1.5. Відбір і підбір сільськогосподарських тварин

Відбір і підбір — важливі методи поліпшення стад та порід тва­рин. Під відбором розуміють виділення кращих особин бажаного типу, пристосованих до певних умов існування. Підбір — це спря­мована система парувань відібраних тварин для отримання потом­ства з бажаними якостями. Ці два методи пов’язані між собою і тіль­ки в поєднанні дають позитивні результати.

Відбір. Вчення про відбір розроблено Ч. Дарвіном, який на під­ставі вивчення матеріалів щодо поліпшення порід тварин і сортів рослин дійшов висновку, що цей процес відбувається під дією при­родного і штучного відбору.

Природний відбір — це виживання в боротьбі за існування тих організмів, які найбільше пристосовані до умов зовнішнього середо­вища й відтворення потомства. Природний відбір мав, безумовно, вирішальне значення у періоди приручення та одомашнення тва­рин. Проте в умовах сучасних технологій ведення тваринництва на всіх етапах поліпшення чи створення порід його дія послаблена, але неминуча.

Штучний відбір здійснюється людиною і спрямований на виді­лення для подальшого розведення тварин, найбільш міцних, здоро­вих і цінних за продуктивними та племінними якостями.

Ефективність відбору залежить від таких чинників: напряму (ме­ти) та інтенсивності відбору; кількості ознак і чисельності тварин; оцінки за фенотипом, генотипом та якістю потомства; групування тварин за походженням, господарською і племінною цінністю, при­значенням, віком, класами; рівня знань та досвіду селекціонерів тощо. У тваринництві існує кілька форм методичного відбору — ма­совий, індивідуальний, технологічний, стабілізуючий та ін.

Масовий (фенотиповий) відбір провадять за індивідуальними особливостями тварин — продуктивністю, конституцією, екс­тер’єром, інтер’єром, життєздатністю без урахування їхнього похо­дження та якості потомства. В товарних господарствах застосовують ще груповий відбір (форма масового), тобто тварин поділяють на групи залежно від мети використання.

Індивідуальний (генотиповий) відбір передбачає врахування пе­редусім походження (генотипу) та якості потомства, а також власно­го фенотипу тварини, її предків, родичів, потомства. Індивідуаль­ний відбір є основною формою роботи в племінному тваринництві, оскільки дає кращі результати у вдосконаленні продуктивних і племінних якостей тварин порівняно з масовим відбором.

Технологічний відбір. Інтенсифікація тваринництва, переведен­ня галузі на промислову основу поставили свої вимоги щодо відбору тварин, найбільш пристосованих до нових умов утримання та вико­ристання. У разі технологічного відбору враховують придатність корів для машинного доїння, стійкість проти хвороб (вим’я, кінців­ки), стабільність лактації, темперамент тощо.

Стабілізуючий відбір. У зоотехнії під цим поняттям розуміють відбір, спрямований на збереження і закріплення у стаді на певний період тварин бажаного типу без зміни їх в іншому напрямі.

Відбір тварин провадять за такими основними ознаками: великої рогатої худоби — за молочною продуктивністю і жирномолочністю; свиней — скороспілістю та плодючістю; овець — настригом, довжи­ною й тониною вовни; коней — робочою продуктивністю; птиці — за несучістю, скороспілістю тощо.

Кожен селекціонер, поліпшуючи стадо, намагається періодично видаляти з нього тварин, що не відповідають вимогам, і замінювати їх продуктивнішими. Інтенсивність відбору визначається відсотком щорічної заміни тварин, причому в племінних стадах він вищий, ніж у неплемінних. Вибраковують тварин не тільки низькопродук­тивних, малоцінних, а й за старістю, хворих, непристосованих до специфічних умов промислових технологій.

Не всі тварини, видалені зі стада, надходять на забій. Частину з них перед реалізацією інтенсивно відгодовують, а частину переда­ють іншим господарствам, де рівень продуктивності тварин нижчий. Такий різновид видалення поголів’я з основного стада називається виранжуванням.

