Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Історія розвитку інвестиційного законодавства

У Російській імперії не існувало спеціального законодавства про інвестиційну діяльність, але на початку XX століття було вже сформоване торгове, банківське, акціонерне та інші законодавст­ва, що забезпечувало відповідні умови для діяльності вітчизня­них і іноземних інвесторів.

У Радянському Союзі за часів непу було відпрацьовано пев­ний досвід використання іноземних інвестицій. У той час приді­лялось багато уваги концесіям та змішаним товариствам як формам залучення іноземного капіталу. Багато концесійних угод було підписано із компаніями Німеччини, Англії, СІЛА, Франції та деяких інших країн. Однак участь іноземного капіталу в на­родному господарстві була невеликою.

На відміну від дореволюційної Росії залучення іноземного ка­піталу після революції вимагало створення особливих умов та осо­бливого правового регулювання. Це зумовлювалося тим, що інозе­мний капітал був чужим за своїм походженням та приватно-пра- вовою природою для нової соціалістичної правової системи.

Правові засади концесійної політики були сформульовані в 1918 році в перших документах уряду Радянської республіки. Цими документами передбачалося, що:

- концесіонер мав дотримуватися радянського законодавства;

- концесіонер повинен був продавати частину виробленої ним продукції уряду РРФСР за ринковими цінами;

- іноземний капітал міг залучатися для організації державних підприємств у Росії з наданням йому у вигляді компенсації права на оренду невикористаних природних багатств; з на данням йому гарантій виплати відсотків на затрачений капі тал і з наданням певних пільг;

- за радянським урядом мало залишатися право участі в до ходах та викупі підприємств по закінченню певного строку.

Ці принципи пізніше увійшли до декрету РНК РРФСР від 23.11.1920 р. «Загальні економічні та юридичні умови конце­сій»1 , у преамбулі якого зазначалося, що РНК поставила практи­чну проблему залучення технічних сил та матеріальних засобів промислово розвинених держав як з метою відновлення в Росії однієї з основних баз сировини для всього світового господарства, так і для розвитку виробничих сил узагалі, що були підірвані світовою війною. Концесійні договори мали укладатися з відо­мими, такими, що заслуговують на повагу, іноземними промис­ловими товариствами та організаціями. У Декреті було визначено умови надання концесій:

- концесіонеру надавалася винагорода частиною продукту, що була обумовлена в договорі, з правом вивезення за кордон;

- надання концесіонеру торгових переваг у разі застосування ним особливих технічних удосконалень у великих розмірах;

- залежно від характеру та умов концесії продовжувалися стро­ки концесії для забезпечення повного відшкодування конце­сіонеру за ризик та вкладені в концесію технічні засоби;

- концесіонеру надавалося право найму працівників з дотри­манням Кодексу законів про працю або спеціального догово­ру, що гарантував дотримання щодо працівників певних умов праці.

У Декреті також було визначено гарантії від націоналізації, конфіскації, реквізиції та односторонньої зміни будь-якими роз­порядженнями чи декретами уряду умов концесійного договору, які надавалися іноземним інвесторам.

У цей період була проведена певна робота зі створення органів державного регулювання інвестиційної діяльності. Так, у 1922 році були створені Концесійний комітет при Держплані РРФСР та Комісія по змішаних товариствах при Раді праці та оборони. У 1923 році їх було об'єднано в Головний концесійний комітет при Раді Народних Комісарів СРСР2. Концесійні комісії було також створено при раднаркомах союзних республік, а також при ряді наркоматів. У 1925 році було розширено закордонний апарат, що займався встановленням концесійних зв'язків. Крім уже існую­чих на той час концесійних комісій, у Берліні та Лондоні було створено такі ж комісії в Римі, Токіо, Парижі, Стокгольмі.

Політика залучення іноземного капіталу в той період перед­бачала поряд з концесіями створення змішаних товариств за участю іноземних компаній, насамперед торговельних, а також продаж іноземцям акцій підприємств при збереженні за держа­вою контролю за цими підприємствами.

У той час було прийнято низку нормативних актів, які спри­яли розвитку концесій та залученню іноземного капіталу в ін­ших формах. У травні 1926 року РНК РРФСР прийняла постано­ву про пільги, які надавалися в рамках концесій при спорудженні житла, фабричних споруд та інших промислових об'єктів, було затверджено Основні положення по залученню іноземного капі­талу до народного господарства СРСР від 04.07.1928 р., Держпла- ном було розроблено орієнтовний план концесійних об'єктів. Ці документи визначали пріоритетні напрями іноземного інвесту­вання, а також першочергове спрямування іноземних коштів на видобуток кольорових металів, у машинобудівну, паперову, деякі інші галузі промисловості та в мало освоєні райони держави. Та­ким чином, у державному управлінні щодо іноземних інвестицій зароджувалася практика визначення пріоритетних галузей еко­номіки, до яких їх доцільно було б залучати. Важливим у цих документах було те, що вони передбачали можливість надання концесіонерам митних, податкових та інших пільг1.

Отже, у 1920-ті роки була створена певна організаційно-пра- вова база для залучення іноземних інвестицій. Однак з політич­них причин використання іноземного капіталу в СРСР не набу­ло подальшого розвитку, оскільки вже починаючи з 1928 року нові концесійні договори не укладалися, а ряд укладених дого­ворів було розірвано. Це дострокове розірвання концесійних договорів привело до арбітражних та судових справ, які закінчи­лися не на користь іноземних інвесторів. У той час було сфабри­ковано низку справ про шкідників із числа іноземних спеціалі­стів, які працювали на концесійних та інших підприємствах. За результатами розгляду справи про антидержавну діяльність по­становою уряду від 14.12.1937 р. було ліквідовано Головний концесійний комітет при РНК СРСР.

