2.5.4. Технології стримування (залякування)

Концепція стримування, як реабілітації та знешкодження, спрямо­вана у майбутнє правопорушника. Як аксіома стверджується, що по­карання доцільне лише тоді, коли в результаті ми отримаємо людину, здатну утримуватися від протиправних дій. Цей підхід є суто утилі­тарним: виправдання покарання та його міра перебувають в еко­номічній площині елементарного підрахунку втрат та зиску*. З точки зору наслідків залякування перебуває у паралельній до покарання

* Загалом утилітарний підхід до покарання на Заході досить детально розроблено починаючи з праць Єремії Бентхама, присвячених каральній політиці держави. Наприклад, його стаття "The Principles of Penal Law" (Принципи карального зако­нодавства) впродовж 150 років надихає політиків та кримінологів і вважається класичною.

площині і може застосовуватися незалежно від докладених зусиль, спрямованих на зниження рівня злочинності або її попередження.

Стримування поділяють на спеціальне (стосовно окремих осіб) та загальне (на рівні держави). Спеціальне стримування застосову­ють у процесі засудження правопорушника до такої міри покарання, щоб її було достатньо для утримання людини від скоєння повторних злочинів. Загальне стримування призначене для спонукання інших громадян, особливо тих, хто хотів би розв'язати свої проблеми неза­конним шляхом, утриматися від злочинних посягань через страх від невідворотності покарання. Ці підходи є обов'язковою частиною со­ціальної та політичної програми державного управління. Зниження рівня та попередження злочинності найпростіше розглядати як за­гальну мету правоохоронної системи, що, у свою чергу, включає в себе засудження та застосування інших способів покарання (напри­клад, утримання в слідчому ізоляторі). Але для успішної роботи та­кож потрібно, щоб функціонували структури громадянського суспіль­ства. Наприклад, ефективно діють система накладання профілактич­них штрафів, спеціальні проекти для підтримки законослухняної поведінки підлітків, боротьба з проявами сексизму та різних видів дискримінації. Особливу увагу приділяють саме захисту законних (кон­ституційних) прав та інтересів громадян, бо бездіяльність влади зав­жди закінчується самосудом і веде через етап анархії до створення тоталітарних режимів. У цьому контексті надзвичайно важлива роль належить засобам масової інформації, що мають постійно інформува­ти населення про права та обов'язки і об'єктивно висвітлювати діяльність правоохоронних структур. Завжди існує небезпека розрос­тання судочинних та силових структур у над-структури, виведення їх з під контролю громадськості. У такому разі держава поступово пе­ретворюється на олігархічну, або поліцейську.

Судочинна система з пріоритетом спеціального стримування має гарантувати суддям детальну інформацію про характер, обставини та попередні злочини окремого звинуваченого. Тільки за наявності різно­бічної та повної інформації про життя та характер злочинця суд може винести вирок конкретній особі. В європейських країнах соціальні працівники беруть участь у підготовці так званих соціальних рапортів для суду, в яких об'єктивно висвітлюються соціальні обставини та особливості характеру підозрюваного (звинуваченого) і дається чітка характеристика можливості виправлення поведінки правопорушника

шляхом застосування методів соціальної роботи за місцем прожи­вання. Свого часу Є. Бентхам розглядав покарання як зло, оскільки воно обов'язково пов'язане зі спричиненням болю, що виправдову­ються тільки тоді, коли корисний результат переважає страждання однієї особи і дає наглядний урок іншим. Є. Бентхам вважав, що переважна більшість громадян керуються розумом, тому гарно скон­струйована, справедлива судочинна система постійно перебуватиме перед їхніми очима як взірець невідворотності покарання. Виходячи з цього засудження особи без урахування думки соціального праців­ника щодо соціальних обставин, причин та характеру правопорушника є несправедливим.

Зазначимо, що покарання з метою загального стримування злочин­ності впливає на масову свідомість впродовж тривалого часу. Довго-тривалість ефекту досягається шляхом укорінення страху перед по­каранням за певну поведінку, але водночас надзвичайно важко впро­ваджувати послідовну правову та етичну просвіту з яскраво вираженим компонентом страху перед покаранням впродовж життя кількох по­колінь. Кампанії боротьби зі злочинністю протягом терміну правлін­ня якогось уряду*, як правило, асоціюються з гарячковими намагання­ми влади якось стримати зростання злочинності в якійсь сфері шля­хом збільшення покарання, коли з'являються так звані показові процеси. У цьому разі злочинця перетворюють на символ злочину і засуджують таким чином (диспропорція), щоб надовго залякати мож­ливих послідовників. Саме така практика і викликає найбільшу кри­тику теорії загального стримування. Справа в тому, що для досягнен­ня "великої мети" доводиться жертвувати "маленькою людиною". Наприклад, покарати фактично невинну людину або накласти завели­ке покарання за дрібний злочин. Утилітарна установка тут досить примітивна:

1)  "покарання когось сьогодні попереджує майбутні злочини", але
тоді несправедливість до однієї людини виправдовується досягнен­
ням стримуючого ефекту, що має вберегти потенційні жертви від
подібних злочинів;

2)   "покарання саме цього злочинця з надзвичайною суворістю
завадить скоєнню наступних злочинів".

