Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.4 Становлення основних догматів християнства у боротьбі з єресями. Вселенські собори

Християнство поширювалося в Стародавній Римській імперії досить стрімко, проте без запозичення грецької термінології та філософського способу міркування годі було сподіватися на те, що до нього пристануть освічені прошарки населення. Визначні кроки на шляху залучення елементів грецької філософії до християнської теології зробили Климент Олександрійський та Ориген.

Суттєвий перелом у християнстві стався в IV ст. Тоді християнству загрожували, з одного боку, соціальні рухи (наприклад, північноафриканські донатисти, які не відокремлювали теологічну мету від суспільної), а з другого, - єретики, рух яких сформувався в лоні самої християнської церкви.

Одним із найвідоміших єретиків був Мані, який почав проповідувати своє вчення близько 242 р. Вчення Мані ввібрало в себе уявлення сирійських магів. Учні Мані в Південному Вавилоні були пов’язані з мандеями та ранньохристиянськими елементами, яких вважали послідовниками Іоанна Хрестителя. Вцілому ж вчення характеризувалося дуалізмом та розпливчастістю. Церква маніхейців складалася з двох рівнів: обраних і слухачів. Віра Мані розвивалася двома великими хвилями: ІІІ-ШІ та ІХ-Х^ ст. Різновиди маніхейства виявилися в поширених селянських єресях (наприклад, у павлікіан).

Найбільшу інтелектуальну загрозу таїли твори брита Пелагія на початку V ст. Пелагіанці сполучали чернецтво з яскраво вираженим гуманізмом. Однак вчення Пелагія мало внутрішні суперечності. Пелагій вірив у власні можливості людини, які є результатом єдності людського (духовного) та природного начал. Поряд із цим, він не розумів, яким чином людина може зберегти власну подобу в зіпсованому суспільстві соціальної нерівності. Саме тому він і підтримував ідею відходу від суспільства, серед іншого й держави, що відобразилося в ідеалізації чернечого способу життя.

Внутрішню проблемність усіх єретичних учень визначали відносини статей, та питання про можливість шлюбу (оскільки, тільки-но людина починає тяжіти до сім’ї, то починає йти на компроміс зі світом).

Але ж без статевих відносин людське життя зупиниться. Обґрунтування відмови чернецтва від шлюбу і статевих відносин пов’язувалося з біблейською настановою про те, що людина має жити так, щоб бути завжди готовою постати перед судом Божим та прийняти кінець світу. Пелагіанці розмірковували: якщо завтра кінець світу, то яке значення має той факт, що люди більше не народжуватимуться?

Ці ж питання турбували й Августина Блаженного, який учив про початковий гріх і благодать. Він наполягав на тому, що неминучість первородного гріха необхідна, аби зосередити всю силу благодаті в руках церкви: согрішити, щоб покаятися й почуватися в безпеці в лоні церкви перед судом Божим. Таким парадоксальним чином церква привчала людей до сприйняття світу з усіма його протиріччями та вадами, що в основі своїй є незмінними й вічними. Августин учив, що існує два світи: земний і небесний, світ людей і світ Бога, відповідно, зло і добро.

Визнанням гріховності людської натури, толерантним ставленням до людських вад, Августин полонив сучасників. Адже Пелагій з безкомпромісністю визнавав тільки один світ - світ відмови від розділеного буття і повернення на єдино вірний шлях порятунку в служінні Богу. Прийняття церкви “в миру” (тобто без чернечої аскези) означало для останнього прийняття самого грішного світу, що несло за собою казуїстику компромісу з марним витрачанням сил на дрібниці, що не варті хоча б тимчасового відхилення від служіння Господу.

Після того, як стало зрозумілим, що за першим пришестям друге пришестя наступить не одразу, виникла необхідність у пошуку способів пристосування вірників до суспільства. У цьому зв’язку на щит було піднято проблему відношення Сина до Отця, проте її розв’язати на підставі Євангелій було неможливим. Співчуття і справедливість, які уособлювалися в Синові і Отці, важко було співвіднести з мирським судом. Ритуальна схема розп’яття накладалася лише на ту частину людської трагедії, в якій йшлося про біль, страждання і смерть. Отже, найскладніша низка напружень виникла довкола взаємозв’язку “Отець - Син”, що знайшло відображення в догмі про Св. Трійцю.

