Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.1. Витоки соціальної політики у XVI - I пол. XIX ст.

Історія формування соціальної політики пов’язана з усвідомленням відповідальності держави та суспільства за добробут кожної людини. Формальне закріплення відповідних норм має чітке хронологічне визначення, але гуманістичне прагнення допомоги нужденним споконвічне.

Велике значення для розуміння еволюції соціальної політики мають два її виміри - моральний, що втілений в одвічних традиціях допомоги ближньому, доброчинності та юридичний, який полягає у законодавчому закріпленні таких норм. З одного боку, ці виміри неподільні, що визначається їх взаємодією та взаємопроникненням у процесі функціонування держави і недержавних суспільних об’єднань. З іншого боку, причини виникнення та взагалі існування соціального законодавства лежать в площині, віддаленій від гуманізму. Можна сказати, що ніколи соціальні реформи не проводилися з гуманних міркувань, а завжди з певних політичних причин. У цьому полягає деяка колізія соціальної політики, законодавче закріплення якої наповнене гуманістичним змістом, а практичне виникнення відповідних норм і, до речі, самого терміна «соціальна політика», безпосередньо пов’язане не з гуманістичними, а з політичними чинниками. Фактично, причинами проведення соціально-політичних реформ з боку держави була необхідність забезпечення стабільності в суспільстві, втілення в життя принципу «соціальний компроміс замість соціальної революції».

Соціальна політика - це не щось безпосередньо дане, а продукт, витвір цивілізації і, як будь-який витвір, має складну історію тверджень і заперечень. У цьому плані доцільно навести цитату відомого західного науковця П. Флори: «Сучасна держава з системою соціальної політики є європейським винаходом так само, як і національна держава, загальна демократія, промисловий капіталізм. Вона виникла як відповідь на проблеми, які були породжені капіталістичною індустріалізацією, за нею стояла демократична класова боротьба і її поява безпосередньо відбулася після утвердження національної держави».

Початком законодавчого встановлення соціальної політики вважаться 1601 р., коли в Англії королева Єлизав^а видала «Закони про бідних» («The Poor Law؟»). Формально світова взагалі та англо-американська соціальна політика зокрема починається саме з цих законів. Законодавчі акти, що передували, мали справу з літніми та нужденними, а «Закони про бідних» кодифікували державну відповідальність у цілому; призначалися для переслідування жебрацтва, допомоги неспроможним і дітям. Відповідальність за ці заходи покладалася на церковні парафії.

Ці закони стали фундаментом для багатьох урядових стратегій. Такі ідеї, як розрізнення між бідними, які заслужили бідність, та бідними, що на неї не заслуговують («the deserved andundeserved pars»), встановлення вимог щодо можливості отримання соціальної допомоги, визначення відповідальності родичів та ін., і зараз подовжують використовуватися в багатьох частинах сві^.

Окремі елементи соціальної політики можна знайти навіть у Стародавньому світі. Наприклад, у кодексі Хаммурапі було встановлено, що в разі стихійного лиха обов’язок суспільства - допомоги жертвам, а Афінська держава впровад^вала пенсії для інвалідів війни та сиріт.

Соціальне страхування у Стародавньому Римі застосовувалося різними організаціями, корпораціями, колегіями, які об’єднували своїх членів на основі професійних, матеріальних і особистих інтересів. Наприклад, у положенні Ста^^ Ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р. н. е.) передбачалося внесення початкового й щомісячного грошових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у випадку смерті члена колегії.

Історія соціальної політики нерозривно пов’язана з традиціями благодійництва та доброчинності, які були притаманні людському суспільству спокон віків. У Київській Русі велику роль у становленні таких традицій відіграло прийняття християнства. Церква була благодійною організацією, за посередництвом якої надавалась допомога нужденним з боку глави держави - князя. Досить поширеною була також громадська благодійність.

Першими документальними свідченнями турботи держави про нужденних вважаються договори князя Олега з Царгородом (911 р.) і князя Ігоря (945 р.) «Про порятунок полонених». Ними визначалися взаємні зобов’язання щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не знаходилися, та повернення їх на батьківщину.

У перших законодавчих нормах Київської Русі зверталась особлива увага на сирітство, бідність, інвалідність. Наприклад, князь Володимир

І Статутом 996 р. доручив духівництву громадську опіку, об’єктами якої були «старі жінки, удовиці... прочанки, старці... лікарні і їхні лікарі, пустельники». Цим Статутом був визначений обов’язок сплачувати одну десяту частину прибутку на утримання монастирів, богоділень, лікарень та будинків для подорожніх.

