — Я постарався приділити йому всіляку увагу, прийняв депутацію в присутності О. Кривошеїна, на­чальника управління закордонних зносин П. Струве та начальника мо­го штабу генерала Шатилова. Висловивши принципову згоду з висло­вленими делегацією положеннями, я заявив, що в основу своєї політи­ки ставлю об'єднання всіх російських сил, які боряться з більшовика­ми, і готовий підтримувати розвиток національних утворень на тих же підставах, які покладені в основу угоди моєї з козацтвом»193. Комітету була надана незначна матеріальна допомога. Отже, з боку білих зали­шалась певна невизначеність.

Подібним способом розгортались справи і в уенерівському та­борі. 9 жовтня 1920 р. С Петлюра в листі до голови уряду УНР ви­словив своє ставлення до можливої угоди з генералом П. Врангелем. На його думку, військова конвенція з кількох причин була б недо­цільною. У Петлюри був великий скепсис щодо можливості ви-

знання П. Врангелем самостійності України. Голова Директорії на­полягав, щоб таке визнання було неодмінною основою подальших переговорів. Вести їх С. Петлюра пропонував обережно, «з певним проволіканням часу, аби виявити справжнє відношення уряду Вра­нгеля до нас і наших домагань і не компрометувати себе приспіше-ним закінченням переговорів»194. Петлюра побоювався, що в разі військових успіхів П. Врангель просто відкине угоду, крім того, со­юз з білими міг би підірвати народну довіру до армії УНР і призвес­ти лише до зміцнення позиції більшовиків. На думку С. Петлюри, найкраще було б домовитись про координацію військових дій про­ти більшовиків без підписання будь-яких документів.

Якщо білі намагались найти для себе найбільш прийнятну українську комбінацію, то і уенерівський табір не обмежився лише контактами з білим Кримом. Серед російських антибільшовицьких сил опозицію П. Врангелю творив Російський політичний комітет на чолі з Б. Савенковим. Цей комітет був створений на території По­льщі при підтримці Ю. Пілсудського і з самого початку свого існу­вання визнав за народами колишньої Російської імперії право на са­мовизначення і суверенне державне існування. Комітет сформував на території Польщі невеликі військові формування. Одне з них, бригада осавула Яковлева, складалось з донських та кубанських ко­заків і нараховувало близько 2000 шабель; інше, так звана 3-тя ро­сійська армія генерала Перемикіна, складалось із полонених бійців Червоної армії і нараховувало 3500 багнетів. В одному з листів до М. Василька С. Петлюра писав, що у військовому відношенні ці елементи ненадійні, погано дисципліновані і на них опиратися до­сить ризиковано. Але оскільки іншого вибору не було, а справа ви­магала пошуку підкріплень, то 18 листопада 1920 р. уряд УНР під­писав з Російським політичним комітетом військову конвенцію. 2 квітня 1921 р. обидві сторони уклали ще одну угоду, тепер вже по­літичного характеру. Зокрема Російський політичний комітет ви­знав державну незалежність (суверенітет) Української Народної Республіки, суверенність Українських установчих зборів та уряд УНР на чолі з С. Петлюрою. Уряд УНР визнав РПК дружньою і со­юзною стороною, якій обіцяв дієву допомогу в досягненні її мети. Обидві сторони передбачали продовжувати боротьбу з більшови­цьким режимом і планували залучити до спільних дій Білорусь, Ку­бань, Дон та Грузію. Відчувалось, що на кінець громадянської вій­ни, принаймні серед частини російських політиків антибільшови­цького спрямування, з'явилось розуміння необхідності політичних поступок народам, що населяли Росію, насамперед українцям. Про­те це розуміння прийшло занадто пізно.

Взаємини табору УНР з білим рухом були одним з визначаль­них факторів розвитку подій революції 1919—1920 pp. Хоч

обидва табори за свого основного ворога визнавали більшовицький режим, спрямовували свої збройні сили на боротьбу з ним, вони так і не змогли об'єднати свої зусилля на антибільшовицькій платфор­мі. На нашу думку, непереборною перепоною тут стали сформовані задовго до цього ідеологічні установки, якими керувались лідери як білих, так і уенерівців. Останніх зупиняв страх російського імперіа­лізму, який не визнавав за українцями свободи в обранні форм на­ціонального розвитку, а росіян — формула єдиної та неподільної держави, якою тільки й могла бути Росія. Часткове звільнення від цієї ідеології далося лише ціною поразок, а на еміграції стало од­нією з провідних тем в пошуку винних за програш громадянської війни.