Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.12. Міжнародні відносини (друга половина 80-х - 90-ті роки)

У середині 80-х рр. міжнародні відносини досягли критичної межі, у світі знову відродилася атмосфера "холодної війни". У складному стано­вищі опинився СРСР: продовжувалася афганська війна, починався новий тур гонки озброєнь, яку виснажена економіка країни вже витримати не могла. Технічне відставання в основних галузях економіки, низька продук­тивність праці, припинення економічного зростання — усе це стало свідчен­ням глибокої кризи комуністичної системи. За таких умов відбулась чер­гова зміна політичного керівництва СРСР. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М.С. Горбачев, з ім'ям якого пов'яза­ні принципові зрушення в зовнішній політиці СРСР. Основні напрями нової політики Москви полягали в пом'якшенні відносин із Заходом і сприянні врегулюванню регіональних конфліктів. Проголосивши курс на реалізацію нового політичного мислення в міжнародних відносинах — визнання пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими, а також того, що ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, ідеоло­гічних та інших цілей, радянське керівництво пішло на відкритий діалог із Заходом. Відбулася серія зустрічей між М. Горбачовим та президентом Р. Рейганом. У листопаді 1985 р. на першій зустрічі в Женеві два лідери обговорили актуальні проблеми міжнародних відносин і прийшли до ви­сновку, що ядерна війна не повинна бути розв'язана, бо в цій війні пере­можців не буде. В наступних зустрічах (Рейк'явік, 1986 р.; Вашингтон, 1987 р.; Москва, 1988 р.; Нью-Йорк,1988 р.) були закладені основи для взаєморозуміння між СРСР і США з досягненням конкретних рішень, спря­мованих на згортання гонки озброєнь. Особливо важливим результатом цього стало підписання 8 грудня 1987 р. договору про усунення з євро­пейської території найновіших ядерних ракет середньої і меншої дальності (500—5000 км). Передбачалось повне знищення двох класів ракет з боку СРСР і США. Вперше за післявоєнний період СРСР погодився на контроль над ліквідацією озброєння. 1987 р. почались радянсько-американські пе­реговори про обмеження й припинення ядерних випробувань.

У квітні 1988 р. в Женеві була укладена угода про врегулювання конфлікту в Афганістані. СРСР і США підписали Декларацію про міжна­родні гарантії та меморандум взаєморозуміння. Поетапно — до 15 лютого 1989 р. — радянські війська були виведені з Афганістану. Закінчилася най-ганебніша війна Радянського Союзу, в якій він втратив понад 13 тис. убитими.

Американсько-радянський мирний діалог продовжувався і під час пре­зидентства Джорджа Буша (1989—1993 рр.), зокрема тривали переговори про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Важливим кроком у цьому напрямі став перший візит М.С. Горбачева як президента СРСР до Вашингтона 1990 р. та його переговори з Бушем. Тут було пого­джено основні положення договору про СНО, а також укладено угоду про

ліквідацію переважної більшості хімічної зброї і відмову від її виробницт­ва. В документах вказувалося, що період конфронтації між Заходом і Схо­дом поступається місцем партнерству і співробітництву.

Переговорний процес захопив широкий спектр озброєнь. 1989 р. у Відні розпочалися багатосторонні переговори про скорочення збройних сил і звичайних озброєнь в Європі. На зустрічі 22 країн — учасниць Наради з безпеки і співробітництва (НБСЄ) в листопаді 1990 р. в Парижі було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, що визначав радикальне скорочення звичайних сил НАТО й ОВД.