Поновлення і заміна тварин у стаді залежать від інтенсивності їх­нього господарського використання, плодючості, плану поновлення стада, рівня годівлі, умов утримання і догляду, продуктивності та по­родності, рівня й напряму племінної роботи та інших чинників. Чим інтенсивніший відбір, тим швидше і в більшій кількості замінюється гірша частина поголів’я, тим успішнішою буде і племінна робота. Про­те це за умови, що молоді ремонтні тварини, які надходять для заміни вилучених із стада, повинні бути добре вирощені й за спадковими яко­стями переважати тих особин, яких вони замінюють.

Ознаки та показники відбору. У селекційній роботі врахову­ють різні господарсько корисні ознаки й показники, за якими здійс­нюють відбір. Ознаки — це ті господарські якості, заради яких роз­водять сільськогосподарських тварин (молочність, м’ясність, якість смушків, міцність конституції, придатність корів до машинного до­їння та ін.). Показники — це переважно кількісні критерії, за яки­ми можна визначити розвиток тієї чи іншої ознаки (жива маса, приріст, забійний вихід, товщина шпику, кількість молока, вміст жиру та білка в молоці тощо). Залежно від мети відбору кількість ознак і показників може бути різною.

Провадити відбір тварин за великою кількістю ознак практично досить складно. Крім того, чим більше ознак враховують у процесі відбору, тим менший ефект може бути одержаний по кожній із них. Відбір же за невеликою кількістю ознак хоч і прискорює досягнення мети, однак часто супроводиться зниженням міцності конституції, плодючості, що негативно позначається на продуктивності та пле­мінних якостях тварин.

□ Наприклад, відбір голландської худоби тільки за молочністю призвів до осла­блення конституції й зниження жирномолочності. В американських рисаків, яких відбирали лише за жвавістю (швидкістю), погіршився екстер’єр, змен­шилися зріст і сила. Ці приклади свідчать про те, що, відбираючи тварин навіть за найважливішою ознакою, необхідно дуже ретельно контролювати розвиток інших. Найкращих результатів досягають лише в разі відбору поголів’я за ком­плексом ознак, тісно пов’язаних з основною продуктивністю, міцністю конститу­ції, станом здоров’я.

Щороку в серпні — вересні у господарствах провадять комплекс­ну оцінку племінних і продуктивних якостей тварин із метою ви­значення подальшого використання їх, яка називається бонітуван­ням. Тварину впродовж її життя оцінюють кілька разів, і кожна на­ступна оцінка уточнює попередню.

Бонітувальні класи — основні критерії якісного групування по­голів’я. Основним (базисним) класом є перший. Тварини, що нале­жать до першого класу, повинні відповідати вимогам затвердженого стандарту і бути придатними для запису їх до Державної книги племінних тварин. До другого й третього класів відносять тварин, які мають показники, нижчі від стандарту породи.

Селекційні ознаки відбору. Оцінювання і відбір тварин за комплексом ознак здійснюють за генотипом (походження та якість потомства) й фенотипом (індивідуальний розвиток, конституція, екстер’єр, жива маса, продуктивність). Кожна з цих оцінок доповнює одна одну і дає змогу відбирати найкращих тварин, поліпшувати стадо. Послідовність оцінювання може дещо змінюватися залежно від виду тварин, напряму їхньої продуктивності.

Оцінювання і відбір за походженням дають можливість ви­значити ще до народження тварини її призначення — для вирощу­вання на плем’я, м’ясо та ін. Зоотехнічні записи щодо походження тварин ведуть за певними формами, які називаються родоводами. В родоводах зазначають не тільки клички предків (батьки і матері, діди та бабусі, прадіди і прабабусі тощо), а й основні відомості про них — ідентифікаційний (індивідуальний) номер і номер за ДКПТ, породність, продуктивність, живу масу, проміри, клас та ін. Особли­во цінними є ті тварини, у родоводах яких продуктивність зростає від далеких до ближчих родичів і де трапляються рекордисти й ре­кордистки, чемпіони виставок. Під час оцінювання також врахову­ють продуктивність бічних родичів (брати, сестри, напівбрати, на- півсестри тощо).

