Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Біблію називають бестселером. Ця книга перекладена 1848 мовами. Товариства, що випускають Біблію (їх у світі нараховується 55), щорічно друкують 250-300 млн. її примірників.

Біблія (від грец. biblia - книги):

1. Книги так званого Святого писання в євреїв (аналогічні до Старого Завіту християн).

2. Звід усіх книг так званого Святого писання у християн, до якого входять Старий Завіт і Новий Завіт.

Біблія формувалася протягом ХІІ ст. до н. е. - ІІ ст. н. е. Термін “Біблія” започаткований Константинопольським патріархом і богословом Іоанном Златоустом (близько 350-407 рр.), остаточно утвердився в IV ст.

Завіт - це договір або угода, в якій Бог обіцяв благословити обраний ним народ. Назви Старий та Новий вказують на час створення.

Старий Завіт - це збірник творів, які стосуються договору, який Бог заключив з єврейським народом (Ізраїлем) через посередництво Мойсея. Він займає 3/5 усього тексту Біблії. Старий Завіт сповнений очікування Месії (Спасителя). Складається він із 39 книг, що написані різними авторами давньоєврейською мовою (мова Стародавнього Ізраїлю); частина книг написана арамейською мовою (мова Вавилонської імперії). Перші тексти Старого Завіту записані 3,5 тис. років тому; останні - більше тисячоліття по тому. У цьому зібранні є книги з права, проза, поезія, пісні, настанови мудреців тощо.

Євреї вшановують так званий Масоретський текст Старого Завіту, відомий під назвою Танах.

У ІІ-ІІІ ст. до н. е. здійснено грецький переклад Старого Завіту (Септуагінта від лат. - septuaginta - сімдесят), який став основою християнського Старого Завіту. Перекладач цього тексту невідомий. Легенда пов’язує його створення з діяльністю 72 перекладачів, які здійснили переклад за 72 дні.

Латиномовний варіант Старого Завіту, дещо скорочений, має назву Вульгата (Vulgata). Перекладач Біблії латиною - один із найвідоміших отців церкви Ієронім (347-419 рр.).

Відсутня єдина відповідь на питання про кількість канонічних книг Старого Завіту. Це тому, що інколи декілька книг, невеликих за обсягом, групуються в одну:

- Талмуд визнає 22 або 24 книги;

- стародавні християнські теологи зазвичай називали_38 або 39 книг (цю кількість визнають іудеї);

- євреї діаспори вважають, що існує 50 канонічних книг;

- православні включають до Старого Завіту 50 книг, із яких 39 - канонічні, а 11 - неканонічні, хоч і корисні для читача (“душе корисні”);

- католики на Тридентському соборі (1546) канонізували 45 книг, із яких 39 визнано першоканонічними (протоканонічними), а інші - другоканонічними (девтероканонічними);

- протестанти визнають тільки 39 книг.

Структура Старого Завіту складається з трьох частин: закон, пророки (іноді їх називають історичними книгами), Писання (книги навчальні поетичні).

Закон складається із “П’яти книг Мойсеєвих”.

У першій із них, книзі Буття, розповідається про створення світу, про Адама і Єву та первородний гріх, вселенський потоп і сім’ю Ноя, яку врятував Бог, зародження народу Ізраїля, якого Бог вибрав для здійснення свого задуму. Авраама, прабатька народу ізраїльського, ще називають першопророком, оскільки він, як і інші закликані Богом, був посередником між Богом та його народом, глашатаєм Божим, який попереджав народ про небезпеку, встановлював закони тощо.

У другій, Вихід, мова йде про перебування ізраїльського народу в єгипетському рабстві, вихід його із рабства, дарування Богом закону, який було витесано на двох кам’яних скрижалях.

