Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.11. Країни Латинської Америки

У Латинській Америці розташовано 27 країн з населенням понад 350 млн. чол. За рівнем свого економічного розвитку після Другої світової війни вони значно відрізнялися одна від одної. До країн з найбільш розви­нутою обробною промисловістю відносилися Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі. Такі країни, як Колумбія, Венесуела, Перу, Уругвай, мали розвинуту гірничу промисловість. Решта — це суто аграрні країни. Спільною ознакою для латиноамериканських країн була монокультурність економіки і сільсько­го господарства, зокрема латифундизм (велике приватне землеволодіння), архаїчність відносин у сільському господарстві, аграрне перенаселення.

Відразу після війні економічне становище країн Латинської Америки було досить сприятливим — віддаленість від головних театрів війни, по­пит на сировину, промислові та сільськогосподарські товари, підвищення цін на них створили сприятливу ситуацію для розвитку в них економіки. У цих країнах почали розвиватися металургія, машинобудування, нафтохімія, електропромисловість. Особливістю післявоєнного економічного розвит­ку країн Латинської Америки стало створення і зміцнення в них держав­ного сектору в промисловості. Були націоналізовані або викуплені підприєм­ства в нафтовій промисловості, залізниці, комунальне господарство тощо. Особливо інтенсивно одержавлення галузей народного господарства відбу­валося в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими авторитарними режимами, які мали достатньо широку народ­ну підтримку. В Аргентині це період правління президента Хуана Домінго Перона (1946—1953), в Мексиці — президента Мігелі Алемана (1946— 1952), в Бразилії — президента Жетуліу Вергаса (1950—1954), в Чилі — президента Гонсалеса Відели (1946-^1952).

В умовах розгортання "холодної війни" США зміцнюють військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. 1948 р. вони уклали багатосторонній договір про колективну безпеку, у цей же рік була створена Організація американських держав. Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. Вашингтон підтримував тісні зв'язки з такими одіозними антина­родними режимами, як Батісти на Кубі, Сомоси в Нікарагуа.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років починається новий етап соціально-економічного розвитку Латинської Америки. Ресурси для прове­дення імпортзамінюючої індустріалізації були вичерпані, державні фінанси були переобтяжені необхідністю підтримувати величезний державний сек­тор економіки. Нестачі в бюджетах виникали і внаслідок реалізації амбі­ційних проектів: у Бразилії — будівництво нової столиці Бразиліа вдалині від перенаселеного Ріо-де-Жанейро, у Мексиці — проведення Олімпійських ігор 1968 р. Це призводило до перенапруження бюджетів, зростання інфляції і, як наслідок, до політичної нестабільності. Понад 70 військових перево­ротів, путчів за 25 повоєнних років — таким був наслідок цієї нестабіль-

ності. В одних випадках на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, які намагалися знайти вихід із становища на шляху будівництва соціалізму. Так розвивалися події на Кубі, де партизанська війна проти проамериканського режиму завершилася перемогою на початку 1959 р. Лідер повстанців 32-річний Фідель Кастро очолив уряд. Він налагодив тісні зв'язки з СРСР. М.С. Хрущов, захоплений ідеєю отримати союзника за 90 миль від США, пішов заради збереження режиму Кастро навіть на ризик ядерної війни в 1962 р. Куба, повторюючи досвід СРСР, стала рядо­вою країною тоталітарного соціалізму. Вважаючи, що вся Латинська Аме­рика дозріла до соціалістичної революції, Кастро невтомно, але безрезуль­татно пробував підняти революцію на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії його сподвижник Ернесто (Че) Гевара, який став кумиром радикальної молоді 60-х рр.

У Чилі спробу побудови соціалізму здійснив уряд президента Саль­вадора Альенде в 1970—1973 рр., який складався з комуністів і соціа­лістів. На відміну від Кастро Альенде прийшов до влади конституційним шляхом і намагався побудувати соціалізм у межах конституційної закон­ності. Радикальні перетворення, включаючи націоналізацію всієї мідної промисловості, викликали хаос у економіці й масове невдоволення. Скори­ставшись цим, генерал Піночет за схвалення США повалив уряд Альенде, який загинув при штурмі президентського палацу.