Оцінювання і відбір тварин за якістю потомства прова­дять для визначення племінної цінності батька й матері, і ці пи­тання є одними з найскладніших у зоотехнії. Оцінювання спадко­вих та племінних якостей тварин за розвитком господарсько корис­них, морфологічних і фізіологічних якостей приплоду надійніше, ніж за родоводом, однак дані про походження тварин дають можли­вість глибше оцінювати їхні племінні якості.

Оцінювання маток за якістю потомства має велике значення у відборі багатоплідних тварин. Наприклад, у свинарстві для першо­го опоросу залишають набагато більше свиней, ніж потрібно для ремонту стада. Оцінюють їх за плодючістю, молочністю, вирівняніс- тю приплоду і в основне стадо переводять лише кращих із переві- рюваних першоопоросок. У молочному скотарстві корів оцінюють за якістю потомства при створенні родини, що інколи має великий вплив на отримання цінних плідників. У разі широкого викорис­тання методу трансплантації ембріонів зростає значення донорів — корів -рекордисток.

У зв’язку з тим, що штучне осіменіння сільськогосподарських тварин стало основним способом їх розмноження, від плідників отримують набагато більше потомства, ніж від самок, і якість плід­ника має вирішальний вплив на підвищення продуктивності вели­ких масивів тварин. Оцінювання плідників за якістю потомства дає змогу відібрати кращих у племінному відношенні плідників- поліпшувачів, тобто таких, чиє потомство, безумовно, продуктивні­ше порівняно з іншими. Не менш важливо виявити плідників- погіршувачів (показники гірші, ніж у матерів і потомства інших плідників) й нейтральних, але це залежить від кількості та значен­ня ознак, за якими провадять відбір.

Для правильного оцінювання плідників за якістю потомства не­обхідно враховувати вік батьків, яких спаровують, та їхнього потом­ства; вплив матерів; умови вирощування, годівлі, утримання та ви­користання; оцінку всього одержаного потомства й аналіз його за комплексом біологічних та господарсько корисних ознак; точність оцінювання ознак селекції; кількість потомства й облік генеалогіч­них поєднань, за яких їх отримано. Кінцеві результати оцінювання плідника великою мірою залежать і від того, з якими групами тва­рин слід порівнювати показники його потомства, щоб одержати об’єктивну оцінку племінних якостей плідника.

Залежно від конкретних господарських умов і мети оцінювання потомства, наприклад бугая-плідника, починають із визначення середнього надою всіх його дочок із нормальними лактаціями, серед­нього вмісту жиру і білка в їхньому молоці, живої маси, екстер’єру, технологічних ознак. Провадять її кількома методами порівнянням показників: дочок плідника з дочками іншого чи інших плідників; дочок плідника з матерями; дочок з їхніми однолітками; дочок із середніми даними по стаду; дочок із стандартом породи. У разі оці­нювання плідників різних видів сільськогосподарських тварин за якістю потомства користуються відповідними інструкціями, затвер­дженими Міністерством аграрної політики України.

Оцінювання і відбір тварин за індивідуальним розвит­ком, конституцією, екстер’єром, живою масою. Практика зоотехнічної роботи свідчить, що існує певний зв’язок між зовніш­ньою будовою тіла тварини та її господарсько корисними ознаками. Розроблено певні вимоги до окремих статей, особливо тих, що тісно пов’язані з основною продуктивністю. Тільки конституціонально розвинена тварина з міцним кістяком, достатньо щільною та елас­тичною шкірою, розвиненою мускулатурою, добре вираженим типом породи може бути високопродуктивною.

Тварин із конституціонально-екстер’єрними недоліками, такими як провислість попереку й спини, слабкість кінцівок, перехват за лопатками, перерозвиненість, шилозадість, дахоподібність спини й заду, залишати на плем’я недоцільно, оскільки такі вади можуть успадковуватися.

Нормальний розвиток, велика жива маса поряд з іншими по­казниками свідчать про можливість одержання від тварини високої продуктивності. Для оцінки та відбору поголів’я за живою масою розроблено спеціальні нормативи або стандарти, які наведено в інструкції з бонітування. Показниками цих стандартів керуються для вирішення питання подальшого використання тієї чи іншої тварини.