Третя книга Левіт містить положення закону про священників, жертвоприношення, богослужіння та свята. Згідно з законом Мойсея, усі священики та їхні помічники, мали бути із коліна Левія, одного із 12 потомків Іакова (останнього ще називали Ізраїлем). Якщо конкретніше, то не з усього коліна, а з роду Аарона (брата Мойсея). Цих священників відповідно називали левітами. Верховного священика називали первосвящеником. У книзі Левіт уперше говориться про любов до ближнього. Місце дії, що представлено в цій книзі, - Синайська пустеля, народ Божий перебуває на шляху з Єгипту в Землю обітовану. Час - час виходу.

Четверта книга, Числа, розповідає про те, як ізраїльтяни після виходу з Єгипту 40 років кочували по Синайському півострові. Її назва пов'язана з тим, що в цій книзі описані два переписи. Розпочинається розповідь із подій біля гори Синай, перерахування народу перед пошуком землі обітованої. Вказується чисельність племен, їхнє місце в стані; визначаються обов'язки священиків і левітів (помічників священників), описується подія другого Великодня, тобто через рік після першої на землі Пасхи, що святкувалася ще в Єгипті. Розповідається про шлях від Синая до обітованої Землі, Моавитянськой країни, населеної нащадками Лота. У Моаві відбулося знамените пророцтво Валаама. Завершується книга коротким описом пройденого шляху й наставляннями про життя в Землі обітованій єврейської громади. Місце дії - там же, у пустелі.

П’ята книга Второзаконня (Повторення Закону) подає звернені до ізраїльтян слова Мойсея після довгих мандрів по пустелі, напередодні вступу в Землю обітовану. Насамкінець говориться про два шляхи: шлях смерті й шлях життя, подано десять заповідей Божих. Мойсей, побачивши Землю обітовану, помирає біля Мертвого моря, ріки Йордан, на горі Нева. Час дії приблизно той же, ХІІІ століття до н. е. Місце дії - східна рівнина ріки Йордан.

Історичні книги детально розповідають про історію іудейського народу з часів Ісуса Навіна, який повернув його в Ханаан, землю обітовану, після сорокарічного кочування по пустелі; про створення двох держав Іудеї та Ізраїлю, їхню боротьбу, падіння Ізраїлю та завоювання Іудеї Римом.

Новий Завіт - збірник книг, які присвячені договору, що був укладений Богом з усіма віруючими в Ісуса Христа. Він є продовженням Старозавітних оповідей, і в ньому описується пришестя Ісуса Христа як посланника Божого та значення цього пришестя для всього людства.

Новий Завіт об’єднує 27 книг, які писали не менше як вісім авторів. Канонізація 26 книг Нового Завіту відбулася на Лаодикійському соборі (363 р.). Карфагенський собор (419 р.) включив до новозавітного канону 27 книгу - Апокаліпсис. Поза каноном перебуває кілька десятків творів, які називають апокрифічними. Вони є сумнівними за походженням.

Жодного тексту мовою оригіналу не збереглося, проте вважається, що написано текст Нового Завіту арамейською мовою. Уся термінологія - грецька.

Християнське богослов’я виділяє у структурі Нового Завіту чотири частини:

- законоположні книги (Євангелія),

- історичні книги (Діяння),

- навчальні книги (Послання),

- пророцькі книги (Апокаліпсис).

Більшість книг Нового Завіту написані апостолами - учнями Христа, обраними ним для того, щоб бути його представниками та помічниками. Троє з них, Матвій, Іоанн та Петро - найближчі послідовники ще за життя Ісуса Христа. Четвертий автор, Павло, був обраний Христом для апостольської служби шляхом чудесного об’явлення.

Перше покоління християн вірило у швидке Друге пришестя (Мф.16:28; 24:34; Мк.9:1; 13:30; Лк.9:27) і не дуже піклувалося про створення книг для майбутнього. Імовірно, саме в цьому варто шукати причину, чому перші тексти про Христа - Євангелія (слово “євангеліє” виникло від грец. “єу-ан-геліон” - “радісна звістка”), з’явилися через кілька десятиліть після ключових подій.

