Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.4.2. Світові ментальні системи (культури) права

У світі поширені різні правові системи регулювання. Кожна країна розробила та вдосконалила в ході історично­го розвитку, з урахуванням його особливостей, менталіте­ту народу, свою культурну систему права. Проте є дві най­більш поширені євро-атлантичні системи, що сформували­ся на засадах давньоримського права: англо-американська та європейська континентальна.

З проголошенням незалежності Україна постала перед вибором шляхів формування власної правової системи. Ви­никло питання, яку із зазначених моделей вибрати. Практика правотворення у нашій країні, зокрема на законодав­чому рівні, пішла шляхом застосування у комплексі окре­мих здобутків англо-американської та європейської моде­лей. Наприклад, поряд із збереженою континентальною тра­дицією кодифікації законодавства, з'явилася велика кількість спеціальних законів щодо сфер суспільних відно­син. Не становить винятку й інформаційне законодавство. Відповідно, на розвиток цих законів органами державної виконавчої влади приймаються підзаконні нормативні акти.

Слід звернути увагу на те, що сам стан розвитку право­вого регулювання залежить також від двох важливих еле­ментів: наявності та якості засобів регулювання і потреб об'єкта регулювання, тобто стану суспільних відносин, які необхідно упорядкувати.

Розгляд питання про роль права у формуванні інформа­ційної культури можна забезпечити такими взаємопов'я­заними напрямками:

• якісною характеристикою права (щодо публічно-пра­вового (державного) та приватно-правового регулювання);

• знанням його можливостей (зокрема на рівні держав­ного права, його галузей);

• характеристикою відносин (зокрема тих, що виникають);

• характеристикою системи органів управління (їхніх юридичного статусу, функцій, повноважень);

• іншими чинниками.

У сучасних умовах роль права і культури регулювання суспільних інформаційних відносин значно підвищується, що зумовлено потребою чіткого упорядкування соціальних процесів з метою прискорення соціально-економічного роз­витку.

З наукового погляду, цінність публічного (державного) права визначається тим, наскільки воно здатне задовольнити потреби суб'єкта суспільних відносин: індивіда, груп, держави, суспільства. Якщо публічне право не адекватно відображає суспільні відносини, то суб'єкти їх починають визначати і регулювати стосунки між собою на приватно­правовому рівні: шляхом правочинів, угод, договорів, зви­чаїв, норм професійної, ділової етики, суспільної моралі.

Право єднає діалектичне пов'язані, суперечливі тен­денції, які складаються з необхідності забезпечення куль­тури організованості, ментальності населення (дисциплі­ни, свободи, активності, розуміння рівності людей тощо).

Право (і публічне, і приватне) можна розглядати як нор­мативний регулятор, який є критерієм юридичне право­мірної та неправомірної поведінки і нормативною основою та гарантом суб'єктивних юридичних прав.

У цілому, з погляду теорії гіперсистем, право можна розглядати як розгалужену ієрархічну систему (гіперсис-тему) взаємопов'язаних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, їхні гарантії, широкий арсенал засобів та ме­тодів взаємодії в суспільних відносинах.

У когнітивному аспекті право формує у свідомості всіх суб'єктів суспільних відносин відповідні механізми регу­лювання співвідношення потреб та інтересів усіх учасників (суб'єктів) суспільних відносин. Воно, з одного боку, має стимулювати масову творчу активність окремих індивідів, відкрити простір для проявів ініціативи й самостійності, а з іншого — забезпечити високу організованість і чіткий порядок у суспільних відносинах.

Значущість ролі права як відображення державної полі­тики реалізується через різні чинники системи правового регулювання, тобто шляхом реалізації системи правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне регулювання соціальних відносин.

Важливо зазначити, що здійснення можливостей права багато в чому залежить від комплексу об'єктивних і суб'єктивних факторів, які на практиці зумовлюють один одно­го. Серед цих факторів виділяють такі:

• досягнутий рівень економічного розвитку країни;

• стан ментальної культури — сприйнятливість певних груп населення країни до потреб у новаціях всієї соціаль­ної системи, суспільства;

• рівень соціально-політичної та державницько-ідейної єдності членів суспільства;

• ступінь цивілізованої зрілості суспільних відносин;

• рівень правової культури громадян та керівників усіх ланок соціального управління, їхнє ставлення до закону, законності, діяльності юридичних інституцій;

• правова ментальність, що набуває втілення у виборі учасниками суспільних відносин як найбільш діючих за­собів та методів дозволеної і не забороненої законодавством поведінки тощо.