Можна вважати, що до 1986 року залучення іноземних інве­стицій не здійснювалося. Якісно новий етап у їх залученні фак­тично розпочався з прийняттям рішення Політбюро ЦК КПРС від 19.08.1986 р. «Про можливість створення спільних підпри­ємств». Це рішення було пов'язане зі спільними Постановами

ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 19.08.1986 р. «Про захо­ди щодо вдосконалення управління зовнішньоекономічними зв'язками» та «Про заходи щодо вдосконалення управління економічним та науково-технічним співробітництвом із соці­алістичними країнами»1. І саме ці постанови започаткували перехід до здійснення реформ у сфері зовнішньоекономічної діяльності в СРСР.

Першим нормативним актом про спільні підприємства був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 13.01.1987 р. «Про питання, пов'язані із створенням на території СРСР і діяльніс­тю спільних підприємств, міжнародних об'єднань та організацій за участю радянських та іноземних організацій, фірм та органів управління»2, у якому було визначено умови оподаткування спі­льних підприємств; умови користування спільними підприємст­вами землею, надрами та іншими природними ресурсами; а та­кож порядок вирішення інвестиційних спорів.

Основні правила створення та діяльності спільних підпри­ємств на території СРСР були встановлені постановами Ради Міністрів СРСР від 13.01.1987 р. «Про порядок створення на території СРСР та діяльності спільних підприємств, міжнаро­дних об'єднань та організацій СРСР та інших країн - членів РЕВ»3 і «Про створення на території СРСР спільних підпри­ємств за участю фірм капіталістичних країн і країн, що роз­виваються». Цими постановами було встановлено штучний по­діл спільних підприємств за ідеологічною ознакою і встанов­лення певних умов для їх діяльності шляхом видання двох різних нормативних актів. Так, згідно з другою постановою було обмежено частку іноземних інвесторів, яка не могла пе­ревищувати 49 відсотків статутного фонду спільного підпри­ємства. Але в подальшому постановою Ради міністрів СРСР від 02.12.1988 р. № 1405 це обмеження було зняте і розмір часток радянських та іноземних учасників у статутному фон­ді спільного підприємства мав визначатися за угодою сторін. У прийнятому Законі СРСР «Про власність» передбачено ство­рення не тільки спільних підприємств, а й уперше в радянсь­кому законодавстві — створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам.

Указом Президента СРСР від 26.10.1990 р. «Про іноземні інвестиції в СРСР» визначено основні напрямки регулювання іноземного інвестування:

- можливість створення як спільних підприємств, так і під приємств із 100-відсотковою участю іноземного капіталу;

- можливість портфельних інвестицій шляхом придбання ак­цій та інших цінних паперів радянських підприємств інозем­ними інвесторами;

- можливість довгострокової оренди майна та землі іноземни­ми інвесторами;

- надання іноземним інвестиціям не менш сприятливого режи­му, ніж інвестиціям вітчизняних юридичних та фізичних осіб;

- можливість вільного реінвестування прибутку іноземних ін­весторів, отриманого в радянських карбованцях, а також мо­жливість його переказу за кордон;

- з метою активізації інвестиційної діяльності за участю іно­земних інвесторів передбачалася можливість створення зон спільного підприємництва.

Ці положення знайшли своє відображення в подальшому за­конодавстві. 10 грудня 1990 р. були прийняті Основи законодавства про інвестиційну діяльність в СРСР1. Ними було визначено суб'єктів інвестиційної діяльності; встановлено основний правовий документ, який мав регулювати взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, — договір (угода); передбачено гарантії прав інвесторів та захист інвестицій. Основи мали більш декларативний характер, і їх положення стосувалися інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Але в них уперше було визначено заборону безплатної націоналізації інвестицій, а також те, що до них не може бути застосовано заходів, за наслідками рівних націоналізації. Такі дії могли здійснюватися лише на підставі законодавчих актів із відшкодуванням інвестору повною мірою збитків, спричинених припиненням інвестиційної діяльності внаслідок таких дій.

5 липня 1991 р. було прийнято Основи законодавства про іноземні інвестиції в СРСР. Прийняття Основ відбувалося в пе­ріод здійснення перерозподілу компетенцій між Союзом і союз­ними республіками. Частина норм Основ являла собою норми непрямої дії, тобто це були рекомендації республікам щодо вре­гулювання відносин у сфері іноземного інвестування. Основи складалися із преамбули, семи розділів, які поєднували 44 стат­ті. Заслуговує на увагу постанова про введення в дію Основ, у якій було запропоновано Кабінету Міністрів СРСР за участю урядів союзних республік подати на затвердження Верховної Ради СРСР перелік пріоритетних галузей економіки, включаючи науку, освіту, охорону здоров'я та культуру, а також територій, на яких іноземним інвесторам доцільно надавати додаткові митні, податкові та інші пільги.

Останнім важливим правовим актом у сфері інвестиційної діяльності був Указ Президента СРСР від 17.08.1991 р. «Про забезпечення заставою зобов'язань, що виникають при здійснен­ні інвестицій в СРСР». Указом передбачалося, що зобов'язання, які виникають при здійсненні іноземних інвестицій в СРСР, можуть забезпечуватися заставою будь-якого майна (у тому чи­слі майнових прав), за винятком майна, яке відповідно до зако­нодавства СРСР та союзних республік не може відчужуватися. Для договору застави передбачалася письмова форма та нотарі­альне засвідчення, а також він мав бути зареєстрованим.

У період з 1990 по 1992 роки практично всі колишні респу­бліки Радянського Союзу прийняли власні закони, тобто сфор­мували своє власне інвестиційне законодавство1.