Як правило, наступний склад уряду відхрещується від такої політики попередників. Таким чином, сама пенітенціарна політика поступово персоніфікується, виглядає тимчасовим, авральним явищем і втрачає вплив.

Як бачимо, в обох випадках уникнення гіршого зла в майбутньому (для потенційних жертв або зменшення якогось типу злочинності) покликане для виправдання зла сьогодні. Ліберальні противники ути­літаризму наводять аргумент, запозичений у Канта: "людина має бути метою, а не лише знаряддям". І тут необхідно зважити на тракту­вання складових цієї відомої фрази. По перше, розглядати громадяни­на як одиницю невиразної сукупності для калькуляції в соціальному контексті означає демонстрацію презирства до моральної цінності та автономії окремої особи. По-друге, громадян не можна використову­вати як лише знаряддя для досягнення мети і покарання одного не може бути виправдане тільки за рахунок отримання майбутнього за­гального блага. Таким чином, теорію покарання необхідно обов'язко­во поєднувати не тільки із загальним соціальним виправданням по­карання, а й з принципом його справедливого дозування.

Якщо відмежуватись від проблем, пов'язаних з "показовими про­цесами" та покаранням із суто "педагогічною" метою, все одно зали­шається питання: наскільки ефективне застосування загальної стра­тегії стримування-залякування для зменшення злочинності? А. Аш-ворс, відомий британський кримінолог, пропонує для пошуку відповіді на це питання звернутись до набутого досвіду: "Логіка стримування апелює до інтуїції, але детальне вивчення проблем, пов'язаних із за­безпеченням загального стримування та наявних емпіричних резуль­татів, стверджує, що цю логіку неможливо легко і просто накласти на соціальну реальність. Основою для дискусії з цього питання можуть слугувати три взаємопов'язані тези. По-перше, кримінологи з'ясува­ли, що надзвичайно важко виміряти, навіть приблизно, залякуючий ефект покарання. По-друге, ефективність загального стримування си­туативно змінюється. По-третє, помилково стверджувати, що мож­ливість покарання за порушення закону завжди, або найчастіше силь­но, впливає на поведінку людей" [17, с 48]. Розглянемо ці тези доклад­ніше.

1. Існує багато різноманітних пояснень тих труднощів, з якими мають справу кримінологи під час дослідження феномену загального стримування-залякування і тлумачення отриманих результатів. Одне з пояснень полягає в тому, що надзвичайно важко встановити, як часто страх перед законним покаранням (більш за будь-яку іншу мотивацію) утримує людей від скоєння злочину, якщо порівняти з більшістю тих злочинців, яким вдалося уникнути суду. Інша проблема стосується ускладнень, пов язаних із встановленням того, яка кількість соціального страху втрачається або зростає шляхом збільшен­ня або зменшення санкцій за окремі злочини. Навіть під час найкра­щого кримінологічного дослідження практично неможливо врахувати всі можливі фактори індивідуальної мотивації та з'ясувати, які з них найважливіші. Результати проведених досліджень, на жаль, не дають можливості зробити достатньо обгрунтовані узагальнюючі висновки і застосувати їх при розробці рекомендацій для соціальної політики. Це не означає, що стратегія стримування-залякування діє неефектив­но. Проблема полягає в тому, що важко встановити, в яких ситуаціях і якою мірою ця стратегія має успіх. Наприклад, Д. Бейлевелд наголо­шує на тому, що лише найжорстокіші санкції (відрубувати руки зло­діям, як у країнах Ісламу і т. ін.) дають стримуючий ефект, який мож­на легко розпізнати, а ефект від застосування менш екстремальних покарань майже непомітний [4]. Також додамо, що застосування екс­тремальних покарань позбавляє порушника більшості прав людини і, можливо, саме тому нині спостерігається масова еміграція з тих країн, де такі покарання практикуються.