Проблема ще більше ускладнилася, коли церква прийняла державу та освятила її за умови скасування язичницького культу. Таким кроком церква завдала суттєвого удару по тим внутрішнім християнським імпульсам, які передбачали її засудження як уособлення зла.

У ранній християнській церкві обряд хрещення становив момент принципового вибору, коли, як це притаманно обряду ініціації, посвячений свідомо залишав позаду один рівень життя і переходив на інший. Цей перехід готувався за допомогою посту й моління. Занурювалося усе тіло: “Аби кожний святий, приймаючи Христа, міг народитися Христом”, - проповідував Мефодій. Тому день Різдва Христового - це не день народження його від Марії, а день прийняття посвяти в Йордані. Зрештою ці два свята були розділені в часі: Водохреща та Свято Різдва від Діви (з непорочним зачаттям) - останнє святкують 25 грудня. Поступово усталилася практика хрещення немовлят.

Культ Христа-великомученика об’єднував усю церкву, але місцевим організаціям необхідний був власний святий. Цей святий був їхнім героєм: день його смерті був одночасно і днем його народження, а також днем народження тих, хто йшов за ним у життя, яке відрізнялося від життя гріховного, зіпсованого світу. Громада щорічно збиралася біля його гробниці, де зберігалися святі мощі, для прилучення до своїх таїнств, що символізувало поновлення обітниці єдності та утримання від надмірностей. У своїй основі це ритуал поганського героя, але з новою орієнтацією. Антихристиянський софіст Євнапій у IV ст. писав: “На нових богів перетворились мариновані голови та вилиті у форму кістки”.

Загальновизнаним вважалося, що мученики будуть першими почуті Богом. Саме тому вони мали право першими звертатися до Всевишнього. Це положення викладене в “Апокаліпсисі”, творі “Єнох”, де мученики вимагають негайної помсти й готуються до її здійснення як тільки їх чисельність збільшиться. Таким чином, ідею другого пришестя поступово відтісняє на задвірки ідея поповнення списків мучеників. Мученик був авторитетним посередником між громадою і Богом, мав той голос, який давав надію на можливість бути почутим Богом у молінні віруючих про прискорення страшного суду.

Розпочалася нелегальна торгівля мощами, яка зазнала заборон 380 і 386 рр. Із перемогою церкви над світською державою, церкви великих міст почали суперничати між собою у збиранні мощів. Найбільша кількість мощів святих була зібрана в Римі та Константинополі.

Аскетизм більшу частину своєї сили черпав зі страху перед спілкуванням статей, яке сприймалося як пошук компромісу зі світом. Сім’я трактувалася як ворог святості та християнської гідності. Але до цього долучалися й інші елементи. Аскет відчував себе втіленням Христових страждань, які той переніс для спокутування гріхів віруючих. Карфагенський єпископ Купріян писав: “У копальнях тіло голубиться не на ліжниці або диванних подушках, а втіхою та укріпленням во Христі. Виснажене тяжкою працею тіло простерте на землі, але ж це не кара - ниць возлежати з Христом”. І додає: “...Усередині ти духовно чистий, хоч тіло твоє загартоване. Бракує хліба, одначе не хлібом єдиним живе людина, але й Словом Божим. Ти тремтиш, у тебе нема одягу, але вбраний Христом - достатньо вдягнений і оздоблений”. Таким чином, патристика поступово тяжіє до доведень про те, що бідарям живеться непогано, якщо з ними Бог. Таке доведення ґрунтується на ототожненні Христа з пригнобленими, котрі в державі є паріями.

Розвиток християнства в перші століття становлення (ІІ-^ ст.) пов’язаний із захистом його від наклепу з боку язичників (апологетика). Окрім того, Отцям і вчителям церкви доводилося боротися з особливими віровченнями, що з'явилися в самому християнському суспільстві.

Єретичні секти, що виникли в цей час, поділяють на три види:

1) секти іудейські, які вважали обрядовий закон Мойсея необхідним для спасіння; Христа вважали простою людиною, яка отримала Божественну силу під час хрещення; не вірили в друге пришестя Христа (секта евіонеїв);

2) секта монархіан намагалася використати давньогрецьку філософію для обґрунтування обмеженості людського розуму;

3) секти гностичні, які намагалися шляхом поєднання Євангелія зі східними віровченнями й грецькою філософією утворити нову релігійно- філософську систему.