Перші три Євангелія - від Матфея, від Марка й від Луки - близькі щодо викладення історії життя й учення Ісуса, тому їх називають синоптичними (від грецьк. “сюноптікос” - “здатний осягнути все разом”). Євангеліє від Іоанна, яке також розповідає про життя і діяльність Ісуса Христа, дещо відрізняється своїми повідомленнями.

Прийменник “від” зберігся в заголовках Євангелій із грецьких рукописів: “від (kata) Матфея” (у значенні - згідно л з Матфеєм), “від Марка” і т. д. Причому ці заголовки в новозавітних рукописах з’явилися не раніше ІІ ст., хоча учасники ІІ Ватиканського собору більшістю голосів і відкинули пункт про беззастережне авторство Матфея, Марка, Луки й Іоанна канонічних Євангелій.

Євангеліє від Матфея

Малоазійський єпископ Папій Гієрапольський, який у першій половині ІІ ст. збирав сказання церковних старійшин про апостолів та Ісуса Христа, занотував, що Матфей записав єврейською мовою (найімовірніше, арамейською, тобто діалектом, який виник в результаті поєднання сирійської та єврейської мов) висловлювання Г осподні, а інші перекладали їх, хто як умів. Євангеліє від Матфея, очевидно, було створено в період між 81 й 94 рр. Оскільки в Євангелії є натяк на гоніння християн (Мф.10:18), час його написання можна віднести до періоду правління імператора Доміціана (81 - 96 рр.), що ж до місця створення Євангелія від Матфея, то в учених немає єдиної точки зору. Євангеліє від Матфея призначалося для палестинських християн-євреїв. Пізніші вчителі Церкви стверджували: “Матфей спочатку проповідував євреям; зібравшись іти до інших народів, вручив їм своє Євангеліє”.

Євангеліє від Марка

Марко, або, точніше, Маркус (Marcus), відомий також під іменем Іоанна, сина Марії, яка мала будинок у Єрусалимі. У цьому будинку часто бував апостол Петро (Діян.12:12-17). Автор Першого послання Петра стверджує, що апостол навіть називав Марка “сином” (1 Петро.5:13).

Іоанн за походженням був євреєм (“із обрізаних”), і близьким родичем Варнави, елліна з Кіпру (Діян.4:36), який разом з апостолом Павлом здійснив кілька місіонерських подорожей. Марко супроводжував їх обох у подорожах на Кіпр та в Малу Азію, де й посварився з Павлом (Діян. 12:25; 13:5,13; 15:37-39).

Приблизно через 10 років, уже при імператорі Нероні, в Римі Марко зустрівся з апостолом Петром і став його перекладачем (Петро знав тільки арамейську мову). Але апостола в Римі розіпнули на хресті вниз головою (Петро вважав себе негідним померти так само, як Учитель). Існує також переказ про те, що Марко згодом став єпископом в Аполлоніаді й помер у 62 р. Оце і все, що відомо про Іоанна-Марка із церковного переказу.

Щодо Євангелія від Марка свідком виступає той же Папій. Саме він зі слів Пресвітера Іоанна зауважує: “Марко, що був товмач Петра, записав, наскільки пам'ятав точно, хоча й не один до одного, усе, що говорив і робив Христос, тому що він не сам чув і супроводжував Г оспода, а чув і супроводжував Петра, який проповідував, пристосовуючись до обставин, і не мав наміру упорядковано переказувати всі бесіди Г оспода. Отже, Марка не можна звинувачувати в тому, що він записав деякі промови так, як запам'ятав; він піклувався лише про те, щоб нічого не забути й не спотворити з того, що чув”.

У фрагменті листа Климента Олександрійського (бл. 200 р.) стверджується, що поширення набули три списки євангелія від Марка:

1) канонічне;

2) “підроблене”, написане якимсь проповідником на ім’я Карпократ;

3) таємне євангеліє, нібито написане самим Марком для “обраних”.

