5.4. Ранги селекційної диференціації овець

Ранги — це своєрідні класи продуктивної цінності овець. До першого рангу належить еліта, а до останнього — брак. Існує внутрішньопопуляційна типологічна відмінність овець за особли­востями конституції. Ця об’єктивна закономірність лежить в ос­нові поділу тварин на бонітувальні класи. За досконалої системи комплексного оцінювання овець кожному класу відповідає пев­ний тип конституції. Тут найголовніше — ступінь співвідносного розвитку у тварин м’ясної чи вовнової продуктивності чи її анало­га. Характерно, що в овець усіх виробничих напрямів бажане співвідношення розвитку цих видів продуктивності ніколи не до­сягається у тварин щільного, рихлого, грубого та ніжного типів конституції. Вівці останніх двох типів в цілому не відповідають виробничим завданням селекції за кількісними та якісними по­казниками продуктивності, а тварини щільного і рихлого типів наближаються до бажаного поєднання основних ознак. Проте в овець щільного типу значна густота вовни і підвищений запас жиру перешкоджають бажаному розвиткові м’ясної продуктивно­сті, а у тварин рихлого типу значне зменшення щільності руна не дає змоги досягти бажаної вовнової продуктивності. Це два реальних і відносно чітких обмеження, між якими існує безпе­рервне варіювання бажаного поєднання показників продуктивно­сті овець.

Значне варіювання принципових можливостей поєднання до­цільного ступеня розвитку м’ясної і вовнової чи іншої продуктив­ності овець становить біологічну основу визначення міцного типу конституції тварин для кожної породи овець чи виробничого на­пряму вівчарства. В цьому полягає селекційне (відносне) значен­ня міцного типу конституції. Решта типів конституції овець не мають такого варіаційного діапазону. Обмеження створює коре­ляційна система, що складається на основі вирішального впливу характерних (типологічних) ознак цих типів конституції. Вони мають значну абсолютну компоненту, хоч і визначаються порів­няно з міцним типом конституції.

У межах популяцій овець кожної породи існує значна індиві­дуальна відмінність тварин міцного (бажаного) типу конституції за комплексним рівнем продуктивності. Успіх селекції залежить від ефективності використання індивідуальної різноманітності тварин. Найвищий рівень селекції на племінних заводах. Тут складно вдосконалювати селекційну роботу вже навіть тому, що в заводському стаді елітні вівці можуть становити 70 — 80 % і біль­ше. Тобто майже всі тварини відповідають мінімальним вимогам еліти, тому виникає проблема еталону кращих тварин. Звичайно, це в ідеальному варіанті. Частка елітних тварин не завжди є та­кою великою, але проблема відбору кращих овець для поголів’я основного стадазавжди є актуальною і не тільки на племінних заводах.

Поділ овець за кожною з ознак продуктивності має нормова­ний характер. Головні характеристики такого поділу — середнє арифметичне ознак і сигма (стандартне відхилення).Середнє арифметичне враховує дві генетико-популяційні властивості, хоча традиційно використовують тільки одну — показник серед­нього розвитку ознак у певній групі тварин конкретної популяції. Друга властивість — показник центра поділу тварин за рівнем розвитку ознак є концептуальною деталлю популяційного підходу в системі бонітування овець і селекції тварин. У цілому середній рівень продуктивності змінюється під впливом генетичних і мо­дифікаційних факторів, а поділ тварин від центра мінливості має переважно спадковий характер і залишається досить стабільним. Ці закономірності визначають практичні методи селекційної ди­ференціації овець у процесі бонітування.

Стандартне відхилення — це міра різноманітності організмів у популяції, на закономірностях якої ґрунтується оцінка тварин для селекційних цілей. Воно дає змогу визначити ймовірну кіль­кість овець залежно від їхньої продуктивності в нормованих від­хиленнях від середнього показника — центра поділу різноманіт­ності тварин у популяції. Масштаби симетричної різноманітності організмів за показниками продуктивності перебувають у межах трьох сигм (99,7 %) від центра розподілу. Згідно з першою функ­цією стандартного відхилення, існує зворотна залежність між ступенем відхилення розвитку ознак від середнього арифметич­ного і кількістю тварин, що мають таку продуктивність. Ця зако­номірність є лінійною і істотно змінюється залежно від величини відхилень у частинах сигми.