На рубежі 80—90-х рр. СРСР проводить активну міжнародну політи­ку. Москва сприяла врегулюванню низки регіональних конфліктів з залу­ченням ООН, яка вперше за свою історію стала відігравати роль гаранта в підтримці миру. Після візиту М. Горбачева в Пекін 1989 р. починається нормалізація радянсько-китайських відносин. Але ще більші зміни відбу­лися в європейській політиці. Впродовж 1988—1989 рр. в європейських державах Варшавського договору різко загострилася економічна криза. Майже всюди спостерігався застій виробництва і спад рівня реальних до­ходів населення. Зростали бюджетні дефіцити. Населення країн Східної Європи рішуче піднімалося на боротьбу проти тоталітарних комуністичних режимів. Правлячі кола Польщі та Угорщини, намагаючись перекласти відпо­відальність за кризу на опозицію, погодилися поділитися владою з демокра­тичними рухами, провести вільні вибори. Однак вибори в червні 1989 р. в Польщі й в березні 1990 р. в Угорщині привели до мирного усунення комуністів від влади. В жовтні 1989 р. розпочалася революція в НДР, символом якої стали відставка Е. Хонеккера, розвал СЄПН і падіння Бер­лінського муру. У листопаді 1989 р. розпочалася "оксамитова революція" в Чехословаччині, де опозиційні сили мирним способом поступово відтісни­ли комуністів від влади; 1993 р. Чехословаччина розпалася на дві неза­лежні держави — Чеську і Словацьку республіки. Протягом 1988— 1990 рр. було повалено комуністичний режим в Болгарії. Після кровопро­литних боїв у грудні 1989 р. народна революція перемогла в Румунії. Революційний процес охопив не лише країни ОВД, а й Албанію і Югосла­вію. Наприкінці 1990 р. під натиском студентських виступів правляча марксистська Албанська партія праці прийняла рішення про запроваджен­ня в країні багатопартійної системи.

Перехід до політичного плюралізму в Югославії відбувався в 1990 р. на фоні загострення міжнаціональних суперечностей, що призвели до роз­паду федерації. Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія проголосили 1991 р. незалежність. Комуністи зберегли владу лише в Сербії та Чорногорії. Ці дві республіки оголосили про відновлення Югослав­ської федерації. Сербське населення Хорватії (11 %) та Боснії й Герцеговини зажадало приєднання районів свого компактного проживання до Сербії. В колишній Югославії вибухнула міжнаціональна війна, яка особливо жор­стокого характеру набула в Боснії та Герцеговині. Для розв'язання цих суперечностей змушений був втрутитися військовий контингент ООН, до складу якого входить український підрозділ.

Остаточне закінчення періоду "холодної війни" ознаменувалося об'єд­нанням Німеччини. У лютому 1990 р. чотири держави — переможниці в другій світовій війні — СРСР, США, Велика Британія та Франція — домо­вились з двома німецькими державами — ФРН і НДР — про створення переговорного механізму "2 + 4" про об'єднання Німеччини. У вересні 1990 р. в Москві було укладено Договір про остаточне врегулювання німе­цького питання, за яким об'єднана Німеччина визнавала існуючі кордони в Європі, відмовлялася від зброї масового знищення, зобов'язалася скоротити свої збройні сили. Радянський Союз брав зобов'язання вивести свої війська з території Німеччини і не заперечував її входження в НАТО.

Зміни в політичному кліматі Східної Європи привели до розпуску ОВД 1991 р. і до виведення в наступні роки радянських військ з Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Німеччини. Наймогутніша держава комуністичного блоку — СРСР — також розпалася. Ще в листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний суверенітет Естонії. 1989— 1990 рр. вперше в республіках СРСР відбулися вибори на багатопартійній основі. Національно-патріотичні сили потіснили комуністів від керма влади. Новообрана Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларації про державний суверені­тет проголосили також парламенти Литви, Латвії, Білорусі, Росії, Молдови та інших республік. Після невдалої спроби консервативних сил здійснити державний переворот у СРСР (19—20 серпня 1991 р.) учасниця заколоту — компартія — була оголошена поза законом. 24 серпня 1991 р. Верхов­на Рада України прийняла Акт незалежності України, а 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум понад 90% голосів його затвердив. 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі лідери Росії, України, Білорусі оголо­сили про припинення існування СРСР як міжнародного суб'єкта. Було створено нове об'єднання — Співдружність незалежних держав (СНД), яка є більше політичною декларацією, аніж реальним договором. Спадкоєм­ницею СРСР і відповідальною за всі підписані Москвою угоди оголосила себе Росія. Після розпаду СРСР ядерними державами стали Росія, Украї­на, Білорусь, Казахстан, які уклали 1992 р. в Лісабоні угоду про те, що вони, окрім Росії, позбудуться ядерної зброї протягом 7 років. На основі цих домовленостей президент Росії Б. Єльцин і Дж. Буш у Вашингтоні підписали у цьому ж році текст договору СНО-1, за яким США і держави колишнього СРСР скорочують стратегічні наступальні озброєння на 50 % протягом 7 років. У січні 1993 р. в Москві Єльцин і Буш підписали новий договір СНО-2 про скорочення вдвоє стратегічних наступальних озброєнь до рівня договору СНО-1. Відповідно до тристоронньої угоди між США, Росією і Україною від 14 січня 1994 р. Україна погодилася передати 200 ядерних боєголовок на демонтаж у Росію. Москва зобов'язалася нада­вати Україні ядерне паливо, а Сполучені Штати — фінансувати цю угоду.