Євангеліє від Марка призначалося насамперед для християн язичницького походження, а не для християн-євреїв. Про це, наприклад, свідчить той факт, що арамейські висловлювання перекладені грецькою, а не записані в оригіналі (Мк.5:41; 7:34; 15:34). Окрім того, подано пояснення юдейським звичаям та обрядам, що було б недоцільним, як би автор орієнтувався на іудеохристиян.

Із трьох синоптичних Євангелій це найдавніший і самобутній документ (порівн.: Мк.15:23 і Мф.27:34). Проте, він містить і пізніші вставки, яких не має ні у Ватиканському, ні у Синайському, ні в інших авторитетних кодексах. Місцем його створення може бути або Рим, або Сирія.

Дослідники розходяться у визначенні дати створення Євангелія від Марка. Можна зробити припущення, що написано воно в період між 60 і 70 рр., тобто до руйнування Ієрусалимського храму, бо саме з цією подією автор пов’язує “кінець століття” (Мк.13:2,4).

Євангеліє від Луки

Іриней пише, що після смерті апостолів Петра і Павла за Нерона, було створене не тільки Євангеліє від Марка, але й Євангеліє від Луки.

Лука - товариш Павла, супроводжував його в місіонерській діяльності, був лікарем. Згідно з припущеннями дослідників Біблії, Лука - автор Євангелія та Діянь апостолів.

Обидві праці містять медичні терміни, які відповідають термінології відомих лікарів Гіппократа та Діоскорида. Із тексту Євангелія від Луки також з’ясовується, що його автор був добре знайомий із грецькою та римською літературою. Він знав літературний канон, що знайшло відображення в передмовах до обох творів.

Імовірно, що Лука був високоосвіченим елліном, громадянином Антіохії Сірійської, прийняв християнську віру. Втім Ернест Ренан вважає, що Лука родом із Філіпп. Існує також припущення, що Лука був вільновідпущеником (ґрунтується таке припущення на етимології імені Lucas, яке часто зустрічалося серед рабів як зменшувальне від Lucanus). На версію про неєврейське походження Луки наводить текст його Євангелія; автор допускається топографічних помилок, плутає Палестину з Іудеєю (Лк.23:5); вважає, що можна пройти з Капернаума до Єрусалиму між Самарією та Галілеєю (Лк.17:11); уявляє Ієрусалимський храм як ораторію, куди ходять молитися (Лк.2:37; 18:10; 24:53); відсутні в тексті Євангелія від Луки також слова та топоніміка семітського походження - ні Гефсиманії, ні навіть Голгофи (Лк.23:33; порівн.: Мк.15:22; Мф.27:33).

Допомагає в датуванні Євангелія від Луки відсутність хоч якихось згадок про послання Павла, що після тривалого періоду забуття, знову з’явилися тільки в 95 р. Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок про те, що Євангеліє від Луки було створено в період між 82 й 94 рр.

Євангеліє від Іоанна

Апостол Іоанн Зеведєєв за місіонерську діяльність був засланий римською владою на острів Патмос (Отк.1:9); згодом, можливо, при імператорі Нерві (96 - 98 рр.), переселився до м. Ефес - столиці провінції Асія в Малій Азії - і помер під час правління імператора Траяна (98 - 117 рр.) Перша згадка про те, що апостол Іоанн написав в Ефесі своє Євангеліє, датується 70-и роками ІІ століття. Так, Іриней після згадування, що Лука записав зі слів Павла своє Євангеліє, затверджує: “А після Іоанн, учень Господа, що прихилив свою голову на Його груди (Ін.13:23,25; 21:20. - Р.Х.), також видав Євангеліє під час перебування свого в Ефесі Асійському”.