В цілому під час відбору (бонітування) поділ овець за рівнем продуктивності має такі параметри (симетрично у напрямах збі­льшення і зменшення показників розвиту ознаки): 34,13 % пого­лів’я тварин перебуває у межах від М до М + 1; 13,59 % — від М + 1 до М + 2; 2,14 % — від М + 2 до М + 3; 0,13 % — від М + 3 до М + 4 і 0,01 % — понад М + 4. Ця закономірність поділу харак­терна для всіх провідних ознак бонітування овець і ґрунтується на ймовірних явищах спадковості, що в нашому випадку харак­теризується другою функцією нормативного відхилення.

Отже, відповідно до об’єктивних закономірностей індивідуаль­ної мінливості організмів за господарсько-корисними ознаками в популяції існує специфіка поділу тварин за градаціями стандарт­ного відхилення. Важливо, що це поділ організмів за ступенем розвитку однієї ознаки. Бонітування ж овець здійснюється за комплексом ознак. Поділи тварин за кожною з них практично ніколи не збігаються. Чим більше враховується ознак, тим менша відповідність поділу овець за кожною з них. За певними ознака­ми тварина може бути на рівні середніх показників, а за інши­ми — відхилятись у різних напрямах і на різну величину від центра поділу.

Для вирішення проблеми комплексної оцінки овець та інших сільськогосподарських тварин запропоновано числові індекси. Але їх майже не використовують у вівчарстві через те, що в цій галузі тварин оцінюють за багатьма ознаками, немає переконли­вих обґрунтувань величини «вагових» коефіцієнтів кожної з ура­хованих ознак, живих овець бонітують за комплексом ознак, які вперше вимірюють або оцінюють безпосередньо під час боніту­вання. Тут зовсім немає попередніх даних продуктивності і роз­рахунку для конкретної тварини. За допомогою числових індексів можна деталізувати оцінку і підвищити ефективність викорис­тання дорослих овець у селекційному процесі.

Класи і типи конституції — це теж своєрідні якісні індекси комплексного оцінювання овець за господарсько-корисними ознаками. При цьому оцінюються особливості співвідносного по­єднання основних видів продуктивності овець відповідно до ці­лей селекції Встановлено мінімальні вимоги до породи як певні типологічні межі. Але класи на рівні мінімальних вимог проду­ктивності овець мало орієнтовані на практичний механізм селе­кції. Не враховуються закономірності індивідуальної мінливості і поділу овець у популяції за господарсько-корисними ознаками. Тому під час бонітування овець визначають додаткові підкласи класів тварин міцного типу конституції, особливо класу еліта. Ці підкласи разом із класами овець за типами конституції станов­лять систему рангів диференціації селекційної (РДС) овець у процесі бонітування. Визначено 10 рангів: еліта унікальна (ЕУ), еліта відбірна (ЕВ), еліта селекційна (ЕС), еліта ремонтна (ЕР), еліта звичайна (ЕЗ), еліта посередня (ЕП), перший звичайний клас (ПЗ), перший посередній клас (ПП), другий клас (ДК), брак (БР). Назва кожного рангу включає назву класу овець за типом конституції і посилання на специфіку тварин за цілями селек­ційного використання.

Цілі селекційного використання визначають відповідно до міс­ця, яке тварини посідають за комплексним рівнем продуктивності у загальному індивідуальному поділі за градаціями стандартного відхилення. Враховують також загальний відсоток відбору молод­няку для поповнення основного стада овець та призначення тва­рин під час реалізації для племінних цілей.

До першого селекційного рангу (еліта унікальна) належать рі­дкісні, одиничні тварини, які за комплексним рівнем продуктив­ності переважають середні показники на три стандартних відхи­лення і більше (0,14 % загального поголів’я можна заокруглити до 0,2 %). Другий селекційний ранг (еліта відбірна) теж включає найкращих, виняткових овець, комплекс господарсько-корисних ознак яких переважає середні показники від 2 до 3 сигм (2,14 % загального поголів’я, заокруглено — 2 %). До третього селекцій­ного рангу (еліта селекційна) відносять неординарних високопро­дуктивних овець, які за комплексом провідних ознак перевищу­ють середній рівень продуктивності молодняку від 1 до 2 норма­тивних відхилень (13,59 % загальної чисельності овець, заокруг­лено — 14 %).

Перші три ранги мають вирішальне значення для селекції. Вони охоплюють найкращу частину генофонду кожної популяції овець. Інтенсивність відбору молодняку овець до цих селекційних рангів є стабільною і конкретною (близько 0,2 % та 2 і 14 %). Вона визначається закономірностями нормального поділу тварин та господарсько-корисними ознаками. В популяції реально існує та­ка градація відносної чисельності високопродуктивних тварин, яких завжди відбирають в основне стадо під час бонітування.