Оцінювання і відбір тварин за продуктивністю мають вирішаль­не значення, тому що навіть у разі високих показників за геноти­пом, але низької продуктивності тварину вибраковують. Продукти­вність визначають за кількістю та якістю тієї чи іншої продукції, яку отримують від однієї тварини за певний проміжок часу. Для кожного виду й породи відбір за продуктивністю має свої специфічні особливості, хоча й оцінюється однаково — порівнянням основних показників із стандартами.

У молочному скотарстві корів відбирають за надоєм, умістом жи­ру і білка в молоці, кількістю молочного жиру за 305 днів лактації або за вкорочену (не менше ніж 240 днів) закінчену лактацію. При цьому залежно від кількості отелень корів оцінюють за показника­ми першої й найвищої лактацій, середньою продуктивністю за три лактації, надоєм за все життя.

Основними чинниками, що впливають на кількісні та якісні по­казники м’ясної продуктивності сільськогосподарських тварин, є інтенсивність вирощування й відгодівлі, порода, вік, стать, скоро­спілість. Ці показники визначають за життя тварин і після їх забою. За життя враховують живу масу, абсолютний та середньодобовий прирости, вгодованість, скороспілість, витрати кормів на одиницю приросту.

Вгодованість визначають за зовнішнім оглядом і промацуванням мускулатури та підшкірних жирових відкладень у певних місцях. Вимоги, якими керуються в оцінюванні м’ясних кондицій, наведено у відповідних стандартах з урахуванням видових, породних, стате­вих та вікових особливостей тварин. Під час визначення м’ясної продуктивності звертають увагу на скороспілість тварин, тобто зда­тність у ранньому віці досягати високих м’ясних кондицій.

Заключне оцінювання м’ясних якостей тварин провадять лише після їх забою. Забійна маса великої рогатої худоби та овець — це маса знекровленої й охолодженої туші з внутрішнім жиром, без го­лови, хвоста, шкури, внутрішніх органів, нижніх відділів кінцівок (передніх — до зап’ясть, задніх — до скакальних суглобів). Забійна маса свиней — це маса туші з внутрішнім жиром, головою, шкурою, але без внутрішніх органів, щетини, нижніх відділів кінцівок (пе­редніх — до зап’ясть, задніх — до скакальних суглобів).

Забійний вихід — відсоткове відношення забійної маси тварини до її живої передзабійної маси (без напування та годівлі протягом

12 — 24 год). Цей показник залежить від виду, вгодованості, пород­них особливостей, віку і статі тварини. Найвищий забійний вихід у свиней — 70 — 85 % і птиці — 72 — 82 (залежно від вгодованості та типу відгодівлі), у м’ясо-сальних овець і м’ясної худоби — 60 — 70, молочно-м’ясної — 50 — 60 та у молочної — 50 — 55 %.

Якісні показники м’ясної продуктивності тварин після їх забою визначають також за сортовим складом туші у відрубах, співвідно­шенням м’язової, кісткової, жирової й сполучної тканин, хімічним складом, поживністю та смаковими якостями м’яса.

Оцінювання і відбір тварин за технологічними ознака­ми. Переведення тваринництва на промислову основу поставило перед працівниками галузі нові завдання, пов’язані з виведенням тварин, пристосованих до специфічних умов промислової технології, оскільки ці умови незвичні і часто виявляють негативний вплив. На комплексах у тварин обмежений моціон, утримують їх на щілинних підлогах або з твердим покриттям. Велика скупченість спричинює швидке поширення інфекційних захворювань. У зв’язку з цим ви­никла потреба відбирати поголів’я за технологічними ознаками.

Однією з основних технологічних ознак у молочному скотарстві є пристосованість корів до машинного доїння, яка визначається та­кими показниками: формою та об’ємом вим’я, рівномірністю розвит­ку часток, формою і величиною дійок, одночасністю видоювання ча­сток вим’я, швидкістю молоковіддачі, повнотою видоювання, стійкі­стю проти маститів.