Однак Діонісію Олександрійському (Eus.HE.VII.25:!-27) вдалося виявити повну неоднорідність Євангелія від Іоанна й Апокаліпсиса (Одкровення Іоанна), а сучасна наука довела: якщо апостол Іоанн був автором Євангелія, то він не міг бути автором Апокаліпсиса, і навпаки. Апокаліпсис та Євангеліє від Іоанна займають дві крайні позиції в Біблії: в Апокаліпсисі язичництво постає як антихристиянське начало (Отк. 2:9; 3:9) на відміну від іудаїзму, а в Євангеліє від Іоанна, навпаки, слово “іудей” є ледве не синонімом вислову “ворог Бога”.

Час створення Євангелія від Іоанна визначається періодом з 95 по 100 р., хоча існує точка зору, що воно виникло першим щодо Євангелій, серед них і синоптичних. Підставою для другого висновку є збіги з найдавнішим у системі синоптиків Євангелієм від Марка, збіги фразеологічного характеру з кумранскими рукописами, з якими християни могли знайомитися, що найімовірніше, лише до 73 року. Окремі частини Євангелія від Іоанна були, як вважають дослідники, дописані пізніше.

У 1920 р. в Єгипті Бернардом П. Гренфеллом виявлений невеликий папірусний фрагмент Євангелія від Іоанна. Розміри аркуша цього фрагмента настільки ж малі (64 на 89 мм), як і його обсяг (усього лише п’ять віршів 18-ї глави: 31-33 й 37-38). Проте, цей папірусний фрагмент є самим древнім списком Нового завіту, відомим на сьогоднішній день.

Походить він, ймовірніше за все, з Оксірінха й датується приблизно 130 роком.

За Євангеліями йдуть Діяння, написані вже відомим ап. Лукою, автором третього Євангелія. У них розповідається про утвердження християнства в Палестині та в усьому римському світі.

Після Діянь у Новому Завіті розміщені листи, адресовані різним особам та християнським общинам з метою допомогти розібратися з християнським віровченням. Автори послань - вчителі християнства, зокрема, ап. Павло та Петро.

Остання книга Нового Завіту - Одкровення. Автор, ап. Іоанн, метафоричною мовою розповідає про свої видіння. Ця книга опирається на метафори зі Старого Завіту, і тому найкраще може бути зрозуміла через їх порівняння. Одкровення утверджують перемогу сил добра над силами зла, установлення влади Бога та Ісуса Христа.

У 1205 р. кентерберійський єпископ С. Ленгтон поділив усі 66 книг Біблії на 1189 розділів. А в XV ст. текст Біблії було поділено на вірші (всього віршів 31 173). Саме в такому вигляді вона дійшла до наших днів.

Русь вперше отримала Біблію з Візантії. Кириличним письмом її вперше переклали солунські брати просвітники Кирило та Мефодій у ІХ ст. Переписували книги в скрипторіях при монастирях аж до ХІХ ст. Серед найвідоміших старослов’янських рукописних Біблій - Остромирово Євангеліє, Рейнське Євангеліє (привезене дочкою Я. Мудрого Анною до м. Реймс для вінчання з французьким королем Г енріхом І).

Першим церковнослов’янським перекладом визнають “Острозьку Біблію”, віддруковану І.Федоровим 1581 р.

Переклад Біблії українською мовою був здійснений у другій пол. ХІХ ст. за сприяння Кирило-Мефодіївського братства Маркіяном Шашкевичем, Іваном Нечуй-Левицьким, Михайлом Максимовичем.

1880 р. вийшло друком “Святе Письмо Нового Завіту”, над перекладом якого працювали Пантелеймон Куліш та Іван Пулюй. Проте, в цьому виданні є певні неточності, що виникли з-за того, що П. Куліш недосконало знав давньоєврейську мову. На цю обставину звертав увагу Іван Франко. У 1903 р. ними видано Старий Завіт, а наступного року - всю Біблію. Значний внесок у переклад Біблії українською мовою вніс Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який завершив його 1940 р. Повний текст Біблії українською мовою було видрукувано 1962 р.