Поділ молодняку овець за рештою селекційних рангів більш лабільний і здійснюється у межах певного діапазону показників відбору, доцільних для конкретної системи племінної і техноло­гічної роботи у стаді. Так, до четвертого рангу (еліта ремонтна) відносять кращих овець, які зо комплексним рівнем продуктивно­сті перебувають у межах від М до М + 1. Ця група охоплює 34,13 % загальної кількості тварин у поділі під час бонітування. Приблизно половина їх (17 %) становлять кращі. Цей показник відбору овець до четвертого селекційного рангу вважається най­більш доцільним. Він виражає тільки характер поділу тварин за градаціями стандартного відхилення і не враховує особливостей відтворення стада, вирощування молодняку та кількісних вимог до еліти ремонтної у системі поповнення дорослого поголів’я овець. Якщо, наприклад, в основне стадо вівцематок не допуска­ються ярки нижче четвертого рангу, то показник відбору молод­няку до еліти може зрости до 34 % і більше. Але цього робити не­доцільно, оскільки ранг за таких умов втрачає стабільність нале­жності до конкретної групи в поділі овець за стандартним відхи­ленням.

П’ятий ранг (еліта звичайна) формується з дещо гірших овець, які за комплексом господарсько-корисних ознак перебува­ють у межах від М до М + 1. Після вилучення із цієї групи пого­лів’я ремонтної еліти тут залишається близько 17 % гірших овець.

Шостий і сьомий ранги (еліта середня і перший звичайний клас) виділяють, поділивши овець на відносно кращих (17 %) і гірших, що за комплексним рівнем продуктивності перебувають у межах від М до М — 1 (34,13 % загальної чисельності тварин у по­ділі).

Восьмий, дев’ятий і десятий ранги селекційної диференціації (перший посередній клас, другий і брак) зазвичай представлені тваринами, які за рівнем продуктивності досягають М — 1. Частки поголів’я овець цих трьох рангів становлять відповідно 13,2 і 0,8 %.

Визначаючи селекційні ранги, враховують закономірності по­ділу різноманітності тварин за індивідуальним рівнем продук­тивності і відмінності за типами конституції у вигляді боніту- вальних класів. Кількість рангів і враховані ними генетичні ознаки тварин (інтенсивність відбору) пов’язані з характером по­ділу овець за градаціями нормованого відхилення. Це досить ста­більні параметри. їх можна об’єднувати і поділяти, але неможли­во змінити принципові закономірності нормального поділу. Назви рангів селекційної диференціації можна модифікувати. Під час бонітування молодняку овець у заводських стадах в назві рангів фігурує переважно «еліта». У менш досконалих стадах більше поширений «перший клас» й дещо інші назви рангів. Проте це не змінює суті селекційної диференціації овець під час бонітування на основі частот поділу тварин за градаціями стандартного від­хилення.

Визначеність рангів селекційної диференціації залежно від місця їх у нормальному поділі тварин за рівнем продуктивності і закономірно стабільна частка поголів’я в кожному з рангів нада­ють бонітуванню селекційної спрямованості і дають змогу оціню­вати овець за комплексом господарсько-корисних ознак у вироб­ничих умовах.

Отже, ранг селекційної диференціації є своєрідним якісним індексом оцінювання тварин за комплексом ознак. Градації ран­гів — це група нормативів поділу тварин за однією сумарною оці­нкою комплексу господарсько-корисних ознак овець на час боні­тування. Той чи інший селекційний ранг виявляється своєрідною одиницею вимірювання якісного індексу оцінки овець. Чим кра­ще комплексне поєднання показників продуктивності у тварин, тим рідше вони трапляються. Для успішного оцінювання овець під час бонітування вівчар (бонітер) повинен уміти кваліфіковано оцінювати кожну ознаку, бачити вівцю в цілому, розрізняти від­мінності тварин у стаді за комплексним рівнем продуктивності, а також знати нормативи рангів селекційної диференціації овець, контролювати систему оцінювання тварин у процесі бонітування за підсумковими результатами.