Гностичні секти поділяють на три види.

Гностицизм еллінський зосереджувався в основному в Єгипті й Олександрії. Г оловними проповідниками гностицизму були Карпократ, Василид й Офіти, які вважали, що Бог є найвищою істотою, тотожною сама собі, джерело всякого буття. Другорядні божі істоти випромінюються з нього, подібно до сонячних променів. Ці божі істоти називаються еони, з віддаленням від Бога вони слабшають. У своїй сукупності вони називаються плірмою, або повнотою. Співвічно з Богом існує груба нежива матерія, що не має в собі дійсного буття, але тільки вигляд його, тому й називається порожнечею.

Чуттєвий світ виник у результаті зіткнення й змішання цих двох царств. Крайній еон із-за своєї слабкості поринув сам собою в матерію; від повноти світла в пліромі одна частка впала в матерію й одушевила її. Із цієї суміші останній з еонів утворив видимий світ, у якому божественне й матеріальне перемішані між собою.

Протилежність еона і матерії стала причиною початку зла в людях і демонах. Еон, який створив чуттєвий світ, - це Деміург, якого гностики ототожнювали з богом Старого Завіту. Він розглядався по-різному: як такий, що прагне повернення в плірому, проте не має на це достатньо сили; як такий, що всіляко підтримує своє творіння.

На відміну від нього, найвище Божество постійно піклується про підтримку людських душ, що несвідомо прагнуть до повернення в плірому, зміцнюючи їх у боротьбі з матерією. Із цією метою воно часом повідомляло людям, до того здатним (пророкам або філософам), нові духовні елементи й, нарешті, відправило найпершого еона на землю для порятунку людей. Оскільки цей еон не міг набути матеріальне тіло, то він з'явився тільки в примарному тілі; дехто з гностиків вважає, що він під час хрещення з'єднався зі святою людиною Ісусом (докетизм). Він нагадав душам про їхнє високе походження й показав їм належний шлях до повернення в плірому. Роздратований цим Деміург (згідно іншої версії - сатана), довів його до розп’яття; але оскільки Христос мав лише примарне тіло, то розп'яття його було примарним. На думку ж інших, небесний Христос залишив людину Ісуса при розп’ятті й повернувся до Найвищої Істоти.

Суть порятунку, до якого приводить Христос, - в очищенні й звільненні душі від матерії, яка її оточує, шляхом постійної боротьби з нею. Душі, які очистилися, повертаються в плірому, інші ж піддаються новому очищенню через ряд переселень. Нарешті, коли всієї душі звільняться від матерії, матерія знову повернеться у свою первісну безжиттєвість.

Гностицизм східний (або сирійський), заснований на зороастризмі. Представником сирійського гностицизму був Сатурнин, родом з Антіохії.

Відмінність східного гностицизму від еллінського полягає в тому, що перший замінює матерію царством мороку на чолі з сатаною. Цей сатана разом зі своїм царством постійно нападав на царство світла, полонив одну частку світлої речовини та помістив її в матерію, від чого й виник видимий світ.

Вчення про порятунок загалом подібне до олександрійського. Сатана, хоча намагається перешкоджати цьому, але всі частки світла помалу звільняться нарешті від уз матерії, а царство мороку, що все більше буде стискатися від повернених в царство світла душ, загине згодом від безперервних внутрішніх розбратів.

Гностицизм язичницько-християнський представлений, зокрема, Маркіоном - гностиком із язичників, який схилявся перед християнством, але не визнавав Старого Завіту та не допускав ніякого зв’язку між іудейством і християнством.

Гностики з іудеїв, навпаки, намагалися довести тотожність справжнього вчення Мойсея, відкритого тільки посвяченим, із первісним християнством.

Усі гностики вели помірний спосіб життя, тому що їхнє вчення про порятунок вимагало поневолення плоті й утримання від усіх почуттєвих насолод. Єгипетські гностики згодом почали віддаватися пияцтву й розпусті під приводом того, що це також сприяє ослабленню плоті.