Для комплектування промислових комплексів необхідно відби­рати тварин із міцними кінцівками й копитним рогом, оскільки утримання на підлогах із твердим покриттям призводить до його стирання, травмування копит, зв’язок, сухожилків.

Комплексне оцінювання, проведене на підставі вивчення індиві­дуальних особливостей тварини (її продуктивність, екстер’єр, кон­ституція та інші ознаки) у взаємозв’язку із зовнішнім середовищем і доповнене оцінюванням за походженням та якістю потомства, за­безпечує оптимальний відбір племінних тварин і як результат — успіх племінної роботи.

Підбір. У тваринництві відбір й підбір є основними зоотехніч­ними методами поліпшення продуктивних та племінних якостей тварин. Підбір — це використання для спаровування кращих із ві­дібраних особин із метою одержання від них потомства з бажаними ознаками. Підбір певною мірою продовжує відбір і не лише закріп­лює, а й розвиває ознаки, за якими ведуть селекцію.

Підбирають тварин для парування на підставі матеріалів боні­тування, тобто за конституцією та екстер’єром, живою масою і про­дуктивністю, плодючістю, скороспілістю, походженням та якістю потомства. Широка мережа спермобанків, де тривалий час зберіга­ється в замороженому стані сперма різних плідників, відкриває ве­ликі можливості для цілеспрямованого підбору і підвищення його ефективності.

У практиці племінної роботи залежно від мети й завдань, що стоять перед тваринництвом, керуються такими головними прин­ципами проведення підбору (за М. А. Кравченком), як: цілеспрямо­ваність; перевага плідників над матками, з якими їх парують; мак­симальне використання найкращих плідників; збереження у потом­ства позитивних якостей батьків за допомогою однорідного підбору; одержання у потомства бажаних змін порівняно з батьками методом різнорідного підбору; виявлення й використання найкращих поєд­нань; недопустимість спорідненості тварин, яких парують, або регу­лювання її ступеня й спрямованості; розведення за лініями та ро­динами.

Після проведення бонітування залежно від виробничого напряму господарства та рівня племінної роботи фахівці складають план підбору тварин на певний період, що є одним із розділів перспек­тивного плану племінної роботи зі стадом, який розробляється на 4 - 5 років.

Розрізняють дві форми підбору — індивідуальний і груповий. Індивідуальний підбір застосовують здебільшого у племінних гос­подарствах і на племінних фермах, закріплюючи за маткою певного плідника для отримання цінного потомства з необхідними якостя­ми. При цьому враховують племінні та продуктивні якості тварин, яких парують, їхні екстер’єрні й конституціональні особливості, по­ходження, належність до ліній або родин.

Під час індивідуального підбору важливо завжди звертати увагу на генеалогічну поєднуваність тварин і виділяти батьківські пари, від яких одержано найцінніше потомство, для повторення подібних поєднань у майбутньому. Однак такий підбір може бути ефектив­ним, якщо його здійснюють систематично з урахуванням походжен­ня тварин і оцінки всіх плідників й основного маточного поголів’я за якістю потомства.

Груповий підбір провадять у товарних господарствах, закріп­люючи одного або двох плідників певного походження та якості за групою подібних між собою маток. В умовах широкого застосування штучного осіменіння груповий підбір є основним для неплемінних господарств. Під час складання плану враховують продуктивні яко­сті тварин, живу масу, показники екстер’єру, а також плодючість і великоплідність. Для запобігання спорідненому паруванню плід­ників замінюють через кожних два роки кращими особинами інших неспоріднених ліній, тобто практикують лінійно-груповий підбір, у разі якого за десять років використовують плідників 5 — 6 різних великих ліній.

Усі форми підбору спрямовані на вирішення основного завдан­ня — одержати в кожному наступному поколінні тварин вищої яко­сті порівняно з попередніми. Ще в XIX ст. селекціонери дійшли ви­сновку, що «краще з кращим дає краще». Під час підбору необхідно прагнути, щоб плідник за своїми племінними якостями значно пе­реважав маток, тому що його поліпшувальний вплив на потомство значно більший, ніж матері. Це пояснюється тим, що оцінювання плідників провадять набагато точніше й суворіше і в разі штучного осіменіння від них отримують незрівнянно більше потомства.