2. Друга теза пов'язана з ефективністю стримування-залякування лише за певних умов і стосується того, що суб'єктивно сприймають (аргументація) і в що вірять потенційні злочинці: страх покарання живе в душі суб'єкта і не існує об'єктивно. Отже, інформацію про покарання треба подавати таким чином і в такій формі, щоб вона привертала увагу і сприймалася потенційним порушником як на свідо­мому, так і підсвідомому рівнях. Деякі покарання, наприклад пробація, відстрочка вироку або умовне засудження, відіграють надзвичайно важливу роль в загальному стримуванні-залякуванні, але водночас більшість пересічних громадян чомусь сприймають їх як досить м'які акції. Відомо, що багато специфічних правопорушників ставляться до ризику бути впійманими досить раціонально. Наприклад, британські дослідження мотивації квартирних злодіїв виявили, що вони рідко взагалі думають про можливість бути впійманими "на гарячому" і ставляться до покарання як до небажаного "атрибуту професії" або взагалі не думають про можливі наслідки власної "діяльності". Найбільш вражаючим фактом для дослідників виявилось те, що пе­ред скоєнням квартирної крадіжки злодії, як правило, не знали напе­ред, чи вдасться їм розжитися чимось цінним, іншими словами, чи варто було взагалі ризикувати.

3. Неважко зрозуміти, що для імпульсивних злочинців можливість раціонального розрахунку набагато нижча. Водночас діяльність більш-менш організованих професійних злочинців (наркоторгівля, фінансові злочини) надзвичайно раціональна. Дослідження використання во­гнепальної зброї при пограбуванні виявило, що введення суворіших санкцій значно зменшило її застосування. Таким чином, можна стверджувати, що стратегія загального стримування-залякування діє вибірково (тільки тоді, коли потенційні злочинці раціонально зважа­ють на можливість більш тяжкого покарання). Свого часу ще Є. Бент-хам наголошував на пропорційності покарання скоєному злочину: якщо покарання недостатнє для подолання мотивації до злочину, то воно взагалі втрачає сенс. На жаль, сьогодні ми знаємо занадто мало про психологічні та соціальні механізми індивідуальної мотивації і не можемо обирати покарання суто індивідуально. Через 150 років по­слідовник Є. Бентхама, Річард Познер, розробив теорію залякування, згідно з якою злочинці поводяться як "національні калькулятори", і якщо про це пам'ятати, то можна застосовувати покарання з більшою ефективністю [16]. Його "економічна" теорія базується на припущенні, що коли передбачувана користь від злочину перевищує можливу ціну покарання, то злочин фактично невідворотний. У таких розрахунках прибутком є не тільки економічний зиск від злочину, а й задоволення інших потреб злочинця (сексуальних, статусних, помста). Як ціна за злочин розглядається не тільки можливість покарання, а й наявність у злочинця необхідного для цього часу та коштів на підготовку. Ос­танні пункти в теорії Познера посідають чільне місце і дають змогу застосовувати додаткові міри контролю, а не покладатись лише на екстенсивне збільшення термінів ув'язнення. Водночас Р. Познер попереджає, що якщо покарання буде занадто суворим, то це може мати катастрофічні наслідки для економіки країни. "Якщо існує ри­зик, спричинений ненавмисним порушенням кримінального закону або судовою помилкою, очікуване покарання змусить невинних лю­дей уникати бажаної діяльності, яка знаходиться близько від межі кримінальної активності. Ефект збільшується, якщо люди змушені ризикувати, а покарання занадто суворе. Якщо, наприклад, покаран­ням за необережний наїзд на пішохода буде смертна кара, водії їзди­тимуть занадто повільно або взагалі відмовляться від володіння авто­транспортом, щоб уникнути випадкового порушення або помилкового звинувачення" [16].

Якщо звернутись до української судової практики, то, наприклад, встановлене законом максимальне покарання для неповнолітніх (10 років ув'язнення) однакове за вбивство і за групове зґвалтуван­ня. Але тут вступає в дію статусний момент: існує реальна загроза того, що в колонії ґвалтівник буде, у свою чергу, зґвалтований і потра­пить у касту "опущених", а вбивцю сприйматимуть як "серйозну осо­бу", а тому подібна ситуація йому навряд чи загрожує. Практики скар­жаться, що почастішали випадки, коли неповнолітні ґвалтівники, не вагаючись, планомірно і методично вбивають жертву, якщо виникає реальна загроза розкриття злочину. Звідси виходить, що гуманізм до неповнолітніх коштує життя жертвам. Потрібно або значно зменши­ти покарання за групове зґвалтування, або збільшити за вбивство і відмовитись від ліміту в десять років.

