Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.2. Еволюція соціальної політики в ІІ пол. ХІХ - І пол. ХХ ст.

Наприкінці ХІХ ст. необхідність формування взаємовідносин держави і людини стає особливо актуальною. Це час розгортання підприємств найманої праці, а отже, збільшення кількості робітників з дуже тяжким матеріальним становищем. Проблема утримання непрацездатних членів суспільства існувала, мабуть, завжди, але найбільшої гостроти вона набула в час розгортання промислових революцій. Збіднілі робітничі групи становили потенційну небезпеку для влади: в будь-який момент, за умови відсутності поліпшення їхнього становища, вони могли перетворитися у реальну політичну силу, здатну змінити суспільний устрій. До того ж, відбувається трансформація сім’ї: міграція з села до міста веде до роздільного проживання членів сім’ї, і якщо раніше сім’я складалася з трьох поколінь і несла на собі відповідальність за забезпечення літніх людей, то зараз вона перестає виконувати цю функцію. Це також загострило проблему опіки над непрацездатними членами суспільства.

Такі процеси обумовили соціальну необхідність забезпечення робітників засобами до існування в умовах безробіття, хвороб, інвалідності, втрати працездатності через літній вік. Тим більше, що розміри середньої заробітної плати працівників на той час не були достатніми, щоб забезпечити прожитковий мінімум в подібних ситуаціях.

Створення робітничих організацій, які почали боротьбу проти соціальної незахищеності, сприяло реформуванню цієї сфері. 70-80-ті роки XIX ст. відзначилися підйомом боротьби робітників за прийняття державою законів, які б гарантували регулярні грошові виплати літнім та непрацездатним.

Відображенням цих процесів стало те, що на науково-теоретичному рівні в пошуках шляхів для укріплення соціального устрою законодавці, філософи стали все більше схилятися до визнання необхідності посилення втручання держави в соціально-економічні процеси. Є загальновизнаним, що теоретична розробка проблем соціальної державності та соціальної політики розпочалася на межі ХІХ-ХХ ст. і пов’язана з діяльністю організації «Союз соціальної політики» в м. Ейзенах (Німеччина). Дослідження акцентували увагу на необхідності державної соціальної політики, спрямованої на поліпшення умов життя людей та запобігання революційним потрясінням.

Термін «соціальна політика» був запропонований юристом та еконо­містом, «інтелектуальним батьком політики добробуту» Лоренцом фон Штайном (1815-1890 рр.), який під цим поняттям розумів «компромісне рішення, що призначене об’єднати соціальне та політичне нетоталітарним шляхом «соціального адміністрування». Очевидно, що в цьому визначенні ставився акцент на ідеї такого призначення соціальної політики, як вирішення соціальних проблем, а «нетоталітарний шлях» - це політичний, компромісний засіб їх розв’язання. Прикладом реформістського підходу може служити досвід Німеччини.

Рейхсканцлер Германської імперії Отто фон Бісмарк-Шенгаузен (1815-1898 рр.) одним із перших зумів спрогнозувати небезпеку зростання руху соціал-демократії і повести боротьбу проти неї не тільки репресіями, але й значними соціально -політичними актами. Він проголошував: «...зцілення соціальних недуг ва^о шукати... на шляху позитивного сприяння зростанню благополуччя робітників». Відомий дослідник соціальної політики П. Спікер пише, що один британський консерватор прокоментував, відзначаючи доповідь У. Беверіджа: «якщо не дати людям соціальної реформи, то вони віддячать вам революцією».

За часів рейхсканцлера Бісмарка було запроваджено: закон про страхування на випадок хвороби (1883 р.), закон про страхування в؛д нещасних випадків (1884 р.), закон про страхування у зв’язку зі старістю та інвалідністю (1889 р.).

Ця серія соціальних законів, які виконували функцію соціальних амортизаторів на противаг робітничому рухові, показала, що влада вже усвідомила безперспективність та обмеженість репресивних заходів. Політична ситуація вимагала негайних дій щодо створення системи соціального захисту в інтересах суспільної стабільності та для подальшого укріплення традиції патерналістської держави. Спочатку тільки поступки, а згодом цілісні соціальні реформи «нового лібералізму» в Європі мали на меті уникнення суспільних катаклізмів, і вони виправдали своє призначення, між тим як їх недостатність у Російській імперії стала однією з причин зміни державного устрою.

В Україні зародження соціального страхування припадає на 90-ті роки ХІХ ст., коли в Південному регіоні у 1899 р. почало діяти Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями.

На початку ХХ ст. страхування в Російській імперії мало дві форми: індивідуальну і колективну. Було прийнято низку законів: «Про пенсії робітникам казенних гірничих заводів та рудників за рахунок роботодавців, винних у шкоді, завданій здоров’ю» (1901 р.), «Про виплату відшкодування робітникам, потерпілим унаслідок нещасних випадків» (1903 р.). Саме після прийня^я останнього закону підприємці стали активно підтримувати вимоги стосовно введення державного страхування робітників із тим, аби зняти з себе частину матеріальної відповідальності за заподіяну шкоду. Ці закони заклали підвалини системи страхування працівників на випадок травм і захворювань.

В Англії засновником соціального законодавства став Ллойд ^жордж, за його ініціативою був прийнятий закон про пенсії за віком (1908 р.), а також «Білль про національне страхування» (1911 р.). На відміну від системи страхування в Німеччині, цей закон передбачав більш вагомий фінансовий внесок з боку держави.

Закони про державне соціальне страхування було прийнято в Англії, Італії, Австрії в 80-90-ті рр. ХІХ ст., в Бельгії та Нідерландах - на початку ХХ ст. У Франції встановлення страхування по старості та інвалідності відбулося в 1910 році.