Гностицизм почав слабшати у ІІІ ст. У цей час його позиції посіло маніхейство, яке поєднало християнське вчення з зороастризмом. У 260 р. перський маг Манес почав видавати себе за Паракліта, якого Ісус Христос обіцяв направити на землю для перетворення й утвердження Церкви (Ін. 16, 13). Вчення Манеса було відкинуте як християнами, так і магами. Втікаючи від переслідувань, він обійшов усю Індію до Китаю, збираючи всюди нові матеріали для своєї системи. Потім він тривалий час жив у печері Туркестану, де написав книгу, наповнену чудовими образами, що символічно зображували його вчення. Цю книгу згодом його послідовники визнавали за євангеліє. Після повернення до Персії, він знайшов заступництво в царя Ормузда. Однак спадкоємець Ормузда Берам, визнавши систему Манеса за перекручення давньої віри, наказав його стратити, здерши з живого шкіру. Вирок було виконано 277 р.

Манес вважав, що вічно існує два царства: Царство Боже - царство світла й добра, і царство сатани - царство мороку й усілякого зла. Охороняти кордони Свого царства Бог поставив першого еона (матір життя), який зробив із самого себе першу досконалу людину для відбиття темних сил. Першолюдина боролася проти сатани разом із п’ятьма стихіями, ослабнувши, потрапила в полон. На допомогу йому Бог відправив другого еона, “Духа животворящого”, проте занадто пізно, тому що частина світлої сутності першої людини (душа світу, або Jesus райЬіШ) була поглинена темними силами. Звільнена первісна людина, тобто Христос (або Jesus ітрайЬіШ), була відправлена на сонце. Із його світлих часток, що були викрадені демонами й матерією, Бог через “животворящого Духа” утворив світлий світ.

У кожній людині, крім світлої душі, є душу зла, тому треба всіляко намагатися забезпечити панування першої над останньою.

Демони, шляхом нав’язування помилкових релігій (іудейської та язичницької), намагаються занурити людські душі в морок. Водночас первісна людина, яка живе в сонці, та “животворящий Дух”, що перебуває в ефірі, намагаються вивести їх із омани. Христос навіть сходив із сонця в примарному тілі на землю, щоб Своїм вченням наставити світлих духів на шлях звільнення. Апостоли не змогли до кінця зрозуміти вчення Христове, донесли його до людей у викривленому вигляді. Тому Христос направив Манеса, обіцяного Паракліта (не Святий Дух), щоб відновити істинне вчення.

Манес, як Паракліт, оголосив себе главою Церкви. В ієрархії під ним перебували 12 учителів, названих апостолами, 72 єпископа й потім пресвітери, диякони та євангелісти. Громада його послідовників поділялася на проголошених і довершених. Останні були зобов’язані дотримувалися строгого посту: утримуватися від споживання м’яса, яєць, молока, вина тощо; дотримуватися обітниці безшлюбності.

Г оловним святом маніхейців був день смерті Манеса. Секта ця незабаром поширилася на території Римської імперії, зазнала серйозних переслідувань за часів імператора Діоклетіана. Незважаючи на гоніння, секта продовжувала існувати навіть у період середньовіччя.

У зв’язку з тим, що єресі часто некоректно використовували тексти Святого Писання, навіть підміняли Священні книги, в Отців та Вчителів церкви в ІІ-ІІІ ст. додалося роботи по їх систематизації, канонізації, критичному аналізові.

Вселенські собори. Боротьба з єресями часто спонукала до скликання Вселенських соборів.

Перший Вселенський Собор (325 р.) скликаний у м. Нікея імператором Костянтином (306-337 рр.), проходив за його безпосередньої присутності. Приводом до зібрання єпископів стало поширення вчення олександрійського священика Арія (пом. 336 р.). У Соборі брали участь 318 єпископів, зокрема, св. Миколай (260-343 рр.), св. Афанасій Великий (295-373 рр.). Останній тоді був лише дияконом, але зміг обґрунтовано заперечити аріанство.

Перший Вселенський собор фактично закріпив союз держави з церквою та прийняв такі основні рішення:

1. Засудив аріанство;

2. Затвердив перші сім членів Символу віри;

3. Встановив час святкування Пасхи (у першу неділю після весняної повні).

Крім того, видано 20 правил, що торкалися церковної ієрархії й

дисципліни, зокрема, старшинство з правами первосвященика в трьох головних частинах імперії й Церкви затверджене за єпископами Римським, Олександрійським та Антіохійським. Ієрусалимський єпископ був зрівняний з ними тільки в почесному званні екзарха.

Розглянемо детальніше передісторію та пояснимо рішення Собору, що стосувалося аріанства.