У розпорядженні вівчаря під час бонітування немає ні серед­ніх показників розвитку ознак, ні стандартних відхилень, ні уза- гальнювальних частотних показників оцінювання різноманітнос­ті овець за якісними властивостями смушків, овчин і вовнової продуктивності. Тому контроль поділу овець за рангами селек­ційної диференціації здійснюють за нормативами відбору тварин до цих рангів. Наприклад, при бонітуванні ярок до класів еліта та еліта відбірна має надходити 2 % тварин від наявного молод­няку. Це означає, що до другого селекційного рангу треба відби­рати в середньому на 100 голів молодняку дві кращі ярки за ком­плексом господарсько-корисних ознак. Періодично у процесі боні­тування порівнюють фактичні відсотки поділу овець за рангами з нормативами. На основі такого зіставлення вносять відповідні корективи до відбору: підсилюють або послаблюють вимоги до відбору і зменшують або збільшують відсоток відповідних рангів, особливо це стосується перших трьох рангів селекційної диферен­ціації овець.

Після бонітування визначають остаточні результати селекцій­ної диференціації овець зіставленням фактичних і теоретичних селекційних диференціалів за ранговим поділом тварин.Теоре­тичні (максимальні) селекційні диференціали обчислюють з урахуванням закономірностей нормального поділу організмів у популяції та частки відбору тварин для селекційного викорис­тання. Фактичний селекційний потенціал — це нормована у стандартних відхиленнях різниця між середніми показниками продуктивності тварин кожного з рангів селекційної диференціа­ції і середнім арифметичним усього пробонітованого поголів’я мо­лодняку овець однієї статі і віку. Але ці теоретичні і фактичні се­лекційні диференціали стосуються окремих ознак. А якщо вибір здійснюють за кількома ознаками, то селекційні диференціали зменшують у 1,5 — 2 рази по кожній ознаці. Це дає змогу оцінюва­ти ефективність відбору тварин до селекційних рангів як за окремими ознаками, так і за комплексом господарсько-корисних показників продуктивності овець (табл. 5.1).

Наведений у табл. 5.1 матеріал свідчить, що при відборі мо­лодняку перевагу надавали довжині штапелю, якісним власти­востям вовни і оброслості тварин. Нормовані відхилення по кож­ній з цих ознак здебільшого перевищують середні показники, за винятком показників щільності руна і живої маси тварин. Згодом результати бонітування доповнюють показниками стриження овець, дослідження вовни, вимірювання екстер’єру та іншими ха­рактеристиками, що дає змогу більш конструктивно оцінювати тварин за рангами селекційної диференціації.

Бонітування з використанням рангових градацій тварин на основі об’єктивних закономірностей мінливості в популяції дає змогу обґрунтувати і створити раціональну селекційну струк­туру поголів’я молодняку у племінному стаді овець. Вівцематок використовують у стаді близько 5 років, тому в усіх випадках простого відтворення щорічне вибуття і надходження їх стано­вить 20 %. Для поповнення отари маток треба відбирати 40 % ярок, якщо на час бонітування молодняку було 0,5 ярки з розра­хунку на одну матку (20 % : 0,5 = 40 %), а якщо їх було більше (наприклад 0,6 голови), або менше (0,4 голови), то потрібно віді­брати їх відповідно 20 % : 0,6 = 33,3 % і 20 % : 0,4 = 50 %. При розширеному відтворенні відсоток надходження вівцематок збіль­шується, але послідовність розрахунку потреби у ярках не змі­нюється. Загальний відсоток відбору ярок можна визначити з відношення кількості ярок, необхідних для надходження в основ­не стадо, до наявного поголів’я ярок на час бонітування. Для відтворення залишають найкращих ярок. Загальний відсоток відбору визначає межу рангових градацій молодняку, який над­ходить у стадо вівцематок.

Для племінної роботи вирішальне значення мають перші три ранги селекційної градації. Надходження ярок, що належать до кожного з цих рангів, за 5 років і становить селекційну структуру поголів’я вівцематок, де еліта унікальна становить 0,5 % (0,2 % • 5 : 2 = 0,5 %), еліта відбірна — 5 % (2 % • 5 : 2 = 5 %), еліта селекційна — 35 % (14 • 5 : 2 = 35 %) і звичайне племінне пого­лів’я — близько 60 %.

При бонітуванні ремонтних баранів, баранів-плідників основ­ного стада, баранів на продаж, переярок, ягнят (попереднє оці­нювання), вівцематок (додаткове оцінювання) ранги селекційної диференціації можуть бути модифіковані залежно від селекцій­ного чи товарного призначення овець. Проте загальний прин­цип використання об’єктивних закономірностей мінливості в стаді та оцінювання тварин за градаціями рангів залишається незмінним.