Отже, наприкінці ХІХ ст. було зроблено значний крок у формуванні системи соціальної політики, але водночас у цей період ще пе^важали ідеї індивідуалізму, самозахи^ та самодопомоги. До Першої світової війни чіткого прагнення до серйозного посилення ролі держави у вирішенні соціальних проблем ще не прослідковувалось.

Започаткування вагомих реформ у соціально-політичній сфері пов’язано з наслідками Першої світової війни та кризи 30-х рр. ХХ ст., що остаточно змінили ставлення до участі держави в соціальній сфері та показали обмеженість політики невтручання. До того ж, ці події змусили уряди багатьох країн відчути небезпеку безробіття як чинника нестабільності і приділити серйозну увагу соціальним проблемам.

Відбулось усвідомлення владою неминучості впровадження системи соціальної політики заради збереження суспільної злагоди, з’явились фундаментальні дослідження, які розвинули концепцію подолання соціального зла. За виразом відомого дослідника соціальної політики Т. Ганслі, війни «постачали» же^ви, які потребували організованого догляду, та вдів, яким була потрібна економічна підтримка. Вони давали державі нагоду ще й підвищити централізоване оподаткування. Коли солдати поверталися з війни, сімейне грошове утримання допомагало жінкам залишити роботу і повернутися до сім’ї. Виникло покоління «буму народжуваності». Це знову ж таки збільшило потребу в соціальному забезпеченні.

У 1919 р. була створена Міжнародна організація праці (далі - МОП), головним завданням якої стало забезпечення соціальних гарантій робітникам у європейському, а згодом і у всесвітньому масштабі. У 20-30-ті рр. прийнято декілька Конвенцій, які регулювали відносини в соціальній сфері, зокрема питання, пов’язані з нещасними випадками на виробництві та професійними захворюваннями.

«Велика депресія» 30-х років у США також показала недосконалість соціальної політики того часу. Сполучені Штати Америки відповіли на неї законодавчим закріпленням соціального захис^ («social security») - прийня^ям Закону про соціальний захист (Social Security Act) в 1935 р.

Творець закону, Президент США Франклін Рузвельт, назвав новий законодавчий акт «наріжним каменем в системі, яка зараз будується, але ні в якому разі не завершується». Цей закон встановлював постійну державну пенсійну систему через внески працедавців і працівників, пізніше цю систему було поширено на цілу низку категорій населення.

Відповідно до Закону були виділені три основних напрями соціального добробуту: соціальне страхування, державна допомога, охорона здоров’я та послуги соціального добробут (усиновлення і виховання дітей, допомоги дітям-інвалідам).

Курс Ф. Рузвельта зустрів опір представників великого капіталу, проте відповідав вимогам часу, і це адекватно відображалось у громадській думці, про що свідчить неодноразове обрання цього політичного лідера президентом США.

На противагу ліберальним підходам до соціальної політики в цей час все більшого поширення набувають погляди відомого вченого Джона Мейнарда Кейнса, який визнав найважливішими умовами економічного зростання розвиток і реалізацію здібностей людини, а також втілення у життя можливостей її особистого вибору.

Значний вплив на формування соціальної політики у Європі та Північній Америці справив вчений،кономіст, політичний діяч Вільям Беверідж. У 1942 р. на замовлення уряду він, як голова Комітету соціального страхування та союзних служб Великобританії, підготував доповідь під назвою «Повна зайнятість у вільному суспільстві», в якій було розглянуто стан соціально-економічної сфери та зроблені пропозиції щодо її реформування. Лейбористський уряд протягом 1944-1948 рр. прийняв ряд законів згідно з рекомендаціями В. Беверідж®.

Пропозиції Беверіджа посувалися страхування по безробі™, непрацездатності, пенсій, медичної допомоги, видатків на поховання, грошової допомоги матерям, удовам і розлученим, а також дітям. План передбачав рівність прав усіх громадян на соціальні виплати, захист особи від усіх випадків втрати заробітку, а також однаковий для всіх розмір державних пенсій і допомог, загальне безплатне медичне обслуговування.

Також В. Беверідж оголошував боротьбу «п’яти гігантам» - Злидням, Лінощам, Неуцтву, Занедбаної та Хворобі. Хоча сьогодні це виглядає скоріше як вияв красномовства, на той час такі формулювання отримали резонанс у суспільстві. Доповідь передбачала всеохоплюючу систему, яку інколи, особливо в англомовній літературі, називають «гарантування соціального захис^ «з колиски й до могили» (мовою оригіналу «from the cradle to the grave»), тобто протягом усього жит?я людини.

Вплив В. Беверіджа не обмежився кордонами Великобританії, основні сформульовані ним положення багато в чому стали базовими для соціальних реформ в інших країнах.

Традиційно саме з ім’ям цього політичного лідера пов’язують виникнення західноєвропейської «держави загального добробуту» (англ. мовою Welfa№ State), вловні принципи якої, згідно з доповіддю 1942 р., - загальнодоступність, універсальність, адекватність соціальної допомоги. У свою чер^, з ім’ям О. Бісмарка пов’язу^ься виникнення соціальної держави.

У роки ^угої світової війни ^зширилося міжнародне спів؛»бітництво з питань забезпечення соціальних гарантій трудящим. Зокрема, було опубліковано такі документи, як Атлантична хартія (1941 р.) і Філадельфійська декларація МОП (1944 р.). Атлантична ха^ія закликала до міжнародного співробітництва з метою досягнення вищого рівня економічного розвитку, жи^я і соціальної політики.

Філадельфійська декларація МОП закликала уряди ввести гарантовану мінімальну заробітну пла^, дося^и повної зайнятої, реалізувати програми соціального забезпечення, поліпшити умови праці, підвищити жи^євий рівень населення.