Олександрійський пресвітер Арій, намагаючись пояснити вчення про Святу Трійцю, дійшов висновку про те, що Син Божий “був тільки вищим найдосконалішим творінням Божим, за допомогою якого був створений світ.

Якщо ж друга Особа й називається у Священному Писанні Сином Божим, то не за єством своїм, а на основі всиновлення”.

Олександрійський архієпископ Олександр після невдалих спроб наставити на шлях істинний відступника, відлучив Арія від Церкви. Арій відправився в Палестину, де його взяв під свій захист колишній шкільний товариш, а на той час єпископ Нікомідійський Євсевій, який мав неабиякий вплив при царському дворі. За сприяння Євсевія єресь швидко розповсюдилася, викликавши численні суперечки та заворушення. Імператор Костянтин, щоб покласти край церковному безладу, скликав усіх християнських єпископів, ініціювавши розгляд суперечливого питання. Аріанство було піддане анафемі, а Собор затвердив сім положень Символу віри, що були обов’язкові для всіх християн.

Символ віри підписали майже всі учасники Собору, окрім самого Арія та ще двох єгипетських єпископів. Єретики були відлучені від Церкви та ув’язнені за наказом імператора.

Однак, Арій мав сильне лобі при дворі, яке домоглося, щоб Костянтин звільнив Арія з ув’язнення й зобов’язав єпископів Олександрійського, а згодом Константинопольського поновити його в попередньому сані. Хоча Арію й не вдалося повернутися в лоно церкви (цьому завадила його смерть), проте аріанство набрало широкого розмаху в Римській державі. Наступник Костянтина Констанцій перетворив аріанство на домінуючу релігію всієї імперії. Усіх послідовників Нікейського Символу віри за наказом Констанція позбавили прав, майна та ув’язнили. Його наступник імператор Валент карав на голову усіх, хто не погоджувався прийняти аріанство, незалежно від сану. Гоніння були такими ж жорстокими, як і за язичницьких імператорів. Найвідомішими борцями з аріанством за часів Констанція були св. Афанасій Великий (із 46 років свого святійства 20 років провів у вигнанні); а при Валенті - святі Василь Великий і Григорій Богослов.

Другий Вселенський Собор проходив у м. Константинополь (381 р.), був скликаний за імператора Феодосія (379-395). У Соборі брали участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова (330-390). Приводом до скликання собору стало поширення єресі Македонія (IV ст.), який, як послідовник Арія, заперечував божественну сутність Святого Духа, визнаючи Его походження від Сина.

Рішення Другого Вселенського Собору підтвердили Нікейський Символ віри та доповнили його новими положеннями (до 12 членів).

Собор торкався організаційних питань. Суттєво, що в церковній ієрархії Константинопольський єпископ був поставлений у ряду єпископів безпосередньо другим після Римського. У його підпорядкування ввійшли митрополії Понта, Малої Азії та Фракії.

Після завершення Собору імператор Феодосій відібрав усі церкви в аріян на повернув їх правовірним християнам.

Третій Вселенський Собор скликаний у м. Ефес (431 р.) за імператора Феодосія ІІ (408-450). Приводом до зібрання стала єресь Несторія (428-431).

У Соборі брали участь 150 (за іншими підрахунками - 200) єпископів під головуванням Григорія Богослова (330-390).

Основні рішення собору:

1. Собор засудив несторіанство.

Після того, як перші два собори остаточно утвердили догмат про єдність Святої Трійці, увага єпископів зосередилася на співвідношенні її сутностей в Ісусі Христі. Константинопольський патріарх Несторій розділяв в Ісусові Христі два єства - Божественне й людське. Він стверджував, що Ісус Христос народився простою людиною, а Божество з’єдналося за святість Його життя з Ним після народження. Ця єдність не є іпостасною: Божество тільки жило в Ісусові як у своєму храмі, як і в інших пророках. Саме тому Христос не Боголюдина, а Богоносець; звідси, Пресвята Діва Марія - Христородиця, а не Богородиця.

Це вчення з самого початку викликало хвилю заперечень з боку св. Кирила, Патріарха Олександрійського та Целестина, Папи Римського.

2. Собор визнав Христа єдинородним втіленням Бога і Духа святого, а Марію - Богородицею.

