2.1. Біологічні особливості овець

Свійські вівці належать до роду Ovis (вівця), який разом із ро­дом Сарга (коза) належать до підсімейства Caprovinae. Дикі кози і вівці часто схожі між собою зовні, а свійські зовні різко різнять­ся, хоч відмінність у будові їхнього скелета і черепа є незначною.

Відмітними ознаками кіз і овець є такі. У кози потилично- тім’яний шов зігнутий під кутом, тоді як у вівці рівний; лобно- тім’яний шов у кози прямий, а у вівці, навпаки, має вигляд кута; носові кістки у кози рівні, у вівці випуклі; лоб у кози випуклий, а у вівці рівний. Роги кози у поперечному перерізі мають більш стиснуту двогранну форму із загостреним переднім краєм, при цьому роги зближені біля основи; у вівці ж форма рогів більш округла, тригранна, передня сторона їх плоска, вони ширше роз­ставлені біля основи. У кози немає слізної ямки, а у вівці є, коза має бороду, вівця не має. У кози немає міжкопитних залоз, у вівці є. Кози мають специфічний запах, якого у баранів немає.

Вівці всіх порід паруються між собою і дають плодюче потом­ство. Кози з вівцями при природному паруванні нащадків не да­ють.

Біологічні особливості овець — це комплекс анатомо-фізіоло- гічних властивостей, які визначають спосіб існування тварин у навколишньому середовищі та їхню продуктивність. На знанні цих особливостей ґрунтуються раціональне утримання, годівля, використання овець, догляд за ними. Тому це треба враховувати у процесі експлуатації тварин. Незважаючи на деякі анатомо­фізіологічні зміни, свійські вівці успадкували від диких предків високу пристосованість до пасовищного утримання і використан­ня грубих кормів. Анатомічна будова передньої частини голови, зокрема, гострий кінець морди, тонкі і дуже рухливі губи, гострі й овально зігнуті різці, дає змогу вівці дуже низько з’їдати траву на пасовищі, підбирати із землі дрібні частини рослин і вибирати в соломі чи в сіні найдрібніші, тоненькі й ніжні частинки. Завдяки цій особливості вівця добре почувається на пасовищах і кормах, на яких інші види тварин голодують. Вівці поїдають майже 520 видів рослин, у тому числі багато видів бур’янів, пряних і гір­ких трав. Маючи сильні ноги і міцний копитний ріг, вони можуть робити далекі переходи у пошуках кормів і води на пустельних, напівпустельних та гірських пасовищах. Чотирикамерний шлу­нок, особливо рубець, дають їм змогу використовувати всі види грубих і соковитих кормів та синтетичні азотовмісні речовини. Крім того, на відміну від великої рогатої худоби та інших видів тварин, вівці мають дуже довгі кишки, довжина яких у 35 — 39 разів більша за довжину тулуба, тоді як у великої рогатої худоби — у 20, у коней — у 15, у свиней — у 12 разів. Вівцям по­ряд з якісними грубими та соковитими кормами потрібно згодо­вувати мінімальну кількість концентрованих кормів, тому вони не є конкурентами свиням і птиці.

Важливими є й такі особливості свійських овець, як пластич­ність і високий потенціал адаптації до різних умов. Так, присто­сування овець місцевих порід до умов пустель, напівпустель і гір­ських районів виявляється у здатності їх накопичувати велику кількість жиру у хвостах, або курдюках, і витрачати його як дже­рело поживних речовин і води під час перебоїв у годівлі й напу­ванні.

Мериносові вівці вовнового напряму продуктивності добре по­чуваються в зоні спекотного клімату степів, тоді як тонкорунні та англійські м’ясо-вовні — в умовах помірного вологого клімату. Каракульські вівці дають найціннішу продукцію (смушки), якщо їх розводити в умовах пустель і напівпустель, а романівські, на­впаки, — в зоні помірного і холодного клімату.

Вівці відзначаються високою швидкостиглістю, даючи повно­цінну продукцію у ранньому віці: смушки ягнят у віці 1 — 3 доби, пояркову вовну — у віці 5 — 6 міс.

За сприятливих умов годівлі та утримання молодняк овець швидко росте і добре розвивається. Середньодобовий приріст яг­няти становить 250 — 300 г. За чотири місяці підсисного періоду ягнята сягають маси 25 — 30 кг, тобто вона збільшується після на­родження в 6 — 7 разів.

Статевозрілими вівці стають у 5 — 6 міс, тому відлучати ягнят від маток і поділяти їх за статтю треба у 4 — 4,5 міс. Перше пару­вання ярок і баранчиків проводять у 18 міс, оскільки при дуже ранньому паруванні затримуються їх ріст і розвиток. Період суяг­ності овець триває 5 міс. Плодючість більшості порід овець стано­вить 120 — 150 ягнят на 100 маток, а романівських — 250 — 300.

Для овець багатьох порід характерна сезонність розмноження. Як правило, вівці масово приходять в охоту і запліднюються восе­ни, коли створюються найсприятливіші умови для посилення ста­тевої активності. Виняток становлять вівці романівської породи, які приходять в охоту протягом усього року. Завдяки цій біологіч­ній особливості від романівських овець отримують два або три окоти за два роки.

Завдяки добре розвиненому вовновому покриву вівці досить стійкі до холодних умов утримання, не потребують теплих при­міщень, однак чутливі до підвищеної вологості і протягів, а також до стресових факторів. Наприклад, вони дуже реагують на зни­ження температури повітря в перші 10 діб після стриження, тому в цей час їх слід утримувати поряд з кошарами, щоб у разі потре­би захистити від непогоди. Пряма дія сонячного випромінювання, дуже спекотна погода негативно впливають на статеву активність маток і якість сперми баранів. Тому в такі дні їх слід випасати рано вранці і ввечері, а вдень утримувати під тіньовими навісами або в приміщеннях, що добре провітрюються.

Слід пам’ятати, що вівці полохливі і що в них добре розвине­ний інстинкт стадності, сліпого прямування за вожаком (часто це козли-провокатори). Тому їх треба утримувати групами або ота­рами.

В умовах промислового вівчарства важливо добре знати біоло­гічні особливості овець і враховувати їх при розробці і вдоскона­ленні нових технологій. Це підтверджують досліди, проведені у Ставропольському і Алтайському краях з переведення поголів’я тонкорунних овець на тривале стійлове утримання в закритих приміщеннях, без використання пасовищ і вигулів. За цих умов різко знизилися плодючість і молочність маток, погіршилася вов­нова, м’ясна і овчинна продукція овець. Виробництво, безперечно, потребує нового типу овець, які б могли пристосовуватись до роз­ведення на великих комплексно механізованих фермах із трива­лим стійловим утриманням овець та інтенсивним їх використан­ням. Тварини нового типу повинні мати міцну конституцію з ви­сокою природною резистентністю, тобто несприйнятливістю до захворювань. У них не повинно бути сезонності у розмноженні. Вівці промислового типу повинні мати добре розвинені вовнову і м’ясну продуктивність, високу швидкостиглість, плодючість і оплату кормів продукцією.