1979 р. партизани Фронту національного визволення повалили один із найганебніших диктаторських режимів Латинської Америки — Сомоси в Нікарагуа. Події тут розвивалися за кубинським зразком і з такими ж наслідками. Але тут у 80-ті роки виник опозиційний партизанський рух. На вільних виборах 1990 р. будівники соціалізму — сандіністи зазнали пораеки, хоч і залишилися однією з провідних політичних партій.

Інші латиноамериканські країни стають на шлях інтеграції їх економі­ки в світову, відкриваючи доступ іноземному капіталу і сприяючи вільній торгівлі. Розвивається економічна інтеграція. 1960 р. утворилася ЛАВТ (Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі), куди ввійшло 11 країн; 1961 р. — Центральноамериканський спільний ринок (5 країн); 1968 р. — Карибська асоціація вільної торгівлі — 12 країн тощо.

Пошуки шляхів подолання кризових явищ у соціально-політичній та економічній сферах часто приводили до встановлення військових хунт, які в 1962 р. прийшли до влади в Аргентині, в 1963 р. — у Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі, в 1964 р. — в Болівії і Бразилії, в 1973 р. — в Чилі. Всі вони вели боротьбу з лівими, обмежували політичні свободи. Досягнута таким чином внутрішня стабільність і створення пільгового режиму для іноземних капіталовкладень привели до великого припливу інвестицій та прискорення розвитку. Бразилія до 80-х років обігнала за валовим національним продуктом Італію й наблизилася до Англії, посівши 7 місце у світі з виплавки сталі, 8 — з виробництва телевізорів, 10 — з випуску легкових автомобілів. Зворотним боком цього курсу стало зрос-

тання зовнішньої заборгованості країн Латинської Америки, низька заробітна плата, що не могло не призвести до соціально-політичної кризи військових режимів.

Певний вплив на соціально-економічний розвиток латиноамерикан­ських країн мала політика США. 1961 р. президент Д. Кеннеді запропону­вав цим країнам об'єднатися в "Союз заради прогресу" для ліквідації злиднів та відсталості. Америка запропонувала їм конкретну допомогу (20 млрд дол) для реформування економіки, соціальної сфери. Мета, яку ставили США, зводилася до запобігання кубинському варіанту розвитку подій. Одночасно США втручалися у справи країн Латинської Америки, щоб перешкодити комуністам захопити владу. Так, у квітні 1965 р. амери­канські війська висадилися в Домініканській Республіці; 1973 р. США взяли участь у підготовці повалення конституційного уряду в Чилі; 1983 р. війська США окупували о. Гренаду.

Військові диктатури латиноамериканських країн виявились нездатни­ми вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, зупинити інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін призвели до масових страйків і народних заворушень у багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: 1980 р. — в Перу, 1982 р. — в Болівії, 1985 р. — в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. — в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. — в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми прав­ління. Демократія та ринкова економіка стають визначальними для розвит­ку країн Латинської Америки. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки. Повсюди на­мітився відхід від системи протекціонізму; латиноамериканці стали актив­но включатися у світове господарство. Стали активно залучатися амери­канські, японські, німецькі, англійські, французькі інвестиції. 1989—1992 рр. лише Мексика залучила до свого економічного розвитку 35 млрд дол. В 90-ті рр. у цих країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансу­вання бюджетів, стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу державних підприємств. Це привело до помітного економічного зростання (7—10%) в Аргентині, Венесуелі, Чилі. Пішла на спад інфляція: У середині 90-х вона не перевищувала 10% у Бразилії, Мексиці, Болівії. Нові уряди намагаються зробити економіку більш соціальне орієнтованою. На сучасному етапі Латинська Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак в її країнах очікують свого вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (близько 500 млрд дол.), скорочення державних витрат, подолання бідності тощо.