3. Собор підтвердив Нікео-царгородський Символ віри та для збереження його цілісності заборонив у подальшому вносити до нього хоча б які додатки й зміни.

4. Разом з несторіанською була засуджена пелагіанська єресь.

Британський чернець Пелагій учив, що людина від Бога створена

смертною, тому гріхопадіння Адама ніяким чином не вплинуло на її відприродну сутність. Усі люди від природи не зіпсовані, не несуть на собі печать первородного гріха, тому можуть самотужки, без Божої допомоги досягнути стану моральної досконалості. Єресь набула широкого поширення в містах, де проповідував Пелагій - у Римі та Карфагені. Противником єресі був Августин Блаженний - єпископ м. Гіппон, який відстоював ідею Божої благодаті для істинного християнського життя та спасіння. Карфагенський Собор (418 р.) засудив пелагіанство. Це рішення підтвердив Третій Вселенський Собор.

Четвертий Вселенський Собор скликаний з волі імператора Маркіана в м. Халкидон (451 р.). Приводом до скликання собору стало виникнення монофізитської єресі.

У Соборі брали участь 650 єпископів.

Собор прийняв ряд ключових для християнства рішень.

1. Засудив монофізитство - єресь архімандрита Константинопольського Євтихія (V ст.).

Заперечуючи Несторія, Євтихій вдався до іншої крайності. Він стверджував, що в Ісусі Христі Божество повністю поглинуло людське начало, а тому Ісус Христос - виключно Бог. Патріарх Константинопольський Флавіан на Помісному Соборі засудив відступника, але останній знайшов собі підтримку при дворі Олександрійського Патріарха Діоскора. Діоскор, домагаючись безумовної влади на Сході, відкрито прийняв сторону Євтихія й зажадав Вселенського Собору. Нове вчення було засуджене, повторного осуду зазнало несторіанство, Діоскор й Євтихій позбулися сану.

2. Собор затвердив догмат, згідно з яким Ісус Христос є істинно Бог і істинно людина: як Божество Він вічно народжується від Батька й у всьому подібний Йому, як людина Він у часі народився від Пресвятої Діви Богородиці й у всьому подібний людям, окрім гріха.

Після втілення Ісус Христос має одну особу й два єства, які з’єднані в Ньому, проте не зливаються (тобто стверджується, що Бог єдиний - проти Євтихія), з’єднані незмінно (проти Несторія), неподільно (проти Македонія), й нерозлучно.

П’ятий Вселенський Собор відбувся в м. Константинополь (553 р.) з волі імператора Юстиніана І (527-565). У Соборі брало участь 165 єпископів.

Четвертий Вселенський Собор, осудивши несторіанство, не згадав про твори трьох учителів Сирійської Церкви Іви Едеського, Феодорита Кірского й Феодора Мопсуетського, що були написані на захист зазначеної єресі. Більше того, Іва та Феодорит отримали прощення, оскільки покаялися. Це дало підстави несторіанам тлумачити рішення Халкидонського Собору на свою користь, що викликало злість монофізитів (послідовників Євтихія). Справа потребувала розв’язки.

Основні рішення собору:

1. Безумовне засудження несторіанських творів та особи Феодора Мопсуетського (?-428);

2. Засудження окремих творів Іви Едеського та Феодорита Кірського (393­458); поряд із цим підтверджено прощення цих вчителів, що було здійснене Халкидонським Собором після їхнього каяття;

3. Чергове засудження єресей Несторія (несторіанство) та Євтихія (монофізитство).

Чисельні монофізитські громади за часів переслідування Юстиніана діяли в Єгипті, Абіссінії, Персії, Вірменії. У Сирії й Месопотамії недостатні кількість учителів і переслідування Юстиніана суттєво підірвали позиції монофізитів, але обраний ними в єпископи чернець Іаків Барадей, або Занзал, незабаром так підсилив їхню громаду, що вони під назвою яковитів утворили друге патріаршество в Антіохії.

4. Собор також вирішував питання іконописного канону, зокрема, зобов’язав зображати Сина Божого у вигляді людини, а не ягняти.

Шостий Вселенський Собор проходив у м. Константинополь (680 р.). Відкрив його імператор Костянтин Погонат (668-685).

У Соборі брали участь 170 єпископів.