Залежно від мети селекційної роботи в практиці тваринництва застосовують однорідний (гомогенний) або різнорідний (гетероген­ний) підбір.

Однорідний (гомогенний) підбір здійснюють для збереження, за­кріплення та посилення в потомстві найбільш бажаних притаман­них батькам ознак, за якими ведеться селекційна робота. З цією ме­тою для парування підбирають плідників і маток, схожих за напря­мом продуктивності, типом конституції, екстер’єром, а також за по­ходженням. Схожість може бути за однією (високі надої) або кілько­ма ознаками (висока молочність та жирномолочність).

Гомогенний підбір дає добрі результати, коли необхідно отрима­ти більше потомства від тварин із рекордною продуктивністю, родо­начальників ліній і родин. Плідники за розвитком селекційних ознак повинні переважати маток, тобто бути поліпшувачами. Тут має діяти правило «краще з кращим дає краще», однак воно ефек­тивне лише за збереження дляпотомства не тільки тих умов, за яких виникли бажані якості, а й умов значного поліпшення їх.

Різнорідний (гетерогенний) підбір передбачає парування плід­ників і маток, які несхожі між собою за напрямом продуктивності, типом конституції та екстер’єром. При цьому до маток, які мають недоліки, підбирають таких плідників, у яких ці недоліки відсутні. Різнорідний підбір застосовують із метою виправлення в приплоді недоліків, властивих одному з батьків; для отримання потомства проміжного типу щодо якостей батьків або кращих за них; підви­щення життєздатності приплоду (явище гетерозису).

Гетерогенний підбір широко використовували у нашій країні під час перетворення малопродуктивних місцевих маток різних видів на високопродуктивні схрещуванням їх з імпортованими плідника­ми культурних порід. Як за однорідного, так і за різнорідного підбо­ру плідник повинен мати міцну будову тіла, велику живу масу, доб­ре походження і бути без вад екстер’єру.

У товарних господарствах застосовують переважно різнорідний підбір, у племінних і на племінних фермах — як різнорідний, так і однорідний, причому перший має передувати другому. Для отри­мання за допомогою гетерогенного підбору достатньої кількості тва­рин необхідної якості його замінюють гомогенним або викорис­товують їх одночасно з метою закріплення чи посилення бажаних господарсько корисних ознак, підвищення їх успадкування. При цьому на різних етапах племінної роботи слід враховувати вік спа­ровуваних тварин, генеалогічну поєднуваність, родинні зв’язки, за­кладання й розведення нових ліній і родин та інші чинники. Треба систематично проводити аналіз результатів підбору, щоб повто­рювати найефективніші варіанти.

У господарствах застосовують неспоріднене (аутбридинг) і спорід­нене (інбридинг) парування. Останнє практикують переважно в пле­мінних господарствах, коли плідник і матка мають одного або кількох загальних предків у межах до V ряду родоводу. Інбридинг сприяє за­кріпленню в потомстві спадкових ознак видатних тварин, одержанню великої кількості представників цінних заводських ліній, підвищенню успадкування бажаних ознак, створенню однорідності стада.

Існує тісний, близький, помірний, віддалений інбридинг. Дослі­дженнями встановлено, що тривале, особливо близьке, споріднене парування впродовж кількох поколінь часто призводить до послаб­лення конституції, зниження продуктивності, плодючості, життє­здатності, порушення розвитку, тому в племінних господарствах частіше застосовують помірний інбридинг. Якщо загальний предок плідника чи матки знаходиться далі V ряду родоводу, парування вважають уже неспорідненим.

Відбір і підбір як методи розведення доповнюють один одного й спрямовані на поліпшення окремих груп тварин, стад, порід і є ос­новою племінної роботи. В господарствах щороку аналізують ре­зультати підбору й на цій підставі залежно від напряму діяльності складають плани закріплення маток за плідниками на рік, одну зміну плідників або на кілька років. У племінних господарствах і на племінних фермах план підбору — один з обов’язкових розділів пер­спективного плану племінної роботи зі стадом.