У Церковному уставі 996 р. згадується про обов’язок духовенства турбуватися про бідних, причому на утримання церков, монастирів, богоділень і мандрівників було визначено десятину. В цей час з’являються законодавчі акти, що регулювали відносини в царині підтримки та допомоги різним категорій населення.

Важливу роль у здійсненні релігійно-благодійних заходів у XV- XVII ст. відіграли братства - православні громадські об’єднання. При братствах створювалися лікарні та інші благодійні заклади, де приділялась увага найменш захищеним верствам суспільства. Для них братства і влаштовували такі шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування. Обрані головами цих закладів старости, старецькі чи отамани займались питаннями внутрішнього життя: складали кошториси, збирали і раціонально витрачали фінанси, продукти, одяг, ліки тощо.

У контексті розглядуваних проблем не можна залишити поза увагою інститут громади та її роль в еволюції соціальної політики. У

XVI- XVШ ст. громада відіграла роль організації селянства, що регулювала всі аспекти його життєдіяльності. Громада несла відпові­дальність за своїх членів, зобов’язана була утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого. Щоб не потрапити у залежність від лихварів, члени громад створювали позикові каси, де зберігався «на чорний день» недоторканний запас збіжжя. Громадою здійснювався основний тягар соціальної допомоги на селі, цьому сприяли особливості общинної організації сільського життя в Україні.

У той же час формується державна структура соціальної допомоги населенню. Згідно з «Приказом общественного призрения» (1775 р.) було створено народні школи, будинки длясиріт, лікарні, аптеки. У багатьох губерніях також було запроваджено «приказы общественного призрения» (від «приказ» - відомство у державному управлінні Російської імперії того часу) з відповідними закладами підтримки та захисту населення, сформоване світське законодавство у сфері суспільної опіки і приватної благодійності. Прикази стають провідною формою допомоги і захисту, а також контролю за церковним життям. Так, завданням Приказу Великого Палацу була видача грошей монастирям і церквам з царської скарбниці.

Розвивається громадська благодійність. У 1812 р. створене Харківське товариство благодійництва, у 1816 р. з’являється Рада імператорського людинолюбного товариства, яка акумулює кошти окремих меценатів. Такі організації об’єднували ресурси і спрямовували їх на найактуальніші потреби.

Разом з тим, в цілому соціальна політика у XVIII-XIX ст. формувалась відповідно до ліберальних настроїв невтручання держави в «природні процеси». Зокрема, Адам Сміт, якого часто вважають основоположником сучасної економічної науки, в книзі «Дослідження багатства народів» («The Wealth of Nations»), яка була видана 1776 року, обстоював думку про обмеження ролі уряду. Адам Сміт намагався показати, що конкуренція та мотив особистої вигоди стимулюють людей, які переслідують власні інтереси, служити інтересам суспільства. Вільна конкуренція, повне державне невтручання найкраще відповідатиме інтересам суспільства.

Ліберальна теорія засновувалась на філософії індивідуалізму, повної свободи індивідуума і відповідальності за свої вчинки, наслідки ринкових ризиків визнавались природними, а держава мала гарантувати цю свободу від будь-кого, в тому числі і свого, втручання. Головне - це економічна свобода, а політичні права - лише засіб задля охорони незалежності та індивідуальної свободи особистості. Державне невтручання розглядалось як головна умова забезпечення цієї свободи.

Прихильники класичної держави ліберального типу, економічної доктрини мінімального державного втручання - «laissez-fair», були впевнені, що ринок - це самодостатній механізм, і здатний розвиватися самостійно. Допомога держави у функціонуванні економіки, така, як соціальний захист населення, розглядалась як зайва, більш того, шкідлива, такою ж зайвою була проголошена відповідальність держави за негативні наслідки ринку (наприклад, безробіття з незалежних від робітника причин).

Однак положенням класичної ліберальної теорії суперечила сама реальність індустріального суспільства. Соціальні катаклізми, такі як, наприклад, «Велика депресія» 1930-х рр. із появою мільйонів безробітних, змінили ставлення до державної відповідальності, показали, що ідеалізація індивідуалізму, погляд на розвиток суспільства як на процес виживання найбільш пристосованих індивідуумів (теорія «природного добору» соціального дарвінізму), не є світоглядом цивілізованого соціуму, а головне, не є ефективним шляхом розвитку економічної та соціальної сфер суспільства.