На суспільні відносини щодо інформації цілком поши­рюються можливості чинників правового регулювання, які охоплюють такі головні юридичні засоби, як норми права, юридичні факти та інші аспекти застосування права. У правовому механізмі визначаються, зокрема, правовідно­сини як акти реалізації прав та обов'язків учасників су­спільних відносин.

У такому аспекті слід зазначити, що важливою рисою правового регулювання суспільних інформаційних відно­син є забезпечена нормами права бажана для суспільства стійкість, відносна стабільність конкретних соціальних зв'язків, у тому числі інформаційних. Таким чином, пуб­лічне (державне) право є межею між культурою і антикуль­турою суспільства, традиціями і новаціями.

Щодо державної політики, державного управління пра­во створює умови обов'язкової та можливої поведінки окремих керівників, органів, організацій, колективів та кон­кретних працівників, які беруть участь в інформаційній діяльності.

Важливою рисою правового регулювання суспільних відносин є реалізація активної ролі права у формуванні державної інформаційної політики, його можливостей сприяти зародженню та становленню нових правомірних відносин, звичаїв, цивілізаційних стандартів, до яких пря­мує законотворення (правотворення) в певній країні, допо­магати зміцненню й розвиткові їх з урахуванням загаль­нолюдських, транснаціональних, транскордонних прин­ципів, добрих звичаїв — норм міжнародного права.

Процес правового регулювання суспільних інформацій­них відносин у контексті державної інформаційної політи­ки, як і інших суспільних відносин, можна поділити на три головні етапи:

1) етап визначення та регламентації суспільних відно-. син, коли на їхній основі виникають права та обов'язки у конкретних суб'єктів;

2) етап реалізації суб'єктивних юридичних прав та обо­в'язків, коли приписи юридичних норм стосуються конк­ретних відносин;

3) етап контролю та координації здійснення суспільних відносин.

Цим етапам (стадіям) відповідають і такі важливі еле­менти правового регулювання, як юридичні норми право­відносин: акти реалізації суб'єктивних юридичних прав та обов'язків; нормативні юридичні акти, що формують пра­восвідомість та правову культуру і поєднані законністю.

Слід зазначити, що за допомогою владних приписів пра­во повинно закріплювати найпрогресивніші технології і форми самоорганізації суспільства. Так, через право про­гресивні форми і технології управлінської праці можуть


стати загальнообов'язковими, що сприятиме широкому впровадженню їх у різні органи управління соціальними системами.

Активна роль права в удосконаленні управління суспіль­ними відносинами зумовлює потребу його постійного роз­витку, розробки нових правових норм, що відповідають об'єк­тивним закономірностям та прогресивним тенденціям, ви­значеним на глобальному рівні. У зв'язку з цим у світовій практиці спостерігаються два шляхи публічно-правового нормотворення, зокрема на рівні законотворчості:

• перший — фрагментарне закріплення системи юри­дичних норм в окремих законах (цей підхід в юридичній когнітології визначений як такий, що веде до правового хаосу);

• другий — визначення галузей законодавства і коди­фікація юридичних норм законодавцем на рівні кодексів (як шлях зменшення ентропії в суспільних правовідноси­нах).

У різних країнах кодифіковане законодавство має різну назву. Це можуть бути Звід законів (наприклад у Німеч­чині), Основи законодавства чи Кодекс. В окремих країнах традиційною залишається назва "Закон". Сутність не в назві, а у змісті. Такі законодавчі акти визначають сферу (галузь) суспільних відносин, їхній об'єкт (предмет) та взає­мозв'язок з іншими галузями законодавства. Характерною ознакою кодифікації є визначення критичної маси (множи­ни) окремих норм права, які у своїй єдності утворюють нову, умовно автономну, якість, що не притаманна окремим нор­мам та іншим галузям суспільних відносин.

Виходячи з того, що право — це важливий засіб управ­лінського впливу в межах суспільства в цілому, а науково-технічний прогрес зумовлює зміни методів управління, ви­никають умови для підвищення ефективності організації управління конкретними соціальними системами. Одночас­но в комплексі створюються сприятливі умови для поси­лення дієвості методів управління щодо культури керуван­ня соціальними системами, як удосконалення правових норм, так і засобів управління. Тим самим підвищується рівень розвитку права як загальносоціального регулятора суспільних відносин.