Прагнучи залучити до Православної Церкви монофізитів, імператор Іраклій за порадою деяких монофізитських єпископів в одному зі своїх едиктів визнав в особі Боголюдини при двох єствах єдність волі. Проти цього повстав Ієрусалимський Патріарх Софроній, який побачив в імператорському указі пряме протиріччя з вченням церкви про два єства, а, отже, явну прихильність до монофізитства. Відновилися дебати й було проголошено скликання нового Вселенського Собору.

У рішенні Собору зазначалося про необхідність визнати в Ісусові Христі без змішування й поділу дві волі згідно з двома єствами.

Через 11 років Собор відновив свою роботу з ініціативи імператора Юстиніана ІІ. Оскільки на порядку денному стояло питання догматики, що виникло на П’ятому і Шостому соборах, його ще називають п’ятим-шостим.

Прийнято такі основні рішення:

1. Повторно засуджено монофелітів;

2. Засуджено деякі нові впровадження Римської церкви, а саме: целібат священників, суворий піст в суботу перед Пасхою, зображення Христа у вигляді ягняти.

3. Зібрано й переглянуто всі попередні догмати, доповнено їх новими. Усі догмати ввійшли до так званого Номоканону. Обов’язковими для виконання всіма християнами визнані:

а) 85 правил Святих Апостолів;

б) правила шести Вселенських Соборів;

в) правила семи Помісних Соборів, що були проведені в ІУ - на поч. V ст.;

г) правила чотирнадцяти Отців Церкви.

Згодом до них Церква додала ще правила Сьомого Вселенського Собору й двох Помісних Соборів ІХ століття. Зібрання всіх цих правил покладено в основу сучасного церковного законодавства.

Монофеліти, зібравшись на горі Ліван поблизу монастиря святого Марона, обрали собі окремого патріарха. Першого монофелітського патріарха звали Іоанном Мароном, звідси й нова назва монофелітів - мароніти.

4. Крім того Собор заборонив зображення предметів вшанування та поклоніння на стінах храмів.

Сьомий Вселенський Собор м. Нікея (787 р.) скликаний Іриною, вдовою імператора Льва Хозара. У Соборі брали участь 367 єпископів.

Приводом до скликання Собору стало виникнення й розповсюдження іконоборчої єресі. Імператор Лев Ісаврянин (716-741) 718 р. відбив напад сарацин на Константинополь. Бажаючи позбутися таких нападів у майбутньому, імператор вирішив навернути жителів Аравії, мусульман за віросповіданням, до християнства. Проте, оскільки мусульмани негативно ставилися до вшанування ікон, Лев Ісаврянин видав указ, який забороняв іконопоклоніння, як і взагалі використання ікон з будь-якою іншою метою. Проте його указ був зустрінутий вороже пристарілим Константинопольським Патріархом Германом, Папою Григорієм ІІІ, відомим богословом Іоанном Дамаскіним, духовенством, народом.

Ці перешкоди тільки дратували імператора. Він скинув патріарха Г ермана, вчинив наклеп на святого Іоанна Дамаскіна перед каліфом, у якого той служив міністром, і наказав знищити мечем або отрутою папу Григорія III. Здійснити останній задум не вдалося, оскільки за Папу заступилися римляни.

Г оніння на прихильників ікон продовжували наступники Льва Ісаврянина, Костянтин Копронім та Лев IV Хозар. Дружина Лева IV Ірина, що отримала престол після свого чоловіка, скликала в Нікеї Сьомий Вселенський Собор, який визначився щодо вживання в будинках та церквах ікон Господа Ісуса Христа, Матері Божої, Ангелів і Святих.

Основні рішення Собору були такими:

1. Засудити іконоборство і дозволити вшанування ікон богоугодними способами: цілуванням, запалюванням перед ними лампад, окурюванням фіміамом. Оскільки почесті, що складаються образу, переходять на прообраз, той, хто поклоняється іконі, поклоняється Богові.

Однак ще три імператори (Лев Вірменин (813-820), згодом Феофіл) після рішення Собору здійснювали гоніння на пошановувачів ікон.

Дружина Феофіла Феодора після смерті свого чоловіка на Помісному Константинопольському Соборі (842) затвердила у всій повноті постанову Сьомого Вселенського Собору й на його честь встановила свято Торжества Православ’я, яке й донині справляється Східною Церквою в першу неділю Великого посту.

Римсько-католицька церква визнає понад 20 Вселенських соборів (серед названих ще й пізніші за часом).