Незважаючи на постійні дебати, прихильники загального стриму-вання-залякування завжди матимуть у своєму арсеналі досить вагомі (неспростовні) емпіричні докази. Справа в тому, що у XX ст. було зафіксовано багато випадків, коли загроза покарання була відсутня. Коли в Києві у 1905 р. тюремники лише попередили царський уряд про можливість їхнього страйку, платню їм негайно підвищили вдвічі, і злочинці залишились у в'язницях, а не вирвались на волю. Коли більшовики відмовились від послуг царської поліції і звільнили со­ціально-близьких карних злочинців, цим негайно скористались банди­ти всіх мастей. У Мельбурні у 1918 р. та в Ліверпулі у 1919 р. поліція також вирішила страйкувати. Жоден поліцейський в цей час не виконував свої обов'язки. Відсутність поліції далась взнаки не­гайно і катастрофічно. Міста практично поглинула хвиля насильства і розбою. У 1944 р. датських поліцейських на якийсь час ув'язнили німці. Результат був такий же самий. Подібна ситуація також скла­лася під час недавньої війни в Югославії. Пересічні українці часто скаржаться на жорстокість і корумпованість нашої міліції, але від однієї думки про те, що хоча б один день міліціонери не виконуватимуть свою роботу, стає моторошно.

В Україні є надзвичайно впливова та численна група людей, заці­кавлених у нагнітанні суспільного страху у зв'язку із зростанням злочинності. Ідеться про 24 силові структури України (дані 2002 року), шість з яких мають власні тюрми. Загалом близько 1 млн державних службовців зайняті в тій чи іншій галузі цієї сфери. Усі ці люди зацікавлені у збереженні своїх робочих місць, а тому їм необхідно

постійно нагадувати пересічним громадянам, що без них Україна уже давно перетворилася б на рай для злочинців, і водночас боротися зі злочинністю такими методами, які ніколи не змінять ситуацію на кра­ще. З нашої практики ми дійшли висновку, що боротьба виключно силовими, а не соціально-економічними, методами результатів не дає. Тут ми не одні припускаємося помилки. Наприклад, у США тюремна індустрія практично виведена з-під державного контролю — 10 тис. фірм розробляють та випускають продукцію виключно для потреб тюремної системи [6]. Кримінальна хроніка давно перетворилася на публічну розвагу, а залякані пересічні американці вимагають "всіх посадити". І садять. Кількість засуджених вже перевищила 2 млн. Мільйони людей зайняті в цій індустрії. Адвокати, судді, прокурори, поліція, охорона, соціальні робітники, преса, радіо, телебачення, транс­порт, податкові служби, фабрики, що випускають спецобладнання, — цей перелік можна продовжувати дуже довго. Здавалося б, злочинність повинна зменшуватися, а вона, навпаки, постійно зростає. І коли спеці­алісти із США приїздять до України, щоб передати нам свій досвід боротьби зі злочинністю, не зрозуміло, чого саме вони намагаються нас навчити, якщо у власній країні їхні екстенсивні методи не дають позитивних результатів.

Мова про ресоціалізацію правопорушника*, під якою слід розумі­ти поступове заміщення (протягом періоду соціальної роботи) для осіб, що з якихось причин втратили або не мали змоги посісти гідне місце в суспільстві, негативних (кримінальних) контактів на контак­ти позитивні (не кримінальні), соціально-прийнятні, може йти тільки на рівні суспільства. Безумовно, паралельно мають докладатися зу­силля, спрямовані на корекцію моральних орієнтирів особистості.

Реабілітації та реінтеграції в суспільство, яке у наш час змінюєть­ся дуже швидко і кардинально, людина потребує саме напередодні звільнення і впродовж якогось часу після цього. Важко уявити, як можна людину посадити в клітку, ізолювати її від суспільства на довгі роки і при цьому з серйозним виглядом розмірковувати про її навчання в таких умовах життю на волі? Про утопічність такого підходу знає кожний працівник пенітенціарної системи, а тому той, хто стверджує про такий варіант серйозно, можливо, або недостат­ньо знайома з реаліями тюрми людина, тобто просто некомпетент­на у цій справі, або це цинічний популіст, кар'єрист, який намагається використати страх пересічних громадян перед злочинніс­тю у власних цілях.

Наприкінці 90-х років XX ст. ідея прав людини набула провідного статусу в середовищі недержавних організацій, через що з'явились фанатичні захисники ідей, викладених у Загальній декларації прав людини. Проте постійне зростання злочинності, переповненість тю­рем і надзвичайно великі бюджетні кошти, які вони вимагають для здійснення нових реабілітаційних програм, поки що утримують керів­ництва пенітенціарних департаментів у розвинених країнах від по­дальших експериментів в умовах ув'язнення*. Натомість найбіль­шу увагу вони приділяють розробці превентивних, стратегій в соціальній політиці: попередженню злочинності та впроваджен­ню превентивних, соціальних технологій.