З розвалом комунізму зникла двополюсність світу та конфронтація по лінії "Схід — Захід", але кількість міжнародних конфліктів не зменшилась. Особливо небезпечним став конфлікт у Перській затоці, що розпочався нападом у серпні 1900 р. військ іракського диктатора Саддама Хуссейна на Кувейт. Рада Безпеки ООН, засудивши агресію, встановила кінцеву дату виведення іракських військ з Кувейту — 15 січня 1991 р. Багатонаціо­нальні військові сили під керівництвом американського командування здійснили операцію "Буря в пустелі" проти Іраку і визволили Кувейт.

Зміни, що відбувалися в міжнародному житті на початку 90-х років привели до нової розстановки сил у світі. Росія виявилася неспроможною підтримувати "прорадянські" режими в Азії, Африці. Це сприяло розв'я­занню або поглибленню діалогу у вирішенні регіональних конфліктів, зок­рема арабо-ізраїльського. Хоч процес нормалізації відносин Ізраїлю з араб­ськими країнами постійно гальмується, шляхи до розв'язання цього найтри­валішого конфлікту окреслені досить чітко. Знайшли своє загальне розв'я­зання конфлікти в Камбоджі, Анголі, Мозамбіці; ліквідований 1990 р. ре­жим апартеїду в Південній Африці. Однак до справедливого та безпечно­го світового співтовариства ще далеко. На території колишнього СРСР і табору соціалізму виникали і продовжують тліти локальні конфлікти (війна Росії проти Чечні, абхазько-грузинський конфлікт, вірменсько-азербай­джанські зіткнення в Карабасі, неврегульованість відносин після кривавих сутичок між Молдовою і так званою Придністровською республікою, міжетнічні конфлікти в Югославії тощо).

Важливим елементом міжнародних відносин стало прискорення захід­ноєвропейської і загальноєвропейської інтеграції. 1992 р. в Маастрихт! (Нідерланди) країнами — учасницями Європейського Економічного Співто­вариства був підписаний новий договір про Європейський Союз, на основі якого до 1999 р. має завершитися створення економічного і валютного союзу. Співтовариство планує також розробити спільну оборонну політи­ку в галузі безпеки й запровадити єдине європейське громадянство. Ко­лишні країни радянського блоку намагаються вийти зі сфери впливу Росії шляхом поступової інтеграції до ЄС та НАТО. Проте рівень їх економічно­го розвитку не дає змоги західноєвропейцям відкрити двері до ЄС усім бажаючим. Щодо Північноатлантичного блоку, то на початку 1994 р. США запропонували програму в межах НАТО "Партнерство заради миру", що передбачає п.оступове зближення країн Східної Європи. 1997 р. атлантичне керівництво розглянуло заяви про вступ до НАТО Польщі, Чехії, Угорщини. Ці країни були прийняті до НАТО у 1999 р.

Міжнародна ситуація в посткомуністичну епоху не стала більш передбачуваною і стабільною. У подоланні локальних і регіональних конфліктів усе важливішу роль відіграє Організація Об'єднаних Націй, якій відводиться роль головного гаранта міжнародної